26 квітня тридцять першу річницю катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції в Україні відзначили традиційно. Без галасу і без будь-якої помпезності.

Ні! — світовій

«Хіросімі»

На мітингах з вдячністю згадували ліквідаторів, які врятували мільйони життів співвітчизників. По ТБ укотре демонстрували моторошні кадри вибуху на четвертому енергоблоці і не менш страшні кадри покинутих сіл, спорожнілої Прип’яті та лісу, який порудів від викиду радіації. За різними оцінками, цей викид щонайменше у триста разів перевищив той, що був спричинений вибухом бомби, скинутої на Хіросіму.

Ядерний удар у 1945 році призвів, як відомо, до капітуляції Японії і, завершуючи Другу світову війну, підвів риску під історією першої половини ХХ століття. Вибух на ЧАЕС у 1986 році підвів таку ж риску під історією другої половини ХХ століття. От тільки ми, сучасники, цю рису не помітили і кілька років продовжували жити, як жили.

Але Радянський Союз був уже мертвим. Врятувати червону імперію від політичної катастрофи не могли ніякі подвиги. Не було ліквідаторів, здатних на це, не було технологій, що дозволяють пом’якшити удар, і не можна було переселити людей із зони відчуження. Тому що зоною політичного відчуження стала вся територія колишньої держави.

Розтоплене «ядерне» паливо залишилося при цьому, як і в Чорнобилі, на дні зруй-нованого енерго-блоку «Росія». Ніхто достеменно не знав, які процеси там відбуваються. Сподівалися, що маса з часом охолоне, ланцюгової реакції не відбудеться, а над уявним саркофагом вдасться побудувати прекрасний новий світ, де світить нове сонце і зеленіє нова трава. Демократію, одне слово.

У «лихі 90-і» ці надії могли справдитися. Але не знайшлося умільців, фахівців, здатних рекультивувати радянський ґрунт у зоні відчуження. Ні в цілому, ні в більшості нових незалежних держав. Цінності СРСР мародери частково роз-грабували, частково вивезли за кордон. Несподіванкою це, звісно, не стало.

Не стало несподіваним і те, що через десять років після полі-тичного вибуху, з приходом до влади президента Путіна, почала нагріватися «ядерна» маса на дні енергоблоку «Росія». Кремлівська банда цю масу (сплав туги за імперським минулим, зневаги до правопорядку і ненависті до сусідів) охолодити не намагалася. У 2014 році, з початком агресії проти України, там почалася ланцюгова реакція, здатна підірвати світ.

Запобігти катастрофі світового масштабу можна одним способом — побудувати над підірваним енергоблоком міцний об’єкт укриття. Довготривалий саркофаг. Потім витягти із дна реактора охолоджене паливо і захоронити його частинами у на-дійному місці. Для проведення таких операцій у реальному Чорнобилі знадобилося два десятиліття, мільярди доларів міжнародних спонсорів і скоординована робота тисяч фахівців. Причому ця робота і зараз далеко не закінчена.

Для зведення міцного саркофагу над Росією, яка готова вибухнути і підірвати світ, знадобиться набагато більше часу,

в сотні разів більше коштів та об’єднані зусилля провідних країн світу. Це завдання зараз виглядає нездійсненним. Але в історії були приклади, коли перед смертельною небезпекою об’єднувався увесь цивілізований світ. І такі завдання вирішував.

«Дружба народів»

на тлі реактора

Був час, коли в Київ і в Чорнобиль у річницю катастрофи на ЧАЕС віддати данину подвигу ліквідаторів приїздило кілька президентів з колишніх радянських республік. Й обов’язково — з Білорусії та Росії, які найбільше постраждали від спільної біди. Цього разу в Україну прибув лише один президент. Олександр Григорович Лукашенко.

Разом з Петром Порошенком вони вирушили в Чорнобиль, взяли участь у всіх запланованих заходах, а заодно й поговорили. Публічна частина розмови складалася з гучних заяв (ледве не написав про вічну дружбу між народами, але вчасно схаменувся). Запевнення ці нині означають тільки те, що сказати більше нічого.

Частина Союзної держави Росія—Білорусь під керівництвом «миротворця» Лукашенка в політичному сенсі повністю слухається Кремля. На Генеральній Асамблеї ООН білоруська делегація двічі голосувала проти резолюцій, що вимагають збері-гати суверенітет і територіальну цілісність України. Таку ж позицію білоруси займають в ОБСЄ, блокуючи західні ініціативи щоодо врегулювання ситуації на Донбасі.

Більше того, з ініціативи білоруської сторони припинені контакти з Верховною Радою України, що можна розглядати як відлуння російської позиції про «незаконність хунти». Якщо це дружба народів, то що таке ворожнеча? Хорошою ілюстрацією «дружби» стало також брехливе твердження Лукашенка про те, що в Україні проходять збройну підготовку бойовики, яких потім направляють у Білорусь.

Зате в Мінську регулярно збирається Тристороння контактна група, і, якщо хтось пам’ятає, в лютому 2015 року відбулася зустріч лідерів «нормандської четвірки», в результаті якої були підписані угоди «Мінськ-2». Олександру Григоровичу ці заходи дали величезний політичний капітал. Вони затьмарили в очах європейської громадськості жорстокість поліцейського режиму, встановленого диктатором після державного перевороту. І після «зникнення» (насправді вбивства) його полі-тичних опонентів.

«Миротворчість» дозволила Лукашенкові також домогтися зняття частини санкцій, накладених на Білорусь Євросоюзом, і навіть збільшити білоруський експорт в ЄС. І це дуже до речі. Бо російські партнери для білоруських друзів і союзників то ціну на газ піднімуть, то експорт нафти зменшать, то перекриють білоруському продовольству дорогу на російський ринок.

Відповісти Кремлю Олександр Григорович реально нічим не може. Але в розмові з Петром Олексійовичем на тлі реактора здатний натякнути, що за вка-зівкою з Москви до українських сусідів не поїде на танку. Хоча зрозуміло, що таким запевненням гріш ціна. Як Гітлер не питав Бельгію, перед тим як через її територію у 1940-у погнати танки на Францію, так і Путін, у випадку війни з Україною, ні про що не запитає Лукашенка.

Ось така тепер «дружба народів». Придатна для того, щоб разом вшанувати пам’ять загиблих, але нікчемна, щоб разом запобігти біді.