Вечірки в Аргентині, де люди збираються спеціально потанцювати танго, проходять за вельми строгими правилами. Суть їх, якщо не вдаватися в деталі, у тому, що все – навіть стріляння поглядами з жіночої половини зали на чоловічу – підпорядковано танцю. Якщо й відбувається там щось іще, як-от, наприклад, нові знайомства, – то все «побічний продукт». Ніщо не мусить перешкодити хореографічному священнодійству.

Цим, звісно, не виключається застосування «жіночих хитрощів». Одна французька шанувальниця танго згадує рекомендацію, одержану від досвідченої наставниці: «Мусиш заходити з думкою, що ти – найчарівніша з жінок, а ще й ховаєш у собі найбільшу світову таємницю». Байдуже, що таємниці як такої нема. «Це працює» – і запрошення на танець із чоловічої половини зали гарантоване.

Люди – як айсберги, розвиває з цього приводу популярну метафору вже недавно згадана в нашій рубриці кореспондентка «Ель Паїс» Роса Монтеро. У нашому спілкуванні очевидними є лише вершечки особистості, а «підводна частина» зазвичай не буває помічена, хоча теж «працює».

Але такими є не тільки люди, а й ситуації. Хіба не буває, що ми вперто не помічаємо по суті цілком очевидну річ, власне, не дуже й приховану, лише тому, що увагу заполонили інші, висунуті на поверхню обставини? Роса Монтеро наводить іще приклад. Учасникам експерименту пропонують відео, де гравці – половина одягнені в зелене, а половина – в помаранчеве – перекидаються двома баскетбольними м’ячами на спільному майданчику, але винятково в межах своєї позначеної кольором команди, кожна своїм м’ячем. Завдання тесту – полічити, скільки разів передали одне одному м’яча помаранчеві гравці. Учасник досліду сумлінно лічить – 43. Можна повторити завдання і полічити кількість пасів у зелених. А тоді головне запитання: а ти помітив горилу – гравця в костюмі мавпи, який забіг на майданчик і помахав «лапою»? Фокус у тому, що багато хто не помітив.

Усі ці нехитрі міркування про життєві хитрощі приводять до простої, але тим виразнішої думки про справи ширші, ніж особисті взаємини. На тлі сьомої річниці загибелі польського уряду на чолі з Президентом Лехом Качинським (10 квітня 2010 року) та нового розвитку в розслідуванні катастрофи Ту-154 під Смоленськом у польських ЗМІ стала жвавіше дискутуватися й тема 70-ї річниці операції «Вісла». Її активна фаза почалася 28 квітня 1947 року, і протягом кількох подальших місяців щонайменше 140 тисяч польських українців були примусово переселені зі своїх давніх етнічних територій до північних і західних регіонів Польщі, причім розселялися вони не компактно, а розпорошено – по три-чотири родини в одну місцину, з перспективою асиміляції в наступних поколіннях. Дехто з поляків докоряє нинішньому урядові у Варшаві, що той не надає достатньої уваги цій даті. Але переважні настрої в суспільстві дещо інші, що легко передбачити, якщо згадати нещодавні дебати довкола Волинської трагедії. І хоча українська спільнота у Польщі у своїх публікаціях аргументовано заперечує причинно-наслідковий зв’язок між двома подіями, будь-якому неупередженому поглядові очевидно, що на українцеве «Вісла!» поляк не задумуючись відповість «Волинь!». І справа тут уже не в причинах і наслідках у їхньому прагматичному вимірі, а в силі моральної аргументації. І можна до нестями додавати аргументів із кожного боку – сильних і незаперечних, сягаючи найближчої до подій і давнішої історії. А можна спробувати на якусь мить влізти в шкуру опонента і спробувати відчути його емоції… І розпочати діалог заново.

Якщо ж повернутися до Леха Качинського, то варто згадати, що свого часу він визнав операцію «Вісла» незаконною акцією тоталітарного режиму, яка суперечила базовим правам людини. Що, власне, так і є – незалежно від ставлення до інших моментів історії українсько-польських взаємин. Навряд чи сама ця заява рішуче вплинула на подальшу долю Президента, але можна говорити про підхід до справи, в межах якого така заява народилася... Тобто керівник сусідньої держави міцно тримав на думці, що поки дві команди кидаються м’ячами без особливого зацікавлення одна в одній, на гральний майданчик вдирається горила.