24 серпня українські засоби масової інформації зазвичай публікують привітання глав іноземних держав та урядів, адресовані керівництву нашої країни з нагоди Дня Незалежності України. У більшості випадків такі привітання — формальність. Але під час війни їх можна розглядати як важливу моральну підтримку.

ЩО ЗНАЧИТЬ «БУТИ ПОРУЧ»?

Вітання президента США Барака Обами у зв’язку з 25-ю річницею Незалежності України, надіслане рік тому на адресу Петра Порошенка, вирізнялося, скажімо, чіткою однозначною позицією: «Хочу запевнити Вас, що Сполучені Штати залишаються відданими своєму обов’язку бути поруч з Україною у той час, коли ви протистоїте російській агресії».

«Бути поруч» для Барака Обами не означало, звісно, діяти. Але в привітаннях більшості глав держав та урядів взагалі не згадувалося про протистояння російській агресії. Най-більше, на що зважилися тоді друзі і союзники, була декларативна підтримка суверені-тету і територіальної цілісності України.

Минув рік. Позиція більшості держав щодо російської агресії в Україні практично не змінилася. В умах політичних лідерів (за винятком США, країн Балтії та Польщі) домінує знайомий настрій — «лише б не було війни». Хоча неозброєним оком видно: війна (не холодна, не гібридна, а звичайна — зі стріляниною, руйнуваннями і загибеллю людей) на сході України триває, і їй не видно кінця.

«Бути поруч» або підтримувати на словах суверенітет і територіальну цілісність України, нічого не роблячи, в нинішніх умовах означає підтримувати війну. А вона, як будь-яка пожежа, може раптово спалахнути і поширитися на всю Європу, якщо не на весь світ. І ніякі санкції — економічні, політичні, персональні — не зупинять тоді розповсюдження вогню. Безсилими виявляться найжорсткіші заходи. Навіть такі, що передбачені у законі про додаткові санкції проти Росії, КНДР та Ірану, який 2 серпня підписав президент США.

Ці санкції, до речі, в разі загострення ситуації, Трамп, відповідно до закону, може запроваджувати, але не зобов’язаний. І якщо запровадить, з великою ймовірністю, запізниться. Вогнегасник, здатний погасити тліючий вогонь, виявиться марним, якщо полум’я охопить більшу площу. У розпорядженні американського президента, крім санкцій є, певна річ, і «Томагавки», але одна справа застосувати їх проти Сирії, а інша — проти країни, яка володіє ядерною зброєю.

Не менш дієвим, ніж «Томагавки», інструментом у протидії агресії є, звісно, дипломатія. Особливо та, що базується на фундаменті сили. Таку дипломатію Сполучені Штати для підтримання миру і порядку в Європі використовували впродовж сімдесяти років після за-кінчення Другої світової війни і, врешті-решт, добилися блискучих успіхів у вигляді Гельсінських угод 1975 року.

Однак анексією Криму і фактичною окупацією частини Донбасу принцип непорушності кордонів у Європі Росія поставила під сумнів. І треба починати все з нуля. А це важка робота, яка виходить далеко за рамки ро-сійсько-українського конфлікту. Ні у рамках «нормандської четвірки», ні в «женевському форматі» за участю Сполучених Штатів Америки нову будівлю безпеки в Європі швидко не зведеш.

ОТЯМИТИСЯ ВІД НЕПРИТОМНОСТІ

Слід, вочевидь, повернутися до методів «до Гельсінкі». До того, що при Хрущові називалося «мирним співіснуванням». Тоді одна криза у відносинах між державами практично без інтервалу переходила в іншу. Уникати великої війни дипломатам вдавалося, балансуючи на краю прірви. А іноді, як під час Карибської кризи, підступаючи до прірви впритул.

Після «Гельсінкі» й особливо після розпаду СРСР від неспо-кійного життя західні політики та дипломати відвикли. Відпо-відати на загрозу загрозою, на шантаж шантажем і на силу силою їм навіть на думку не спадає. Коли три роки тому зайшла мова про надання Україні летальної оборонної зброї, чиновники в Білому домі і Держдепартаменті США ледь не зне-притомніли. Остерігалися відповідної реакції Росії.

Після того як російська воєнна авантюра поширилася на Сирію, непритомність перетворилася на правець. І лише тепер у США й почасти у Європі політики виходять із тривалого заціпеніння. Спочатку отямився Конгрес США, наполігши на розширенні санкцій проти Росії. Потім естафету підхопив Пентагон, направивши Трампу конкретні пропозиції щодо постачання зброї Україні. І, нарешті, запрацював Держдепартамент, призначивши своїм спеціальним представником по Україні рішучого і діяльного дипломата Курта Волкера, колишнього постійного представника США в НАТО.

Призначення Волкера зіграло роль пускового механізму в практично замороженому процесі врегулювання ситуації на сході України. На відміну від Вікторії Нуланд, яка займала таку ж посаду при президентові Обамі й курсувала без зрозумілої мети за маршрутом Київ — Москва, Волкер щонайперше вирушив на Донбас, щоб оцінити обстановку на місці. Його слова, що на сході України йде гаряча війна і гинуть люди, прозвучали якраз вчасно і змусили оточення Путіна терміново відрядити на зустріч з американським дипломатом у Мінськ Владислава Суркова, ідеолога і куратора «народних республік».

Після тригодинних переговорів із Сурковим, де помічник Путіна заявив, що становище на сході України не влаштовує жодну із сторін, Волкер вирушив у Вільнюс, поговорив з міністром закордонних справ і президентом Литви. Він отримав уявлення про те, як на події в Україні реагують демократичні країни Балтії (члени НАТО та Євросоюзу). З багажем отриманих відомостей спеціальний представник Держдепартаменту США прибув до Києва і приєднався до великої делегації, яку очолює міністр оборони США Джеймс Меттіс.

Зміст переговорів, які ця делегація проведе з керівництвом України, навряд чи стане надбанням громадськості у повному обсязі. Але сам факт присутності американських чиновників вищого рангу, факт їх участі у святкуванні Дня Незалежності України говорить багато про що. «Бути поруч» з Україною у Вашингтоні і бути поруч у Києві — не одне і те ж.