Ми пишаємося українськими воїнами, заслужено називаємо їх героями. І в Татарбунарському районі в багатьох родинах є такі. Для Михайла Степановича і Анфіси Олександрівни Байраків із Білолісся це їхній син Сашко. А для вчителів і однокласників це друг і односелець Олександр. Нещодавно офіцер прибув у відпустку і на наше прохання відповів на кілька запитань.

– Олександре Михайловичу, коли ви потрапили в зону АТО?

– Я призваний у п’яту хвилю мобілізації, у травні 2015-го. Періодично буваю у тривалих відрядженнях у зоні АТО. Основний напрям нашої роботи – співпраця між Збройними силами України та цивільними структурами, з урахуванням досвіду натовських військовиків. Намагаємося проводити більше спільних заходів, щоб наблизити народ до армії. Місцеве населення мусить розуміти, що якщо до населеного пункту заходять ЗСУ, то це не кінець життю, а навпаки, запанують лад і мир.

– Яке враження найсильніше?

– На своїй території почуваєшся безпечніше, а от коли перебуваєш на лінії розмежування або в’їжджаєш у сіру зону, де немає ані наших, ані ваших, то там, звісно, і увага, і напруга зростають. Якось уночі поверталися з виїзду до підрозділу. Їхали польовими дорогами, а в полі, та ще в темний час доби, прив’язатися до місцевості дуже складно, немає жодних орієнтирів. Майже всі поля були засіяні соняшником, дороги вузенькі. Понад три години блукали по донецькому степу, не до кінця розуміючи, де ми є. Але ніхто не панікував. Зазвичай дорогою назад усі розпружуються, а тут надягли бронежилети, каски. Автомати взяли зручніше, відкрили сумки з боєприпасами.

– У ваших бійців емоційні зриви були?

– Був випадок, коли водій, чоловік солідного віку, буквально за кілька хвилин до виїзду відкликав мене за БТР і говорить: «Пробач, Михайловичу, не можу. Боюся!». Бачу, не симулює, реально боїться їхати: руки в нього трусяться, піт на чолі, голос тремтить. Довелося посадити за кермо іншого бійця, якого я завчасно підготував і тримав як запасного саме для подібних випадків. Коли люди в постійній напрузі, треба цю енергію кудись спрямувати. Дуже багато залежить від командира. Якщо він несумлінний, не вивчає морально-психологічний клімат у колективі та не вживає заходів з його оптимізації, то можливі й нещасливі пригоди.

Ви не звертали уваги, чому в телерепортажах частенько показують, що на передовій майже на кожній позиції є якась тварина, загальний улюбленець, якого військові плекають, пестять, бережуть і свою їжу йому віддають. У нашому підрозділі теж є кілька таких улюбленців. Скільки разів випадало бачити, як повертається солдат із завдання втомлений увечері, а собака підійшов до нього й поклав голову на коліно. «Пухнасті талісмани», свого роду психологи, знімають напругу, коли гладиш їх або бавишся з ними.

– Чи доводилося самому в зоні бойових дій зазнавати страху?

– Не бояться тільки, як то кажуть, хворі на голову люди. По­чуття страху перед невідомістю присутнє постійно, поки їдеш у зону АТО. А по приїзді на місце стаєш зібраним, скануєш місцевість, запам’ятовуєш, де ями, у які можна заплигнути, де дерева, горби, за якими можна сховатися в разі обстрілів. Там переважно діє артилерія, яка нікого й нічого не щадить на своєму шляху – ані військових, ані цивільне населення, ані бойову техніку, ані житлові й промислові будинки.

– Чи випадало зіштовхуватися зі зневажливим або негативним ставленням із боку місцевих жителів?

– Основна проблема населення на Донбасі в тому, що місцева влада просто втекла, полишивши напризволяще свій народ. От візьмімо, наприклад, розташовану недалеко від Донецька Красногорівку, яка досить часто страждає від артилерійських і мінометних обстрілів. Щойно українські підрозділи звільнили місто, всі проросійськи налаштовані керівники втекли до Донецька. Після цього багато які красногорівці дуже активно (може, навмисне) стали писати в соцмережах, що «укропи» розмістилися у школах. Хоча наші підрозділи не заходили на території шкіл взагалі, їх ніхто не займав. Знаю стовідсотково, що наказу такого не було. Штурмові підрозділи зайшли, зачистили місто від бойовиків і пішли далі у наступ, а ті, що зайняли місто, розмістилися в інших будинках.

Отож, днів зо два соцмережі строкатіли подібними повідомленнями, поки бойовики цілеспрямовано не накрили всі школи під час чергового артобстрілу. Хоча, повторюся, у школах із сил АТО ніхто не розміщався.

Приблизно через місяць після приходу українських військових сепаратистськи налаштовані місцеві керівники, спостерігши звіддаля, що місто живе звичайним життям – ніхто нікого не їсть, ніхто нікого на стовпах не розпинає, вирішили повернутися назад. Повернулися, зібрали сесію міськради, винесли на порядок денний одне-єдине питання: про підвищення зарплати собі коханим. Одностайно проголосували, оформили необхідні документи собі як біженцям – і поїхали назад. Через те, що протягом 2014 року школи й дитячі садки стояли пусткою, лікарня працювала напівсили, у місцевому бюджеті вийшов профіцит коштів близько трьох мільйонів гривень. Ви ж знаєте, якщо бюджетні кошти не освоїти до кінця року, вони повернуться туди, звідки прийшли. Місцеві царьки не могли цього допустити. Вони знову прибули наприкінці року до Красногорівки з метою провести сесію міської ради й узаконити дерибан бюджетних грошей. Але п’ять місцевих активісток зірвали засідання сесії міськради й не дали провести злочинне рішення в життя.

– А який настрій переважає там у цивільних людей?

– Переважно пригнічений. То­тальна втома. Їм байдуже, хто буде, що буде, який прапор висить. Вони просто хочуть миру, щоб припинилися обстріли. Люди навіть лаятися між собою перестали, у кожного відсіялося зайве. У 2014-му всі ще на щось сподівалися. Проукраїнські сподівалися на швидку перемогу сил АТО. Ті, хто був за сепаратистів, чекали «товаришів» з Росії, які приїдуть і «визволять» їх. От, щоправда, досі не зрозуміло, від чого. Мабуть, від мирного та спокійного життя.

– Розкажіть, хто без піару справді допомагає місцевому населенню?

– Паралельно діють, серйозно підтримуючи населення, державні програми, волонтери, багато які українські артисти, Червоний Хрест. Як за фінансову, так і за продуктову допомогу, за будматеріали люди дякують чеській гуманітарній організації «Людина в біді», представники якої працюють майже по всій зоні АТО. Якщо будинок постраждав від обстрілів, чехи виділяють по шість тисяч гривень на родину для відновлення житла. Є ті, хто вважає, що вижив і завдяки гуманітарній допомозі Ріната Ахметова...

– Чи доводилося вам спілкуватися з молоддю? Як вона налаштована?

– Молодь там патріотичніша, ніж тут. Любити Україну тут і любити Україну там – як то кажуть в Одесі, це дві великі різниці. Бо там це небезпечно для життя, там за це тебе можуть добряче відлупцювати в під’їзді, у найліпшому разі. У вишиванці прийти до школи або під час спілкування перейти на українську – це вчинок, який як мінімум гідний поваги.

Проукраїнська частина населення на окупованих територіях і сидить тихенько, і дихає тихо. Там немає демократії такої, як у нас. Там робиться все дуже швидко. У підвалах багатоповерхівок поробили в’язниці. Коли що не так – відразу людину туди кидають. Якщо є поручителі, можуть відпустити, а якщо ні, то сумна доля чекає. Людей використовують як безкоштовну робсилу, вивозять за місто копати окопи, залучають до госпробіт. Можуть використати як живий щит на передовій. Українські військові прекрасно бачать зі своїх позицій, що це цивільні, й ніколи не відкриють у їхній бік вогонь.

– А як ви оцінюєте бойовий дух наших бійців?

– Всі хочуть скоріше закінчити ці воєнні дії, з нетерпінням чекають наказу йти вперед. Але край зруйнований і розграбований повністю. Гіркін, захопивши районний відділ міліції, роздавав зброю всім охочим. А хто перший наважиться взяти чужу зброю і взагалі зброю? Хто хоче скористатися нею у своїх меркантильних інтересах.

– Офіційні повідомлення із зони бойових дій відрізняються від того, що там насправді діється? Чи можна вірити інформації з Генштабу?

– У принципі все йде один до одного. Щоправда, інформація виходить в ефір із деяким запізненням, приблизно на шість годин. Багато хто, щоб привернути до себе увагу або розкрутити свій канал, спекулює на цьому. Дуже спритно грає російська пропаганда. Місцеві журналісти проходять стажування в інформаційних агентствах російських каналів, які повністю контролюють інформаційний простір на окупованих територіях. Промивання мізків відбувається капітальне. На жаль, ми такого панування не маємо. Це пов’язано передусім із матеріальними чинниками: російські медіаструктури мають значно більше коштів, вони роками створювалися для конкретної мети. Там є дуже чіткий контроль. Місцеві тележурналісти знімають тільки те, що їм скажуть знімати.

– А правда, що стрільба у відповідь неминуча?

– Такі військові правила. Кожен командир віддаватиме наказ на знищення вогневої точки, яка обстрілює його підрозділ, бо йому передусім треба зберегти особовий склад, виконувати бойове завдання. Він за це відповідає головою. Якщо будуть невиправдані втрати, командир відповідатиме не лише перед собою, але й перед рідними своїх підлеглих і законом України. Та й взагалі не можна тупо стояти й дивитися, коли по тобі стріляють. Всі мусять розуміти, що коли хтось виліз на ваш дім зі зброєю й почав стріляти, то по цьому місці неодмінно будуть стріляти у відповідь. І це не укропи погані, це такі закони війни.

– Головне, щоб люди це розуміли.

– Були факти, коли до житлових кварталів у районі аеропорту приїжджали і, відстрілявшись по позиціях наших військ, швидко їхали назад російські бойовики. Тож між ними й місцевими ДНРівцями зав’язувалися конфлікти, які іноді закінчувалися перестрілками. Місцеві бойовики не давали росіянам стріляти, бо там живуть їхні рідні й близькі, а росіянам байдуже: вони тут не живуть і це не їхня рідна територія. У них мотивації різні: хтось приїхав повоювати, хтось заради наживи, хтось як на сафарі. Але всі вони мусять розуміти, що приїхати до чужої країни воювати – це злочин, за який рано чи пізно зазнаєш кари.

– Які зараз справи з постачанням військ АТО? Чи справді надія одна – на волонтерів?

– У 2014 році виник такий цікавий феномен в Україні, коли наш народ фактично замінив для армії державу. І справді, в 2014-му – на початку 2015-го продовольче та речове забезпечення, запчастини, навіть снайперські гвинтівки привозили волонтери. Бо система постачання перед тим була планомірно зруйнована. Українські волонтери подали приклад ініціативи чи не в усіх сферах життя: допомагали й допомагають захисникам України на передовій, пораненим у госпіталях, родинам загиблих і вимушеним переселенцям, розбудовують державу й невтомно генерують нові ідеї.

Але й з боку держави ситуація змінилася. Вже організовано хороше речове та продовольче постачання.

– Із чим ви зіштовхуєтеся в суспільстві, повернувшись із зони АТО?

– У мене особисто, слава Богу, немає негативних вражень щодо цього. Повертаючись, радію, що у нас мирне місто, що у вихідні на вулицях люди, які безтурботно гуляють у парку, з дітками. Відразу впадає у вічі й тішить, що у нас побільшало майбутніх і молодих мам. Розумієш, що не марно туди їздиш, бо тут триває нормальне мирне життя.

– Що б ви побажали землякам?

– Цінуйте мир. Навіть якщо є якась незгода, краще сісти й домовитися, навчитися чути одне одного.

– Дякую, Олександре. Пере­дайте найкращі та найщиріші слова вдячності вашим побратимам і всім, хто захищає нас на сході країни.