У другій половині травня Одесу від­відав Валерій Макеєв. Він не політик, не відомий актор чи державний діяч. Переважній більшості одеситів, я впевнена, це ім’я не знайоме. Такі вже реалії сьогодення: добре знаємо тих, хто псує, робить нестерпним наше життя, а ті, хто його захищає, залишаються в тіні. І це чи не найбільша несправедливість у той час, коли анексовано Крим, коли четвертий рік палає Донбас, коли цілодобово кровоточить уся Україна, оплакуючи своїх захисників, що гинуть за рідну державу, за землю свою від зброї й рук «старшого брата». На власній землі…

У цій війні є щось неприроднє (якщо війна взагалі може бути явищем природнім). І неприродність її не лише в тому, що одні на фронті кладуть своє життя за Україну, а інші в мирній її частині по-мажорськи «фестивалять» на «майбахах» і «мерседесах», доньки високопосадовців публікують постійні інтернет-звіти про свої відпочинки (які, здається, стали змістом усього їхнього життя) в заморських країнах, а їхні батьки багатіють, багатіють, багатіють… Для них ніби й немає війни, крові, смертей.

Валерій Макеєв – волонтер. З 2014 року доставляє гуманітарну допомогу в зону бойо­вих дій, опікується допомогою полоненим та їх визволенням. Він сам побував у пеклі «ЛНРівського» полону. Витримав. Вижив. Повернувся. А згодом написав про ті дні автобіографічну повість «100 днів полону, або Позивний «911». І про одну з таких «неприродностей» війни Валерій пише так: «Мій дід під час Другої світової потрапив у полон неподалік від тих місць, де взяли й мене. Відомо, що Яків Федорович Макеєв боронив батьківщину від окупантів у Курській, Воронезькій та Сталінградській областях. Неподалік від Бєлгорода отримав контузію, втратив свідомість і потрапив у полон. Через 72 роки курсько-воронезькі хлопці дідів-прадідів, яких боронив мій дід, взяли в полон уже мене. Спіралі історії…».

На зустрічі з одеськими журналістами в Одеській організації Національної спілки журналістів України В. Макеєв презентував не лише згадану книгу, але й інший свій твір, що вийшов російською мовою – документальну повість «Призраки Президента», надруковану 2016 року. Це розповідь про подвиг бійців батальйону «Айдар», які восени 2014 р. здійснили відчайдушну спробу прориву до 32-го блокпосту, де в оточенні перебували бійці Нацгвардії. Аби врятувати життя побратимам. І цей епізод – історія, яка твориться на наших очах і яку багато хто з нас тут, на мирних теренах, сприй­має як щось ірреальне, черговий сюжет у новинах, який завтра зміниться на інший. А в ньому – життя конкретних людей, безцінне життя героїв-захисників, які – і це правда! – не вмирають. Нам чомусь ліньки задуматися: чому Україна несе такі жахливі втрати? А коли б задумалися, згадали б і давно відому істину: героїзм одних є наслідком прорахунків та недолугості інших. Книги В. Макеєва і про це теж.

Втім, сам автор переконаний, що перемогти війну можуть лише любов і людяність: «Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй, насамперед батька й матір, близьких і рідних, далеких і невідомих, і… ворогів своїх».

Я не втрималася й запитала автора:

– Невже ви змогли пробачити своїм катам?

Валерій усміхнувся:

– Зміг. Більше того, я навіть відчуваю вдячність до тих бойовиків, що виявили людяність до мене. Я бачив і пережив, як ненависть знищує особистість, а любов робить людину людиною.

Він говорить переконливо і щиро. Як людину віруючу і одного з організаторів «Православної служби тилу», розумію його. Але не можу позбутися думки про прірву, яку ця війна утворила між двома ще недавно «братерськими» народами. Навряд чи скоро вона зникне чи бодай поменшає – надто вже багато в ній зради, підступності, садистської жорстокості, цинізму.

І останнє: обидві книги В. Макеєва ілюстрував донецький художник Сергій Захаров, який теж свого часу не уник катувань у підвалах сепаратистської «ДНР». І теж не зламався.