За роки війни ми так звикли до потоку поганих новин, що хороші новини сприймаємо як несподівані. Однак надання Україні режиму безвізового перетину кордонів Євросоюзу, остаточна ратифікація Радою Європи Угоди про асоціацію Україна — ЄС і рішення Стокгольмського арбітражу на користь «Нафтогазу» були цілком очікувані. Тільки чекати довелося довго.

Є КОНКРЕТНІ РЕЗУЛЬТАТИ!

Як колишні радянські люди ми впевнені, що рішення світового масштабу приймаються вузьким складом політбюро, вашингтонським або брюссельським обкомом, вказівки спускають вниз до райкомів та первинних організацій, а далі — беззаперечне виконання. Але сучасні демократії влаштовані інакше. Рішення на всіх стадіях західні лідери ухвалюють у результаті дискусій. Політичні установки та економічні інтереси держави часто не збігаються, а судді керуються не рішенням останнього пленуму чи телефонним дзвінком зверху, а лише законом.

Як же так, дивувалися українські патріоти, наша країна воює, захищає цивілізований світ від російських варварів, а бюрократи в Європі все тягнуть і тягнуть з «безвізом»? Сенат Нідерландів більше року зволікав з ратифікацією одного з найважливіших для України документів. Дирекція Міжнародного валютного фонду висувала й висуває неприйнятні для України умови для виділення кредитів, а Інтерпол відмовляється розшукувати соратників Януковича.

Але дивуватися, а тим більше — ображатися, підстав нема. Єврокомісія не може впливати на рішення Інтерполу, Сенат Нідерландів не підпорядкований нікому, крім своїх виборців, МВФ не вирішує питання «безвізу», а судді в країнах Євросоюзу діють у рамках своєї компетенції і вказівок політиків не сприймають. У такій ситуації українським полі-тикам, чиновникам МЗС та юристам потрібно звертатися не із загальними закликами про допомогу до умовного західного політбюро, а працювати з конкретними адресатами — чиновниками середнього рівня у Брюсселі, нідерландськими сенаторами чи суддями в Стокгольмському арбітражі.

Тільки-но вони зайнялися такою роботою, позитивні результати для України з’явилися негайно. Спочатку в Міжнародному суді ООН, де вперше почули зрозумілі аргументи про порушення Росією міжнародних конвенцій. Потім в Єврокомісії, де чиновникам, котрі зволікали з «безвізом», поклали на стіл довгий список виконаних нашою країною вимог, і, нарешті, в Сенаті Нідерландів, де голоси на користь ратифікації Угоди про асоціацію Україна — ЄС довелося збирати буквально по крихтах. І зібрали.

І все ж найважча робота лягла на плечі юристів «Нафтогазу України», яким в Стокгольмському арбітражі довелося оскаржувати умови контракту, укладеного в 2009 році з російським «Газпромом» за наполяганням тодішнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Нерівноправний газовий контракт за кілька років завдав нашій країні, крім багатомільярдних збитків, ще й величезної політичної шкоди.

За ілюзорну знижку в ціні природного газу за Харківськими угодами 2010 року Україна, всупереч власній Конституції, продовжила на 25 років перебування у Криму Чорноморського флоту Російської Федерації, а підрозділи цього флоту зіграли вирішальну роль у захопленні влади на півострові в 2014-у і в наступній анексії Криму Росією.

МІЛЬЯРДИ, ДЕСЯТКИ МІЛЬЯРДІВ ДОЛАРІВ

Стокгольмський арбітраж не може, певна річ, розглядати політичні питання. У рамках антимонопольної справи Єврокомісії проти «Газпрому» були розглянуті тільки взаємні фінансові претензії російського та українського газових гігантів. Однак сума позову, пред’явленого «Нафтогазу» (47,1 мільярда доларів), була такою великою, що мова (навіть у разі част-кового задоволення претензій) велася не стільки про банкрутство найбільшої Національної акціонерної компанії України, скільки про банкрутство самої держави.

Цілком ймовірно, що непомірна сума позову зіграла певну роль у рішенні, ухваленому Стокгольмським арбітражем. Намір використовувати укладені газові контакти в політичних цілях сам по собі є економічним злочином. А «Газпром» так вів справи не лише з Україною, а й з усією Європою, використовуючи своє монопольне становище.

Але, так чи інакше, рішення прийняте. Суд відмовив «Газ-прому» у всіх претензіях і зупинив дію трьох пунктів газового контракту, які дискримінують Україну. Найболючішим для нашої країни був, як відомо, пункт, що зобов’язував споживача вибирати обумовлені в контракті обсяги газу. І платити за невибраний газ. Другим був пункт, який забороняв реекспорт, а третім — пункт, що робив практично неможливим перегляд формули ціноутворення на газ, який поставляється «Газпромом».

Тепер позов щодо недобору газу (34,5 мільярда доларів) Стокгольмським арбітражем відхилений, заборона на реекспорт скасована, а ціна на ро-сійський газ для України буде переглянута з початку 2014-го. «Нафтогаз» вважає, що в 2014—2015 роках переплатив «Газпрому» 18 мільярдів доларів. І понад 12 мільярдів доларів сягнули збитки україн-ської сторони від недопостачання та обслуговування послуг з транзиту.

Зважаючи, що раніше з «газових позовів» Стокгольмський арбітраж найчастіше виносив компромісні рішення, перемога України виглядає приголомшливою. Більше того, що «виграна» сума порівнянна з бюджетом Збройних Сил України і вдвічі перевищує обіцяну допомогу МВФ. «Газпром» — ідол і годівниця російської еліти — відправлений у глибокий нокдаун.

Ще до рішення Стокгольмського арбітражу Антимонопольний комітет України визнав «Газпром» монополістом на ринку транзиту і наклав на нього штраф у 7,1 мільярда доларів за скорочення обсягів транзиту газу через Україну. Зараз за рішеннями українських судів іде процес стягнення цього штрафу. Зокрема, в кінці травня в Україні заарештовані 40% акцій компанії «Газтранзит», що належить «Газпрому».

Українські політики останнім часом порівнюють дії Кремля під час гібридної війни з поведінкою спрута. Закликають щупальці спрута обрізати або обрубати. Важко сказати, чи вдасться це втілити в життя військовим на фронті або фахівцям СБУ в інтернеті.

Але щупальці «Газпрому» в Україні начебто обрізали під корінь. Тож навряд чи вони відростуть.