Що б хто не говорив, а головне наше багатство — земля. Тому до найважливіших питань, крім нормалізації ситуації на Донбасі, боротьби з корупцією, припинення девальвації гривні, завершення розпочатих реформ, слід віднести й використання землі — і як засобу виробництва, і як товару, про що говоримо вже понад чверть століття.

Нагадаю, що після відновлення Україною незалежності держава передала семи мільйонам сільських жителів у приватну власність 29 мільйонів гектарів колишньої колгоспної землі, встановивши заборону на її продаж (2002). Із самого початку ця заборона вважалася тимчасовою, але й досі її не знято. У жовтні 2016-го Верховна Рада вже ввосьме продовжила її до 1 січня 2018 року. Втім, цілком імовірно, незабаром питання продажу-купівлі землі отримає зелене світло. Як зауважують фахівці, на відкритті ринку землі наполягає МВФ. Це зафіксовано в меморандумі, який Україна підписала з цією органі-зацією. Про скасування мораторію йдеться також в одному із зареєстрованих у Верховній Раді законопроекті.

ЩОБ ЗЕМЛЯ НАГОДУВАЛА ЛЮДЕЙ, ТРЕБА, ЩОБ ЛЮДИ НАГОДУВАЛИ ЗЕМЛЮ

Насамперед, повернімося до питання використання землі. Спочатку — кілька цифр. В Україні площа земель сільгосп-призначення становить 42 міль-йони гектарів, обробляється 32 мільйони, у тому числі 28 мільйонів гектарів — чорноземи. З повним правом цю землю можна назвати золотою. Лише зважте: з усіх держав, що існують на земній кулі, а їх близько двох сотень, 12 відсотків чорнозему припадає на Україну. Це величезний скарб, до якого має бути й відповідне ставлення.

Як тут не згадати наших дідів-прадідів, які вчили дітей берегти кожну крихту хліба! Вони з повагою говорили: «Хліб — усьому голова». Про нього складали вірші і співали пісні.

Далеко в минулому залишилися страшні роки голоду та воєнної розрухи. Хліба стало доволі. Був час, коли в їдальнях він лежав на столах абсолютно безплатно. І та медаль, як мовиться, мала зворотний бік. Хліб перестали цінувати. Багато хто купував запашні буханці на корм свиням, забуваючи про те, як він важко дається людям.

Знаю, про що кажу. Із 1973-го по 1997 рік я очолював колективне сільгосппідприємство «Дружба» і добре пам’ятаю ті часи. Повірте, тут згадую про господарство не для того, щоб якось себе виокремити, ні, а лише щоб возвеличити працю хлібороба.

Існують об’єктивні закони землеробства: щоб земля нагодувала людей, треба, щоб люди нагодували землю. Усвідомлюючи це, ми вносили достатньо органічних і мінеральних добрив, а також дотримувалися передових технологій, дбали про сівозміни, боротьбу зі шкідниками і захворюваннями рослин, створення на полях сприятливого клімату — закладали і плекали лісосмуги… Звісно, всі ці роботи вимагали чимало зусиль, але й віддача була вагомою. Ось деякі показники 1973 року порівняно з 1997-м: 2800 і 7500 тонн зерна, 400 і 1000 тонн соняшнику; 300 і 800 тонн молока… Та якщо взяти будь-який показник, то наш колектив підняв його на висоту. Наприклад, у 1973-у тваринництво у господарстві занепадало: молодняк телят від недоїдання вимирав, сумно було дивитися й на череду корів. А в 1997-у ми вже вирощували 6000 голів великої рогатої худоби.

На зароблені гроші купували техніку, збудували тваринницький комплекс, майстерню, критий тік і склади для зерна, сховища для зберігання буряків і сіна, дві вагові… У селі проклали 12 кілометрів бетонної дороги. У селах Молдаванка (Перше Травня) та Вакулівка звели дитсадки, у Вакулівці та Виноградарі — школи. Пробурили свердловини і в трьох селах спорудили водонапірні башти. Всього й не перелічиш.

Згадуючи ті роки, пишаюся людьми, руками яких було створено новий образ села. Вони все робили з ентузіазмом, на совість, з натхненням, так-так — з натхненням, як у творчості. З тих працівників — бригадири тракторних бригад Микола Павлов, Антон Спаринапті, Леонід Рудой, Василь Бар куца, механі-затори — брати Василь та Анатолій Угрики, Іван Мойсеєв із синами Віталієм та Миколою, багато інших сумлінних і відповідальних людей. Серед кращих доярок була Віра Каушан, яка надоювала від корови в середньому 4000—5000 кілограмів молока за рік. Усіх достойних трудівників тут і не злічити.

І ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ, І СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ

Ми постійно цікавилися тим, як господарюють за кордоном. Пам’ятаю, вирощували кукурудзу за американським способом, родзинкою якого було внесення в ґрунт під посів гербіциду «Радикан». Технологія вимагала обробити ним поле у стислий термін — за шість годин. А в нас — 100-гектарна площа. Впоралися. Піднялися о четвертій ранку і до 12-ї засіяли все поле. Зібрали з нього по 90 центнерів зерна.

Інший приклад. У 1997 році група керівників сільського господарства їздила до Німеччини. Там я зауважив, що за одним трактором виводили в поле цілий агрегат, до якого входили плуг, культиватор, сівалка, коток та інше знаряддя. Ми ж кожну операцію виконували окремо, зайвий раз утрамбовували ґрунт і неекономно витрачали ресурси. Після поїздки до Німеччини зробили і в себе подібне.

За кордоном звернув увагу і на ще одну особливість. Там усе зерно поділяється на продовольче і фуражне. А у нас чомусь зерно має аж шість класів. Свого часу я був районним інспектором з якості сільськогосподарських продуктів і добре пам’ятаю, як моїх колег та лаборантів з усієї області зібрали на нараду, щоб визначити критерії такого поді-лу зерна. Ніхто з присутніх не зміг поділити зерно на шість класів. Запитується: навіщо були потрібні оті класи? Відповідь напрошується сама: щоб держава, точніше елеватор, могли понизити ціну на зерно. Оце так!

Сьогодні, якщо почитати газети, то переконуєшся, що Україна тісно пов’язана з європейськими країнами, США, Канадою та іншими. Відрадно, що світ підтримує нас у відстоюванні нашої незалежності. Велика робота здійснена в переорієнтуванні торговельних зв’язків зі Сходу на Захід. Але ось передового західного досві-ду нам бракує. Щось не доводилося чути про організовані поїздки наших фермерів за кордон. А даремно: там є чому повчитися.

ЯК ПОКЛАСТИ МІЛЬЙОН У ШВЕЙЦАРСЬКИЙ БАНК

Земля здатна зробити хазяйновиту людина багатою. Але до неї треба ставитися з турботою, берегти її.

Сьогодні запеклі дискусії викликає питання продажу-купівлі землі. Одні впевнені, що бідність, низькі пенсії селян, яких інколи не вистачає навіть на ліки, спонукатимуть їх продавати наділи, які вони отримали на паї. Причому за безцінь. Якщо не спекулянтам, то посередникам, що, по суті, одне й те ж. А ті вже перепродадуть землю магнатам, у тому числі й іноземним, з великою вигодою для себе. До речі, українська земля дуже цікавить китайців, у яких однією з першочергових стоїть продовольча проблема. Інші ж твердять, що ринок землі спричинить зростання цін на неї, залучить великі інвестиції, і це підвищить ефективність сільського господарства. А своїх опонентів ще й соромлять, мовляв, у світі залишилося лише п’ять країн, де діє мораторій на продаж землі: крім України, це Венесуела, Конго, Куба та Північна Корея. Росія відкрила свій ринок землі ще п’ять років тому, й іноземці її масово не скупили. Торік цим шляхом пішла й Білорусь.

На мою думку, хай вони йдуть. Але в Україні умов, щоб стати на цю дорогу, ще нема. Можливо, той вибір, який стоїть перед власником землі — господарювати самому чи здавати в оренду — і не найкращий, та іншого наразі не бачу. Наші законодавці мають добре поміркувати над тим, як розширити правове поле для вітчизняних аграріїв.

Скажу зараз річ, яка, напевно, не всім сподобається. Україна здатна прожити і без допомоги Міжнародного валютного фонду, треба лише розумно підійти до розвитку сільського господарства — надійної основи для розвитку всієї держави в усі часи. Ось приклад із власної практики. У нашій окрузі не погоджувалися на будівництво комплексу для вирощування нетелів. Голови колгоспів гадали так: «Справа нова. Хтозна, як воно ще повернеться». А ми погодилися і не прогадали. Держава виділила на будівництво три мільйони рублів кредиту. Тоді це були великі гроші, десь як три мільярди сьогодні. А як віддавати? Твердий розрахунок, помножений на працю, дав прекрасний результат: через три-чотири роки кредит з лихвою окупився, давши нам вагомий прибуток. Судіть самі: у 1980 році ми отримали 1200 голів нетелів, продали їх по 1500 рублів і виручили 1,8 мільйона рублів. І це лише за нетелів. Окрім цього, втричі збільшили виробництво молока, м’яса, овочів, баштанних культур тощо. За рік мали півтора мільйона чистого прибутку. Звісно, не вивели їх в офшори, а вклали у розвиток господарства, в тому числі підсобного, в оновлення соціальної сфери, спрямували на допомогу місцевим жителям.

СЕЛУ ПОТРІБНА ПІДТРИМКА

Селяни — люди працелюбні, вони завжди націлені на позитивний результат. Показовим у цьому сенсі виявився, зокрема, 2016-й, коли Україна встановила своєрідний рекорд — за останні 85 років зібрала найбільше зерна всіх культур і посіла перше місце в світі з експорту пшениці, ячменю, соняшнику, кукурудзи, а також меду та горіхів.

Нарощувати обсяги продукції — справа складна, але вдячна. Тому від держави селу потрібна підтримка. Адже незалежність України кується не лише на фронті, а й на хлібному полі. Перефразовуючи відомий вислів «Буде хліб — буде і пісня», скажу: «Буде хліб — буде й перемога».

Прикро, коли бачу помилкові, як на мене, рішення влади. Як можна, скажімо, зіставити гігантські суми, вказані у деклараціях народних депутатів, різних високих посадовців, з нестатками простих людей? Як при цьому в можновладців ще й повертається язик, аби закликати народ ще більше затягнути паски?! Корупція, галопуючі ціни на комунальні послуги, неймо-вірне провалля в зарплатах (у когось 200 тисяч, а в когось дві тисячі гривень), жонглювання мовним питанням — усе це сіє зерна недовіри до влади. Складається враження, що у верхах — лише боротьба за владу, й абсолютно байдуже, чим живе-переймається простий люд. Але ж саме від нас, простих людей, залежать і мандати-посади тих, хто хоче нами керувати, і благополуччя всієї держави та кожного її громадянина. Саме нам думати, приймати зважені рішення і діяти.

Олексій ЦАРАН, колишній голова колгоспу.

Роздільнянський район,

с. Виноградар.