Любити золотих комашок – невтомних бджілок – Сергія Мироненка з раннього дитинства привчав тато Василь Онисимович. Його самого на бджолярство благословив також батько. Отак, з покоління у покоління – від діда Онисима і прадіда Євдокима – передалася солодка спадщина разом із тонкощами дивовижного ремес­ла «пастуха бджіл» нащадкові славного роду Мироненків з Новоселівки.

Власна пасіка з шести бджолосімей – подарунок батька – з’явилася у садибі молодого вчителя математики і фізики Сергія Васильовича у 1983 році, коли вони з дружиною, вчителькою початкових класів, Ларисою Леонідівною і малолітнім сином Миколою повернулися до рідної Новоселівки після закінчення подружжям Одеського педучилища. Відтоді педагоги плекають не лише сільських і власних дітей, а й дивовижних і працьовитих комах, щороку збільшуючи власну пасіку на декілька вуликів. Ще дві сотні бджолиних сімей додалося, коли глава родини Василь Мироненко відійшов у вічність.

– У селянській сім’ї мого діда Онисима виховувалося семеро дітей. П’ятеро синів були май­стровитими столярами, разом з іншою живністю тримали й власні пасіки. По лінії матері, Галини Григорівни, також бджолярів вистачало, – розповідає Сергій Мироненко. – Так повелося у роду – змалку привчати дітей не цуратися ніякої роботи, у тому числі й на пасіці.

Понад сорок вуликів нараховує тепер пасіка сільського педагога, ташуючись серед доглянутих господарем фруктових дерев, що на самій околиці села. А садок у Мироненків славний: яблуні, сливи, вишні, груші, горіхи. І їх теж треба добре доглядати, рятувати від шкідників, а коли дерева щедро вродять, то потрібно наварити варення і закрутити у банки компоти. Адже духмяними дарами пасіки і саду, окрім 35-річного сина Миколи і 30-річної доньки Наталки, люблять поласувати четверо внучат і молодша донечка Мироненків Даша, яку лелеки несподівано принесли подружжю 13 років тому.

Прогулюючись пасікою і спостерігаючи за трудолюбивими бджілками, серед дерев можна надибати на старовинні жорна. Колись – запорука благополуччя кожної селянської родини, нині ці старовинні кам’яні артефакти стали оберегом пасіки і обійстя, як у давнину конячі черепи. Сергій Васильович пояснив, що відшукав і зберіг жорна, щоб діти знали, як колись жили люди.

Краєзнавство – ще одне захоплення педагога. У дитинстві, пасучи череду корів, малий Сергійко у полотняній торбинці приносив додому глиняні черепки та різне залізя вимиті дощами у рівчаках і на місцях уже зниклих з мапи хуторів та поселень. Потім до його колекції додалися інші речі повсякденного вжитку українських селян. Щось цікаве приносили школярі. А коли Сергій Васильович очолив Новоселівський освітянський заклад, з його легкої руки у школі з’явився прекрасний історико-етнографічний музей, де кожна допитлива дитина може сьогодні дізнатися про життя-буття свого рідного села та славних земляків. Разом з цим класи, кабінети і шкільні коридори прикрасилися у вишукані пейзажі і натюрморти, що вийшли з-під пензля художника-самоуки Сергія Мироненка. Нині ж велика колекція картин оздоблює його затишну хатину. Чимало творів подарував рідним і друзям. На жаль, останні чверть століття чоловік не малював. Лише недавно, рік з тому, знову сів за мольберт, щоб зберегти на полотні мінливу красу рідної природи, золотавих бджілок на розквітлих соняхах, цікаві сценки з сільського життя. Найкраще Сергію Мироненку твориться на світанку, в духмяному саду, коли вранішні промінці сонця ведуть бджіл за нектарним взятком на розквітлі соняхові, гречані, ріпакові поля, акацієві лісопосадки та степове різнотрав’я. Летіти їм недалечко, якраз за околицю села.

По-особливому, гармонійно і колоритно виглядали живописні полотна пасічника, коли він розставив їх для огляду біля вуликів, у садочку. На цей вернісаж злетілися навіть бджілки. Здивовано облетівши нафарбовані соняхи і букет нарцисів, знову подалися у своїх справах. Буває, летять

бджілки й на звук музики, коли надвечір, впоравшись по господарству, Сергій Мироненко вплітає у хор цикад свої задушевні композиції, виконуючи їх на гармошці чи синтезаторі.

Ділячись секретами бджолиного ремесла, Сергій Мироненко розповів, що найгарячіша пора для пасічника – медовий сезон, який триває з весни до осені. У кращі роки він збирав тонну і більше меду зі своєї пасіки. А ось з початком вересня починає готувати пасіку до зимівлі. Для підгодівлі бджолосімей залишає лише мед. Цукор не використовує майже три десятки років. Завдяки природному харчуванню бджоли виходять із зимівлі сильними та здоровими.

Зізнався пасічник, що бджільництво – це не тільки захоплення і вагомий приробіток до сімейного бюджету, а й вдячна і необхідна справа для людей.

«Одеські вісті» вітають пасічників з професійним святом. Нехай робота приносить вам не лише гроші, а й задоволення. Більше вам солодких митей життя!