Життя мого покоління, якому зараз близько сімдесяти, розпочалося після Великої Вітчизняної, в середовищі людей, які пережили цю страшну війну і сталінський терор. Пам’ятаю зворушливу атмосферу другої половини 50-х років, радість і духовне розкріпачення людей, які дружні і згуртовані часто збиралися за скромним святковим столом.

Мій батько любив запрошувати гостей на свята. Пам’ятаю, було чимало суперечок про Сталіна, про те, що він нібито «виграв війну». Батько вже тоді був затятим антисталіністом. Доля його сім’ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського кривавого Молоха, спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому». Мій батько захоплювався історією Великої Вітчизняної війни. Мав чимало книг-мемуарів видатних радянських полководців, які вийшли друком під час «хрущовської відлиги». Він міг годинами розпові-дати про цих полководців і про всі найважливіші битви.

Дискусії щодо ролі Сталіна у тій війні досі не вщухають. За горбачовської перебудови з’явилося чимало публікацій, у яких ця роль висвітлювалася доволі критично. До таких передусім слід віднести двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталіна», випущений українською мовою ще у 1989 році. Цю книгу я перечитав кілька разів і вважаю, що об’єктивнішого і детальнішого видання про Сталіна досі не з’являлося.

У тому ж році мені випало бачити і чути Д. Волкогонова. Тоді він очолював Інститут військової історії (ІВІ) МО СРСР, в якому я захистив кандидатську дисертацію про американсько-лівійську конфронтацію в 70-80 роках двадцятого століття. Доктор історичних і філософських наук, член-кореспондент РАН Д. Волкогонов написав близько 30 книг з історії, філософії, політики, зокрема шеститомник «Вожді» (Ленін, Сталін, Троцький). В їх основу лягли закриті документи КДБ і МО СРСР, до яких ніхто із дослідників раніше не мав доступу. Під керівництвом Д. Волкогонова розпочалася робота над підготовкою 10-томного видання «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Я дуже пишаюся, що моє посвідчення кандидата історичних наук підписане Д. Волкогоновим.

Пригадується такий епізод, пов’язаний зі ставленням Д. Волкогонова до дослідження історії війни. Наприкінці березня 1989-го я приїхав в ІВІ на передзахист. Засідання спецради вів її голова Д. Волкогонов. Переді мною відбувся захист кандидатської дисертації Л.П. Алісової (жінка десь 60 років) «Розгром німецько-фашистських військ на північно-західних підступах до Москви (листопад — грудень 1941 р.)». Не маючи військової освіти, ця жінка взялася за таку суто «чоловічу» тему. Річ у тому, що до цього вона багато років працювала в Архіві МО СРСР в Подольську, де їй вдалося зібрати багато оригінальних документів, на основі яких і підготувала своє дисертаційне до-слідження, що повністю перекреслювало усталені сталінсько-брежнєвські погляди на битву за Москву.

Над своєю дисертацією Л. Алісова почала працювати ще на початку 1970-х і вперше представила її до захисту у 1981-у. Але тоді дисертацію відхилили, оскільки її концепція не вписувалася в офіційну, «загальноприйняту». І цього разу висновок відповідного відділу ІВІ був настільки негативним, що спецрада вирішила висловити свою незгоду з ним в окремій заяві. Вирішальними на користь Алісової були виступи Д. Волкогонова і його заступника генерал-майора Хорькова, який сказав: «Нам має бути соромно перед товаришкою Алісовою за те, що ми так довго зволікали із захистом її дисертації». Далі виступив Д. Волкогонов, слова якого я записав: «Тов. Алісова захищається не з військової історії, а з військової проблематики, тому вимагати від неї розкриття військового мистецтва нема підстав. На мою думку, вона впоралася зі своїм завданням. Ми маємо уникати непримиренності в науці, розвивати плюралізм поглядів. Слід поважати опонента, навіть якщо при цьому доведеться поступитися своїми принципами. Не можна ставити свої амбіції вище за науку. Тов. Алісова виявила наукову мужність. Ми маємо гідно оцінити її подвиг». У результаті обговорення спецрада проголосувала за присвоєння Л. Алісовій ступеня кандидата історичних наук.

Але найбільше вразило те, що розповіла мені сама Алісова після захисту. Виявляється, підручні її опонентів не давали можливості її чоловікові-художнику виставляти свої картини.

А саму її звільнили з роботи в Архіві МО СРСР, намагалися отруїти газом у квартирі, а потім штовхнули під ко-леса електропотяга (на щастя, вижила, але поламала ногу)… Ось такими засобами апологети сталінсько-брежнєвської концепції історії Великої Вітчизняної захищали свої «наукові позиції».

Щодо ролі Сталіна у війні, то, на мій погляд, вона була неоднозначною. Поряд із трагічними для нашого народу сталінськими прорахунками і злочинами, особливо перед війною і в перші її місяці, на завершальному її етапі, після Сталінградської битви, слід визнати, багато чому навчився у радянських полководців, таких як Б. Шапошников, С. Тимошенко, О. Василевський, М. Ватутін, О. Антонов, К. Мерецков, Г. Жуков, і вже згодом міг більш-менш адекватно виконувати обов’язки Верховного Головнокомандувача. Та набував досвіду управління великими оперативними об’єднаннями ціною кривавих експериментів, помилок і прорахунків. До Сталінградської битви чимало рішень Сталін приймав імпульсивно, тому вони були поверховими, суперечливими, некомпетентними. У першій половині війни, після доповідей про чергову поразку на фронті, Він видавав не оперативні, а каральні накази, надсилав гнівні телеграми, підписував поспіхом підготовлені директиви. Стан справ на фронті тоді щораз погіршувався.

Якщо говорити про підготовку СРСР до війни, то слід мати на увазі, що своїми некомпетентними діями саме Сталін настільки послабив обороно-здатність країни, й це вилилося у міль-йони невиправданих жертв як серед військовослужбовців, так і серед цивільного населення. Передусім варто нагадати про мільйони невинних жертв розкуркулення, Голодомору 1932-1933 років і сталінського терору у 1937-1938 роках, багато з яких могли б піти захищати Батьківщину. За підрахунками Д. Волкогонова, в період з 1929-го по 1953-й жертвами цього терору стали близько 22 мільйони осіб.

Перед війною знищувалися найкращі кадри Червоної Армії. Загалом було репресовано понад 40 тисяч осіб командного складу, зокрема розстріляні талановиті маршали М. Тухачевський, В. Блюхер, О. Єгоров, генерали Й. Якір, П. Дибенко, А. Корк, Б. Фельдман, І. Федько, Р. Ейдеман, М. Каширін, Я. Гамарник, І. Уборевич, Я. Алксніс, В. Примаков, В. Путна і тисячі інших. У сталінських таборах зазнали знущань і тортур майбутні славетні маршали К. Рокоссовський і Ф. Толбухін, генерал армії О. Горбатов та інші. Сталінські кати під час допитів вибили К. Рокоссовському 9 зубів і зламали 3 ребра, двічі виводили на розстріл і давали холостий залп. Звільнили його у березні 1940 року за сприяння його колишнього командира маршала С. Тимошенка.

Генерал О. Горбатов провів у ста-лінських катівнях три роки (з травня 1939-го по березень 1941-го). Згодом у своїх спогадах він писав: «Допитів з пристрастю було п’ять з проміжком дві-три доби; іноді мене заносили в камеру на ношах. Коли розпочалася третя серія допитів, мені хотілося якомога скоріше вмерти!»… Ось що написав у своїх спогадах про О. Горбатова маршал Г. Жуков: «У складі Брянського фронту найбільш енергійно наступала 3-я армія під командуванням генерала О.В. Горбатова, який упродовж всієї війни чудово справлявся з роллю командувача армією. І можна казати: він цілком міг би успішно впоратися і з командуванням фронтом. Але за його прямоту, за різкість суджень він не подобався вищому керівництву. Особливо проти нього був налаштований Берія, який абсолютно безпідставно протримав його у в’язниці кілька років». І таких жахливих історій можна навести тисячі.

Упродовж 1937—1938 років були знищені всі командувачі військових округів, командири корпусів, майже всі командири дивізій і бригад, половина командирів полків! На їхнє місце призначалися молоді, недосвідчені командири. Сталінські репресії згубно позначилися і на моральному стані та боєздатності Червоної армії. Більшість уцілілих офіцерів була вкрай залякана, їхня воля паралізована, вони повністю втратили здатність до самостійного мислення.

Однією з найбільших і найпідступніших сталінських «помилок» було укладення 28 вересня 1939 року Договору про дружбу і кордони між СРСР та Німеччиною. Побратавшись із німецьким фашизмом, Сталін фактично дезавуював усі свої минулі антифашистські ідеологічні установки. Якби на той час він встановив союзницькі відносини з Францією, Великою Британією і США, то, вочевидь, Гітлер не наважився б розв’язати Другу світову війну.

Отримуючи повідомлення від розвідки про підготовку Гітлера до нападу на СРСР, Сталін не поспішав вживати надзвичайних заходів воєнного характеру відповідно до планів оперативно-стратегічного розгортання. Якби завчасно, енергійно і потай були здійснені необхідні оперативні та мобілізаційні кроки, початок війни міг би бути інакшим. Як писав маршал О. Василевський, «провина Сталіна полягає в тому, що він не побачив, не вловив тієї межі, за якою така політика (умиротворення Гітлера — авт.) ставала не тільки не потрібною, а й небезпечною». Маршал Г. Жуков у своїх спогадах писав: «У період назрівання небезпечної воєнної обстановки, ми, військові, очевидно, не зробили всього, щоб переконати Й.В. Сталіна у неминучості війни з гітлерівською Німеччиною і довести необхідність втілення в життя нагальних заходів, передбачених оперативно-мобілізаційними планами».

Загальновідомо, що Червона армія зазнала жорстокої поразки в перші місяці війни тому, що через «помилки і прорахунки» Сталіна не була своєчасно приведена в бойову готовність. У першій половині дня 22 червня 1941 року німецька авіація знищила на аеродромах західних військових округів понад 1200 радянських літаків, які не встигли навіть здійнятися в повітря, бо не були заправлені пальним. До 30 вересня 1941-го ВПС Червоної армії втратили 8166 літаків, тобто 96% всіх літаків на початок війни. У перші ж дні війни понад 200 складів з пальним і боєприпасами опинилися в руках німецької армії. Із 212 дивізій, що входили до складу діючої армії на початок війни, лише 90 були повністю укомплектовані.

Наприкінці червня 1941-го основні сили Західного фронту потрапили в оточення. Із 44 дивізій фронту 24 були повністю розгромлені, а решта втратила від 30 до 90% сил і засобів. На Південному фронті справи складалися не краще. За три тижні війни 30 дивізій практично перестали існувати, а близько 70 дивізій втратили понад 50% особового складу. За наказом Сталіна у липні 1941-го командувача Західним фронтом генерала армії Д. Павлова було заарештовано і розстріляно. Така ж доля спіткала і десятки інших радянських генералів. Сталін, який най-більше був винним у катастрофічному початку війни, виявив виняткову жорстокість щодо тих, хто став жертвою його прорахунків.

У серпні 1941 року командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник М. Кирпонос неодноразово просив дозволу Сталіна відвести війська в тил на рубіж річки Псел, щоб уникнути оточення. Але Верховний не дозволив. Як наслідок, у середині вересня в оточення потрапили чотири армії цього фронту — близько 500 тисяч солдатів та офіцерів. Сам М. Кирпонос і майже все командування фронту загинули у нерівному бою при спробі вирватися з оточення. Втім, якби Кирпонос і прорвався, то навряд чи Сталін залишив би його живим.

У трагедії Південно-Західного фронту величезною мірою винні Ставка та її Верховний Головнокомандувач. Катастрофічний початок війни — наслідки абсолютного єдиновладдя і прорахунків «непогрішимого вождя». Успішні дії німецької армії в перші ж дні війни буквально приголомшили Сталіна. Його, і не тільки його, шокувало те, що столицю Білорусії німецькі війська зайняли буквально через тиждень. За деякими даними, у липні 1941-го Сталін, Берія та Молотов обговорювали питання про можливість укладення «другого Брестського договору», тобто про капітуляцію Радянського Союзу перед Німеччиною. Вони були готові віддати Гітлеру Прибалтику, Молдавію, значні частини Білорусії та України. Посередницьку роль в переговорах з Гітлером за дорученням Сталіна Молотов просив виконати болгарського посла Івана Стаменова. Але той відмовився від цієї ганебної ролі і заспокоїв перелякане радянське керівництво: «Якщо ви відступите навіть до Уралу, то все одно переможете…». Після війни, вже після арешту Л. Берії, болгарський посол у розмові з маршалом К. Москаленком підтвердив факт звернення до нього радянського керівництва з проханням бути посередником у переговорах з гітлерівським керівництвом.

Найбільшу загрозу для Радянського Союзу становив наступ німецьких військ на Москву. Гітлер розглядав радянську столицю як одну із головних військових і політичних цілей операції «Барбаросса». Для її взяття німці сформували групу армій «Центр» під командуванням генерал-фельдмаршала Ф. фон Бока. З радянського боку московський напрямок обороняли війська Західного, Брянського і Резервного фронтів. У результаті жовтневого наступу німецьких танкових дивізій в оточення під Брянськом і Вязьмою потрапили основні сили цих фронтів. У полоні опинилися понад 688 тисяч радянських солдатів та офіцерів. Наприкінці жовтня бої розгорнулися вже за 80—100 км від Москви. Однак у листопаді завдяки відчайдушному опору радянських військ німецький наступ призупиняється, сили і моральний дух гітлерівців слабнуть.

Наприкінці листопада — на початку грудня 1941-го радянські війська отримали значне підкріплення. Відчувши перелом у ході битви, радянське командування наказує контрнаступати, хоча перевага в живій силі і техніці була на боці німецьких військ. 5 грудня 1941-го сили Калінінського, Західного і Південно-Західного фронтів переходять у контрнаступ. Головним його підсумком стала ліквідація безпосередньої загрози Москві. Німецькі війська були відкинуті на 100—250 км.

На полях Підмосков’я німецька армія зазнала першої поразки у Другій світовій війні. Був розвіяний міф про її непереможність. Питання щодо воло-діння стратегічною ініціативою було відкладене до літньої кампанії 1942-го. Після вдалого контрнаступу Сталін дійшов висновку, що Червона армія у битві за Москву вирвала у ворога ініціативу і створила умови для переходу в загальний наступ на всіх напрямках — від Ладозького озера до Чорного моря. При цьому Сталін не раз повторював, що після битви під Москвою німці не витримають ударів Червоної армії. Проте, як відомо, наступальні операції радянських військ у літньо-осінній кампанії 1942 року успіху не мали.

(Далі буде)