Чому українці не поспішають на фронт? Можливо, це питання комусь здаватиметься провокативним, ба навіть непатріотичним, але кожен, хто вміє бачити, розуміє, що так воно і є. Влада це вчасно побачила, тому й запропонувала українцям контракт. За смішні як на європейця гроші, але контракт. Тому сьогодні мотивація наших вояків на передку, вочевидь, дещо відмінна від тієї, яку вони, окрилені революційним запалом, мали три роки тому.

Західні партнери України попереджали нашу владу, що без глибинних перетворень усередині країни наша держава в боротьбі з потужнішим у військовому сенсі ворогом буде приречена. Влада послухала, вдала, що здійснює реформи, чим, власне, й займалася всі попередні 26 років, і вирішила діяти на власний розсуд — усі сили кинула не на модернізацію суспільного життя, а на військо та силові структури. Однак вона забуває, що відібрані в Януковича гроші і взагалі фінансовий ресурс схудлих гаманців українців не вічний, як і терпіння народу та його бажання воювати за таку державу. Ворога можна перемогти сильним духом, навіть не маючи великих грошей. А сильний дух — це ознака впевнености, що ти на правильному шляху.

Чи сильні духом сьогодні українці? «Ще не вмерла Україна, але може вмерти: ви самі її, ледачі, ведете до смерти!» — ці Грінченкові слова нині актуальні, як ніколи. Навіть сліпий бачить, на яку руїну перетворили Україну ненаситні і безкарні хабарники у владних кріслах: країна з надвисоким потенціалом та найродючішими землями в Европі за 26 років «реформ» перетворилася на найзлиденнішу та найкорумпованішу країну тієї самої Европи. Щоправда, правильніше сказати — не найзлиденнішу, а найпограбованішу. Здається, окупанти так не виснажували нашу неньку, як «свої діти» (куди вас подіти?). 1995 року за індексом людського розвитку Україна посідала 54-е місце у світі, а 2013-го завдяки «реформаторам» — уже 83-е, опустившись до 2016-го на 84-е. Для порівняння: сусідня Польща, наприклад, з 51-го місця 1995 року піднялася на 39-у у 2011-у, Росія — з 52-го (1995) на 49-е (2016), Угорщина — із 50-го (1995) на 36-е (2014), Грузія — із 92-го (1995) на 72-е (2013), Румунія — із 98-го (1995) на 50-е (2011), Литва — із 71-го (1995) на 35-е (2014), Казахстан — із 64-го (1995) на 56-е (2015), Словаччина — із 40-го (1995) на 37-е (2013).

На тлі успішних сусідів Україна демонструє дивовижну неспроможність жити самостійно. Тож за що воювати українцям? За мізерні пенсії? За збільшені податки? За тотальну корупцію? За платні послуги в так званих державних медичних закладах? За ремонти власним коштом у так званих державних школах, де навіть гроші на лампочки з батьків збирають? За дороги, якими неможливо їздити, попри те, що кожен водій сплачує за їх ремонт вартістю бензину? За подальше невпинне змосковщення в «єдінай странє»? Чи за землю, населену чужомовним людом, бо ні попередня, ні теперішня влада нічого не зробила, аби реінтегрувати його до України?

На останніх питаннях хочеться зупинитись розлогіше, бо саме вони визначають українців як етнічну спільноту, а не як аморфне утворення з тризубом на паспорті. Нещодавно Україна подала позов у міжнародний суд проти московського загарб-ника щодо утисків прав україномовного населення на окупованих територіях. Це дивовижно на тлі того, що коїться з правами українців у самій Україні. Хотілося б поцікавитися, який суд захистить права україномовного населення, тобто українців, на підконтрольній Україні території? Чи хтось гадає, що лінґвоцид українців в окупованих Донецьку або Севастополі від-мінний від становища українців в Запоріжжі, Дніпрі, Харкові чи Одесі? В названих містах навіть поліція звертається до українців мовою окупанта. Тож виникає питання: коли Путін «врятує» «українську поліцію» і хто врятує українців від такої поліції?

Те саме у сфері послуг — на українську мову покупця продавець реагує «боліє удобним», так ніби українці зобов’язані за замовчуванням володіти чужоземними мовами на своїй землі, не кажучи вже про ввічливість, одвічне правило «покупець завжди правий» чи таку бажану для москалів толерантність.

Але найпотужнішим знаряддям московщення українців досі залишається так зване україн-ське телебачення: на українських телеканалах перекладаються мови усіх нацменшин — і болгарської, і польської, і німецької, і грецької, і ґаґаузької, і угорської, окрім однієї — московської. Як це назвати, якщо не зухвалим нав’язуванням українцям тієї мови, яку вони знати не зобов’язані? Звідки ці преференції для однієї з нацменшин? Бо мову тієї нацменшини розуміють без перекладу? Чому ж українську мову перекладають на московських каналах, якщо вона начебто така близька і зрозуміла? Якби не перекладали, а нав’язували, приміром, польську мову, то українці сьогодні б і її розуміли. За цією відсутністю перекладу насправді стоїть банальне бажання прив’язати Україну до «руССкаго міра» через московщення та намагання зробити мову окупанта «своєю мовою» в оселі україномовної родини. Най-страшніше питання до москалізаторів українців з телеекранів, мабуть, матиме такий вигляд: «Чому людина, яка виросла в україномовній родині і не вивчала московської мови у школі навіть як іноземну, перед телевізором повинна сидіти зі словником і вишукувати там, що ж то означає «сматрєць на паталок»? Який закон зобов’язує українця в Україні розуміти мови нацменшин без перекладу?».

Насправді все напрочуд зрозуміло. На телебаченні, скажімо, в Бурятії, як і на Чукотці, московську мову не перекладають, а, наприклад, в Литві — перекладають, бо Бурятія та Чукотка — це московські колонії, а Литва — незалежна европейська держава. Хотілося б спитати наших «патріотичних» очільників: чому ж німці, французи, поляки чи москалі можуть вільно обходитись без чужих мов у власних державах, а українці, мов буряти чи чукчі, повинні розуміти мову окупанта без перекладу? В інших державах нацменшини змагаються за квоти на реґіональних телеканалах, а в Україні — українці за присутність на телеканалах загальнонаціональних! Які ще докази потрібні, аби, з огляду й на вищесказане, побачити очевидне антиукраїн-ське й антинародне єство ни-нішньої «хунти», яка блокує і гальмує громадські ініціативи, покликані звільнити українців з внутрішньої окупації і розірвати пуповину, яка досі поєднує нас із агресором?!

Українці — це не територія з підприємствами олігархів, це народ, тобто спільнота, об’єднана насамперед українським словом. Українці як народ, зберігаючи свою мову, вистояли під знаменами загарбників, але зазнають нещадних утисків в олігархаті під назвою «Україна», де знищується не лише матеріальна спадщина наших пращурів, а й наша мова — як наше я. Українцям ні на фронті, ні в тилу такої України не треба! Бо наразі це олігархічна облуда — коробка з написом «Україна», в якій українського стільки ж, як у прострочених на 26 років шоколадних цукерках.