Наше життя в Радянському Союзі було пронизане красивими міфами, в які, на жаль, і досі вірить певна частина наших співвітчизників. Один із них — Велика Вітчизняна війна.

Мурашки бігали по тілу, коли ми чули пісню, в якій повідомлялося: «Двадцать второго июня, / Ровно в четыре часа / Киев бомбили, нам объявили, / Что началася война». Враження підсилювалося міфами про несподіваність нападу фашистів та про наявність у противника переважаючих збройних сил.

А як же було насправді?

Насправді до 22 червня 1941-го війна, на якій гинули українці, тривала вже понад два роки. Лише в часи незалежності ми побачили фото спільного параду німецьких і радянських військ у Бресті (приймали генерал Гудеріан і комбриг Кривошеєв) та в Гродно (комбриг Чуйков). Ще й донині значна частина затюканих комуністичною пропагандою українців переконана, що ніякого пакту Ріббентропа—Молотова не було. Нагадаю, «Німецько-радянський договір про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною» був підписаний у Москві 23 серпня 1939 року, а таємний протокол з уточненнями поділу територій Європи переписувався двічі, бо треба було зробити обмін частини Прибалтики, яку спочатку планувалася передати СРСР повністю як військову здобич, на всю територію Західної України, що була на той час під владою Польщі, бо Сталін нібито прагнув «об’єднати братні українські землі».

За пактом Ріббентропа—Молотова, Друга світова війна почалася у вересні 1939-го. Як і намічалося в ньому, 52 німецькі дивізії 1 вересня ввірвалися в Польщу, дійшли з боями до зазначеної в таємному протоколі демаркаційної лінії і зупинилися. «На західних кордонах України, — стверджує Олександр Калініченко в історичному нарисі «Тричі зраджена», написаному з посиланням на документальні джерела, — вже стояли 5-а та 6-а (радянські) армії. До них приєдналися 12-а і 13-а... Скупчилися сотні тисяч військового люду, безліч гармат, танків, кавалерії, позаду яких стояли загороджувальні загони НКВС». До речі, 1 вересня на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР був уперше прийнятий закон про загальний військовий обов’язок.

Сталін як головнокомандуючий, наділений, крім найвищої партійної, ще й посадою голови Ради Народних комісарів і підвищений у званні до генералісимуса, наказав сконцентрувати війська на кордоні з Польщею, але не вводити їх у суверенну державу до 17 вересня. Професор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Володимир Сергійчук у книзі «Правда про «золотий вересень» пояснює це так: «...якщо Гітлер відкрито напав на Польщу, то Сталін намагався окупувати призначену йому частину своєрідним шляхом, одягаючи на себе тогу визволителя єдинокровних братів. Через те, привівши з’єднання Червоної армії в бойову готовність з перших днів вересня, більшовицький лідер вичікував більше двох тижнів — аж поки Польська держава фактично не впала. І протягом цього часу в Москві гарячково намагалися знайти спосіб узаконити за собою виділену їй Гітлером територію Польщі, аби не засвітитися перед світом таким самим агресором, як Берлін». Ще 11 листопада 1938 року в Москві було підписане і вступило в дію генеральне узгодження «Про співробітництво, взаємодопомогу, спільну діяльність між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР і Головним управлінням безпеки Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (гестапо)».

Варто зазначити, що для українців Закарпаття Друга світова війна почалася ще раніше — у березні 1939-го. Передісторія така. 29 вересня 1938 року в Мюнхені глави урядів європейських країн Великобританії (Чемберлен), Італії (Муссоліні), Німеччини (Гітлер) та Франції (Даладьє) підписали угоду про поділ Чехословаччини. Мюнхенська угода передбачала, що в період з 1 по 10 жовтня уряд Чехословаччини передасть Німеччині Судети та Сілезію на тій підставі, що там проживають і німці. Впродовж трьох місяців за рахунок Чехословаччини планувалося також задовольнити територіальні домагання Польщі й Угорщини. Сталін був ображений, що на Мюнхенську конференцію його не запросили, і почав шукати, як задобрити Гітлера, щоб і собі відкусити шматок європейського пирога.

Автор дослідження «Карпато-Україн-ська держава» професор Петро Стерчо вбачає (цитую) «початки залицяння Сталіна до Гітлера, що було зреалізовано пізніше у формі пакту неагресії між СРСР і Німеччиною в серпні» у його головній доповіді перед двома тисячами провідних комуністів у присутності іноземних журналістів на XVIII партійній конференції в березні 1939 року в Москві. Сталін, зокрема, оцінюючи ставлення німців до Карпатської України, підігрував Гітлеру. До Першої світової війни Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, а після її розпаду за Сен-Жерменським договором 10 вересня 1919-го країни Антанти віддали його Чехословацькій республіці, яку відродив Томаш Масарик. Для українців це був не гірший варіант, бо вони отримали, хоч і декларативну, але автономію (нарівні з чеською і словацькою символікою використовувалася українська, як-от прапор та гімн) і можливість відроджувати національну культуру й освіту. Зауважу, що Томаш Масарик співчував українцям, які програли визвольні змагання за свою державу, й докладав зусиль для розвитку української культури і преси в Чехо-словаччині: власним коштом фінансував переведення у 1921 році з Відня до Праги Українського вільного університету, в 1922-у — Української господарчої академії, в 1923-у — Вищого педагогічного університету ім. Драгоманова. Це сприяло формуванню так званої «празької школи» за участі Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги та інших відомих українців. Це не подобалося уряду Польщі. На долю карпатських українців вирішальний вплив мали закулісні ігри Берліна, Будапешта та Рима.

8 жовтня 1838 року в Ужгороді була утворена Українська (русинська) Народна Рада, 11 жовтня її затвердив уряд Праги, який на той час очолював Едвард Бенеш (Томаш Масарик загинув від руки невідомого вбивці в 1937-у). А вже 2 листопада 1938-го Віденський арбітраж закінчив етап закулісних торгів за Карпатську Україну. Арбітрами були німецька (очолювана Ріббентропом) та італійська (Чіяно) делегації. За Віденським арбітражем Угорщині, уряд якої очолював ставленик Гітлера Хорті, відійшли Ужгород, Мукачеве та Берегове. За лічені дні українців мали звідти евакуювати. Для Карпатської України залишили Севлюш (нині Виноградове) з околицями. Як зауважує професор П. Стерчо, «Віденський арбітраж був ударом для Карпатської України». Через п’ять місяців Гітлер введе свої війська в Словаччину, яка стала незалежною 14 березня 1939 року, на тій підставі, що там проживають судетські німці.

Щоб читачі зрозуміли, чому так багато уваги приділяю Закарпаттю, поясню словами авторитетного дослідника цієї проблеми вже загаданого Петра Стерчо: «Карпато-Українська Республіка — це перша держава, що поставила спротив наростаючому імперіалізмові Німеччини під кермою Адольфа Гітлера. Уряд о. Августина Волошина перший відкинув домагання Гітлера, даючи наказ своїй армії «Карпатська Січ» боронити державу від поневолення гітлеровим союзником, Мадярщиною. Оборонна війна Карпатської України — це, властиво, початок Другої світової війни, бо ліквідація Чехословаччини промостила шлях Гітлерові до оточення Польщі з півдня». Зауважу, що Польща була тоді союзником Гітлера в поневоленні Карпатської України.

Ще трохи історії. Карпатська Україна мала всі права на захист і на гуманне ставлення до військовополонених, сотні яких фізично знищили, бо 15 березня 1939 року в Хусті карпатські українці проголосили свою незалежну державу. Згідно з міжнародним правом, воїни, які склали зброю на території іншої держави, мають бути там інтерновані. Карпатські січовики відступили на територію лояльної до них Румунії. По суті, це був єдиний шлях відступу. Румунія всупереч міжнародному праву передала січовиків у руки Угорщини, тобто воюючої сторони.

На першій сесії Сойму президент Карпатської України отець Августин Волошин, вітаючи обраний парламентським шляхом уряд, нагадав присутнім слова Тараса Шевченка: «Встане Україна, світ правди засвітить, / І помоляться на волі невольничі діти». Сойм ухвалив звернення до всіх країн з проханням захистити щойно народжену українську державу від наступу хортистів, яких благословив Гітлер. Наступало 12 дивізій. Звернемося знову до дослідження професора П. Стерчо (цитую): «Де-в’ять міль-йонів мадярів, разом з їхніми понад 150-ма мільйонами союзників, поляків, іта-лійців і німців, перемогли фізично біля півмільйона карпатських українців у затяжній боротьбі». Професор вказує на колосальну перевагу окупантів й наголошує на історичному значенні боротьби «малесенької горстки українського патріотичного війська — війська, що свято вірило у правоту своєї боротьби... Фізична сила багатократно переважаючого ворога безпощадно нищила все, що було українське, і накидала населенню Карпатської України знову мадярську неволю. Зате та сила ніколи не перемогла духа українського народу, не перемогла палаючого бажання жити вільним життям у власній Самостійній Соборній Українській Державі».

Так, Україна будується насамперед у свідомості людей. Відтак моє намагання розвінчати радянські міфи спрямоване на те, щоб розбудити прагнення читачів знати справжню історію своєї держави.

17 вересня 1939 року радянсько-польський кордон першими переходили окремі батальйони особливого призначення НКВС. Посилаючись на документи, наведені Віктором Суворовим, О. Калініченко в згаданому вже історичному нарисі «Тричі зраджена» пише: «У прифронтовому тилу частин РККА ці батальйони переходять до «зачищення» теренів, вилучення небажаного елементу та його знищення». У донесенні з однієї лише прикордонної застави від 19 вересня 1939-го сказано: «Через кордон проконвойовано близько 600 полонених, серед яких — офіцери, поміщики, попи, жандарми, поліцаї...».

Як Сталін «з’єднував» український народ, можна прочитати у згаданому вже документальному дослідженні «Правда і міфи про «золотий» вересень» В. Сергійчука. А в першому томі «Літопису нескореної України» наводиться вражаюча цифра: з 1939 по 1955 роки із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було депортовано 2196170 осіб, що становить 20,5% місцевого населення». Наведу приклад із життя галичанина Євгена Грицяка, керівника Норильського повстання (травень 1953-го), який недавно відійшов у вічність. У 1944-у, коли його, студента торговельної школи, мобілізували до радянської армії, йому виповнилося 18 років. Воював у складі 4-го Українського фронту, був поранений, мав нагороди. У 1949-у на 23-у році життя засуджений до розстрілу, бо нібито щойно дізналися, що до призову був членом молодіжної патріотичної організації. «Як виняток» кару смерті замінили 25-річним ув’язненням. Відбував покарання з видатними українцями Михайлом Сорокою, Юрієм Шухевичем, Данилом Шумуком у різних гулагах, де більшість становили українці, а серед них багато було і вчорашніх воїнів-переможців у Другій світовій війні.

Вражають документи, наведені в книзі професора Володимира Косика «Україна і Німеччина в Другій світовій війні». У передмові до неї О. Романів пише, що майже два роки Західна Україна «переходила під сталінське правління, яке розглядало населення, що жило в умовах окупації, як неблагодійний мілітарний резерв гарматного м’яса». З новобранців Галичини «формували «проривні» передові групи практично без ніякої підготовки та з мінімальним озброєнням. Рух таких частин забезпечували спеціальні заплічні «заградительные отряды».

Забігаючи наперед, слід зазначити, що таке ж ставлення в радянській армії було до всіх українців, а не лише до галичан. Цитую уривок зі статті Левка Лук’яненка «Маршал Жуков і українці в Другій світовій війні»: «Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тисяч людей, переважно українців».

В. Косик стверджує, що, незважаючи на територіальні і політичні зміни та вбивство провідника націоналістів Євгена Коновальця, ОУН продовжувала свою діяльність підпільно, а також намагалася поширити свій вплив на українців, які прибули зі сходу, та на територію радянської України. Тому Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року, не був спонтанним чином. Ще до початку бойових дій у райхсканцелярію були надіслані меморандуми від ОУН(м) та ОУН(б), в яких ішлося, що вирішення українського питання повинно відповідати українським інтересам, бо лише в такому разі воно принесе користь і Німеччині. Цитую В. Косика: «...і з економічного, і з стратегічного поглядів Україна є частиною Європи. Тільки незалежна і сильна Українська держава може забезпечити гармонійний розвиток Східної Європи». Тобто ОУН намагалася переконати німців, що в такий спосіб, як були вирішені словацьке і хорватське питання, українську проблему вирішувати не можна. Українські патріоти це довели зброєю. УПА, створена 14 жовтня 1942 року, воювала проти всіх поневолювачів і воювала успішно. Уже в липні 1943-го 12 областей України стали на шлях боротьби за Самостійну Соборну Українську державу. 56-тисячний корпус внутрішніх військ, яким у 1943 році командував генерал В. Рясний, воював не з українськими бандами, а з УПА. В німецькій пам’ятці про рух опору на території радянської України, наведеній у книзі В. Косика, чисельний склад УПА оцінюється у 80—100 тисяч бійців регулярної армії — ядро, що пройшло військовий вишкіл.

Українські дані коливаються між 400 тисячами і 2 мільйонами.

До війни готувалися обидві держави — і Радянський Союз, і Німеччина, хоч 11 лютого 1940 року між ними була підписана економічна угода. У розділі «Таємні приготування до війни на Сході» книги В. Косика, який після поразки Визвольних змагань по-стійно жив у Парижі, читаємо: «За цією угодою, Росія доставила Німеччині сировину і хліб на суму 555 мільйонів 900 тисяч карбованців... що становило 40% всього радянського експорту в 1940 році. На 15 травня 1941 року Росія доставила Німеччині 632 тисячі тонн хліба, 323 тисячі тонн бензину, 23000 тонн бавовни, 50 тисяч тонн фосфатів і 900 кілограмів платини». Ці поставки робили неефектвними блокаду Німеччини Англією і Францією.

24 червня 1940-го. Гімлер виклав на папері методологію колонізації України (цитую за В. Косиком): «Мільйони німецьких колоністів будуть послані у згадані райони. Використовуватиметься слов’янська робоча сила, але пізніше вона буде знищена». А Гітлер у листі до свого союзника Муссоліні пише, що війна на Сході буде успішною і (цитую) «ми зможемо забезпечити собі спільну базу продовольства на Україні».

Та повернемося в 1940 рік. Після окупації Норвегії та Данії в квітні 1940-го війська Німеччини вторглися в Нідерланди, Бельгію і Люксембург. Наступ закінчився падінням Франції. У цей же час СРСР після фінської війни (грудень 1939-го — березень 1940-го), в результаті якої радянсько-фінський кордон відсунули від Ленінграда із 32 на 150 кілометрів, надіслав Естонії, Латвії та Литві ультиматум змінити режим і відкрити кордони радянським військам (під дулами автоматів ці країни продемонстрували «добровільне волевиявлення» в липні 1940-го). На півдні Москва змусила Румунію передати їй Бесарабію, яку в червні 1940-го було приєднано до Молдавії. Ось так насправді розвивалися події, а не так, як у популярній пісні: «Чужой земли мы не возьмем ни пяди, / Но и своей врагу не отдадим».

Напад на Німеччину першим за-планував Сталін. Автор книги «Усе таємне стає явним. Вигадки й правда про радянсько-німецьку війну 1941—1945 років» Анатолій Фоменко переконливо доводить, що після укладення 13 березня 1940-го мирного договору з Фінляндією «на територію, яка примикала до німецького і румунського кордонів, були перекинуті 84 стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 17 танкових бригад, а також значні авіаційні сили. З іншого боку їм протистояли лише 12 німецьких піхотних дивізій» («Україна молода» від 6.05.2009). 22 червня 1941 року о 3 годині 30 хвилин 190 німецьких і союзних дивізій перейшли кордон від Балтійського до Чорного морів, близько 2,5 мільйона солдатів рушили на штурм радянської імперії. Чи було це несподіванкою? Ще 5 березня радянський розвідник Ріхард Зорге надіслав з Японії фотокопії секретних телеграм Ріббентропа до посла Німеччини в Японії про терміни агресії. А 15 червня Зорге повідомив, що війна почнеться 22 червня.

Чи відповідає дійсності міф про переважаючі сили противника? Як стверджує професор В. Косик, Москва мала армію, чисельність якої перевищувала 5,5 мільйона солдатів. А за перші тижні війни вона зросла ще на 3,5 мільйона. У цитованому вже нарисі О. Калініченка «Тричі зраджена» наведені дані про розстановку сил, номери стрілецьких, кавале-рійських, механізованих корпусів усіх фронтів, міститься порівняльна таблиця танкових формувань. Наприклад, «три із шести механізованих корпусів Південно-Західного фронту, що взяли участь у зустрічних танкових боях у трикутнику Луцьк—Броди—Дубно, мали загалом 718 новітніх танків КВ та ТВ-34 проти 509 танків групи Клейста». Чому ж радянські війська відступали і зазнавали великих втрат? Коли німці розробляли план нападу на СРСР «Барбароса», генштаб сухопутних сил вермахту підготував для Гітлера довідку про недоліки в технічному оснащенні та людському складі Червоної армії: стара техніка, великий некомплект людського складу та низький рівень військової підготовки після репресій.

Звернемося знову до дослідження Анатолія Фоменка: «За вимогою Сталіна, який дуже боявся змови проти його режиму, в Червоній армії у 1937—1938 роках було заарештовано й розстріляно 36760 командирів та близько чотирьох тисяч офіцерів флоту. Були обезголовлені не лише військові округи та їхні штаби, корпуси й дивізії, а й 70% полків та 80% батальйонів... Унаслідок репресій 66600 командирів, що складало 7% командного складу, мали вищу освіти, а 37% не мали освіти взагалі... До того ж Сталін не підготував війська до оборонних дій, бо не вірив, що Гітлер напада-тиме».

Тут доречним буде процитувати приклад жорстокості Г. Жукова з «Энциклопедии военного искусства»: «Жуков погнал через минные поля пехоту, экономя время на разминировании. Причем он не стыдился своей жестокости, но даже похвастался ею перед союзниками, приведя Эйзенхауэра в состояние, близкое к шоку. Даже через много лет в своих мемуарах американский генерал с возмущением писал: «Мне даже трудно представить, что могло бы произойти в нашей армии с генералом, если бы ему пришло в голову отдать подобный приказ». Зато мы можем не просто представить, но и доподлинно знаем, что произошло с Георгием Жуковым: он получил третью звезду героя».

А відомий російський письменник Віктор Астаф’єв пише: «Цифра наших потерь в войне составляет не 20 и не 27 миллионов человек. Нет. 47 миллионов, считают знающие люди. Это же надо, а как воевали! Погнали нас, и сразу: «сливай горючее, пали, бомби, и по чужим, и по своим, если свои в окружении...».

Чи була ця кривава війна «вітчизняною»? Правий Левко Лук’яненко, коли каже, що вітчизняна війна тоді, коли народ воює за Вітчизну. Та чи була тоді держава Україна?

Фальсифікації, замовчування, прояви жорстокості керівництва у цій війні не применшують великого подвигу народу, його героїчної перемоги.