Позиція політичної партії «Відродження», висловлена на шпальтах «Чорноморських новин» 12 серпня цього року, зведена до заклику «відмовитися від «мови ненависті» та «визнати політичний радикалізм і націоналістичний екстремізм загрозами для національної безпеки», причому без якоїсь конкретики, що саме слід розуміти під «націоналістичним екстремізмом» і «підтримкою позиції ідейної нетерпимості міжнаціональної ворожнечі», змусила знову взятися, як казали наші класики, за перо. Бо між рядків цієї, так би мовити, позиції проглядається банальне бажання спинити рух перетворень, покликаний вирвати Україну з московської орбіти впливу, який набрав обертів з часів Революції Гідности, і залишити все, як було доти.

Партія «Відродження» у своєму зверненні згадала одних телеведучих, висмикнутих з тисяч, що не соромляться поступатися професійній етиці, і чомусь не згадала, наприклад, телеведучого телеканалу ZIK Остапа Дроздова, який у своїй програмі в прямому етері вигнав зі студії одного з гостей, політолога і блогера Юрія Романенка за відмову спілкуватися в програмі наживо державною мовою. Чи відмова говорити до української телеавдиторії українською мовою не кваліфікується партією «Відродження» як «націоналістичний екстремізм» московського розливу? «Націоналістичний екстремізм» означає «український екстремізм»?

З партією «Відродження» в дечому таки можна погодитися — становище в українському телепросторі справді залишає бажати кращого. Але вирішення цих негараздів не повинно відбуватися ціною нехтування правами українців, зокрема тими законами, які гарантують, що кожен має конституційне право на отримання будь-якої інформації в Україні українською мовою. Для українців ситуація з, так би мовити, українськими телеканалами є незадовільною не лише з огляду на заповнення етеру низькоякісним продуктом, а й з огляду на мовну дискримі-націю, коли українцям із загальнонаціональних телеканалів нав’язується чужа, недержавна мова, що саме по собі є немислимим для цивілізованого світу.

Чомусь багатьох обурила поведінка Остапа Дроздова, але нехай обурливі голови спитають себе: чи пустили б до польської телестудії громадянина Польщі, який відмовляється говорити до польської авдиторії польською мовою, і чи пустили б бодай на поріг студії громадянина РФ, який не володіє державною мовою або володіє, але говорити нею

не хоче? В Україні — «нацизм», «утиски прав москвомовного населення», як твердять московські ЗМІ та їхні філії в Україні, а в інших державах — демократія і вседозволеність? Чи в інших країнах живуть розумніші люди, які вміють захищати себе і своє? В інших державах на телеетери таки запрошують закордонних гостей, але їхню мову обов’язково перекладають, а нехтування державною мовою в публічному просторі кимось зі співгромадян розцінюється не інакше, як прояв сепаратизму. Чи партія «Відродження» не вбачає у фактах нехтування носіїв паспортів з тризубом державною мовою у публічному просторі прояву сепаратизму та «націоналістичного екстремізму»? Може, партія знає закон, який зобов’язує українців в Україні розуміти мови нацменшин без перекладу? Чи подібні питання ставити українцям в Україні не можна, бо вони «розпалюють міжнаціональну ворожнечу»? Чи московська нацменшина буде верховодити в Україні, перетворюючи її на Малоросію, чи українці?

Прикро констатувати, але сьогодні виглядає так, що українці ще надто кволі до державного життя. На цьому й грають чисельні пройдисвіти, підгодовані кремлівськими олігархами, водячи українців манівцями. Втрата найзросійщеніших земель українців досі нічому не навчила — за зневагою до рідної мови українці конкурують у світі лише з білорусами та ірландцями. Українцям з Москви нашептали «какаяразніца», вони, довірливі, й повірили, впустивши в своє розм’якле тіло пазурі вбивці, який свою мову використовує як знаряддя в асиміляції інших народів та зброю проти Української держави. Колишня дружина московського керманича Людмила Путіна ще 2000 року на конференції «Російська мова на зламі тисячоріч» у Петербурзі заявила: «Російська мова містить в собі ресурс для розвитку Росії… Необхідно утверджувати, відстоювати і розширювати мовні кордони «руССкаго міра»… Утвердження кордонів «руССкаго міра» — це і відстоювання, і зміцнення національних інтересів Росії. Російська мова об’єднує людей у «руССкій мір» — сукупність тих, хто розмовляє і думає цією мовою… Кордони «руССкаго міра» проходять по кордонах вживання російської мови».

22 січня 1978 року дисидент та політв’язень Олекса Гірник, чудово розуміючи сутність так званого інтернаціоналізму, за яким окупант приховував свою москалізаторську й асиміляторську діяльність щодо інших народів імперії, вчинив акт самоспалення на Шевченковій могилі на знак протесту проти москалізації України. Він гадав, що Україну змосковщує Москва. Сьогодні ж виявилося, що Україну змосковщують «патріоти». Шевченко з Гірником у труні перекидаються від такого «патріотизму». Асиміляція українців поневолювачем позбавила українців розуміння того, де закінчується своє і починається чуже: москалізаторську політику Москви сьогодні продовжує Київ з ордою «патріотів»… І найпотужнішим знаряддям моска-лізації нині є саме так зване українське телебачення, де Зеленський та компанія homo sovieticus вправно втілюють плани загарбника, висловлені дружиною Путіна та іншими високопоставленими особами сусід-ньої держави.

Раніше окупанти з метою змосковщення українців засилали своїх козачків на гастролі, але тепер їм легше — їхню роботу в Україні продовжують доморощені «патріоти». Саме їх сьогодні «рятує» цар московський, вбиваючи українців. І саме вони плодять наступні покоління окупантомовців, яких «визволятимуть» наступного разу. Їм начхати на мову, якою говорять українці. І їм байдуже до того, що українці можуть не знати мову окупанта, бо живуть у незалежній державі, а не в московській колонії на зразок Бурятії, Якутії чи Чукотки. Їм байдуже, що українці прагнуть звільнитися з московського ярма. Їм байдуже, бо їм так «удобнєй». Вони діти «руССкаго міра» і збудують цей «мір» в Україні швидше за окупанта. Їм це дозволено. Тому що вони «патрі-оти єдінай страни» — «єдінай» з москалями. Такою недалеко-глядною й невпевненою в собі сьогодні виглядає Україна та її громадяни, значна частина яких по розвалі СССР отримали паспорт з тризубом як дарунок неба, а не, як у країнах Балтії, після складання іспиту на знання державної мови та історії.

Попри те, що в Україні державний статус має лише одна державна мова — українська, а інші мови вивчаються українцями за бажанням чи потребою, мова московської нацменшини на телебаченні не перекладається і подається як така, що є зрозумілою українцям. Чомусь мало кого хвилює у Києві, що на заході та в інших регіонах України мову Пушкіна не вивчають у школі навіть як іноземну. Втім, реверанс у бік московської нацменшини зовсім не передбачає подібного ставлення до інших меншин: їхні мови — болгарська, польська, німецька, румунська, грузинська, грецька та інші — на телебаченні перекладаються. Таке становище свідчить не про що інше, як про неприховане бажання й далі утримувати Україну як колонію «руССкаго міра». Тож з тезою партії «Відродження» про те, що «в Україні нема нерозв’язаних проблем з українською чи російською мовою», погодитися не можна категорично — так можуть говорити лише представники московської діяспори в Україні.

Мовна проблема в Україні вирішиться лише тоді, коли українцям припинять нав’язувати чужі мови, бо для вивчення чужоземних мов існують спеціялізовані місця на кшталт шкіл чи окремих мовних курсів — студії ж загальнонаціональних телеканалів, каси крамниць, громадський транспорт, заклади харчування чи з надання якихось послуг тощо є місцями геть непідхожими для такого виду діяльности. За нав’язування в публічному просторі недержавної мови, нехтування правами титульної нації, тобто народу, котрий дав назву державі, в інших державах передбачена карна відповідальність. На шляху до цивілізованої Европи Україна мусить запозичувати закордонний досвід, міцно стаючи на власні, а не позичені ноги, бо наразі Україна є европейською, тобто цивілізованою і самодостатньою, настільки, наскільки вона українська, себто, даруйте за тавтологію, україномовна.

Україна буде або україномовною, або рано чи пізно припинить своє існування як держава, а українці підуть у небуття услід за етрусками та кіммерійцями, які зникли як окремі етноси, втративши свої мови. Чи не цю мету переслідує згадана політична сила, заплющуючи очі, а відтак схвалюючи подальший лінґвоцид українців в Україні?