Від спеки до середини серпня так втомлюєшся, що осінь чекаєш уже з нетерпінням. Але ще залишається трохи літа. Небезпечний час. Негоди не передбачається, тож буря, якщо налетить, застане зненацька. До політики це теж стосується.

Ніхто не знає,

як вийти з війни

Про те, що насправді відбувається в зоні антитерористичної операції, простим громадянам України з випусків новин на ТБ або зі статей у пресі дізнатися неможливо. Якщо вірити всьому, що кожного дня показують і пишуть, ситуація в АТО в останні роки з дня у день загострюється, убитих і поранених бійців та мирних жителів більшає. Снаряди і міни без кінця «прилітають» з-за лінії зіткнення, а диверсійно-розвідувальним групам ворога наша армія не дає наблизитися до блокпостів.

Останнім часом до обов’язкової інформації такого роду журналісти додають сюжети про затримання на території України шпигунів, які передають російським кураторам відомості про наші Збройні Сили, і про диверсантів, яких СБУ вчасно викриває. Цікаво, що в російських ЗМІ майже в той же час з’являється інформація про затримання та викриття на території окупованої частини Донбасу й анексованого Криму українських диверсантів і шпигунів. Історії при цьому настільки схожі, що, здається, їх складає один і той же автор з однаковою метою.

Мета полягає у відволіканні уваги від ситуації, яка склалася три роки тому, коли провалився бліцкриг, відомий як план створення «Новоросії». А плану виходу з війни або закріплення досягнутих результатів у кремлівських стратегів тоді не було взагалі.

Мінські угоди (у вересні 2014-го і в лютому 2015-го) стали, певна річ, паліативом, відстрочкою вирішення проблеми. Але важливо зауважити: угоди рятують не тільки Україну від воєнної катастрофи, вони рятують і Росію від втрати обличчя. В цьому сенсі неважливо, чи виконуються «Мінськ-1» та «Мінськ-2», чи ні. Поки в Москві, в Києві, в Брюсселі чи Вашингтоні не з’явиться реальний план виходу з війни, досягнутим домовленостям справді нема реальної альтернативи. Хоча є нереальна. Навіть дві.

Альтернатива перша. «Мирна»

«Мирна» альтернатива полягає у сподіванні Кремля, що під тягарем економічних труднощів і політичного протистояння «хунта» зазнає поразки на дострокових парламентських та президентських виборах, а до влади в Україні прийдуть проросійські сили, з якими Москва швидко знайде спільну мову. Проросійські сили в Україні справді є, економічні труднощі посилюються тотальною корупцією, а довіра населення до «хунти» впала нижче плінтуса.

Але парадокс у тому, що поки йде війна на Донбасі і триває анексія Криму, шанси на проведення дострокових парламентських і президентських виборів в Україні, навіть в умовах гострої кризи, мінімальні. Якщо опозиції вдасться якимось чином спровокувати дострокові вибори, український виборець «проголосує серцем». Можливо, проти Порошенка і Гройсмана. Але ніколи за тих, на кого падає підозра у співробітництві з ворогом.

Як «мирну» альтернативу «Мінську» можна розглядати також тиск, який країни Заходу, і насамперед Німеччина, чинять на Порошенка з метою розділити проблеми війни на Донбасі і деокупації Криму. Відкласти кримське питання надовго, як свого часу було відкладене питання про приєднання країн Балтії до СРСР. Якщо Президент України в цьому питанні поступиться, Росія без втрати обличчя може вивести свої війська з Донбасу. Але тоді не тільки Порошенку, а й усій нинішній українській еліті гаплик. Українську демократію в результаті виборів, а можливо, і без виборів зметуть радикали. І до влади прийде хунта. Справжня.

Незважаючи на названі варіанти, виключити мирний розвиток Мінського процесу було б, напевно, передчасно. В «нормандській четвірці» після президентських виборів у Франції відбулася зміна караулу. Позиція ФРН після вересневих виборів до Бундестагу теж може змінитися. До нормандського формату хочуть приєднатися США. А нам залишається гадати, як такі зміни вплинуть на результат — чи наблизять вони нашу країну до миру.

Альтернатива друга. Воєнна

Загроза виходу з Мінського процесу силовим шляхом існує. І ця загроза виходить не тільки з Москви. Серед українських військових дедалі більше тих, хто незадоволений, м’яко кажучи, дивною війною на Донбасі, трирічним сидінням в окопах, неможливістю адекватно відповісти на загибель своїх побратимів, своїх співвітчизників.

Одним з аргументів, яким полі-тики виправдовували підписання принизливих для України Мінських угод, був виграш часу, необхідного для відновлення боєздатності української армії, оснащення її сучасним озброєнням. Перевірити, чи виконані ці завдання за три роки, чи ні, можна тільки в процесі бойових дій після перемог над ворогом. Без цих перемог тінь Іловайського котла і розгрому під Дебальцевим затьмарюватимуть усі повідомлення про успіхи українських Збройних Сил та Національної гвардії.

Один з українських військових експертів нещодавно навіть зауважив, що «велика війна» з Росією (незалежно від результату) здатна вирішити не тільки воєнні, а й цивільні проблеми в країні. Прискорити реформи, покінчити з корупцією і владою олігархів. Думка, відверто скажемо, суперечлива. Після «великої війни» Україні, якщо вона вціліє як держава, реформи не знадобляться. Вона перетвориться на Дике поле.

Силовий вихід з Мінських угод останнім часом, як варіант, розглядає й Кремль. За три роки російські збройні сили зросли чисельно і якісно. Попри економічні санкції західних країн і падіння курсу нафти, що підірвали російську економіку, військовий бюджет три роки поспіль зростав (його трохи скоротять тільки в 2018-у), і всі три роки на території РФ проводилися масштабні навчання і раптові перевірки боєготовності. В тому числі на всій протяжності ро-сійсько-українського кордону.

14 вересня на території Білорусі пройдуть найбільші з таких навчань «Захід-2017». Є підозра, що масштабне перекидання російських військ та озброєнь пов’язане з підготовкою майбутнього вторгнення в Україну. Бліцкригу-2, яким марять російські патріоти.

Підозри в Києві називають безпідставними, страхи — не-обґрунтованими. Але серпнева спека впиває. І змушує дивитися на північ з осторогою і тривогою.

(джерело — http://press-centr.com.ua).