Наприкінці вересня до Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського терміново, на три дні, перемістився Рік Японії в Україні.

Там звучала японська музика, можна було побачити красунь у традиційному національному вбранні та сфотографуватися з ними, відвідати майстер-класи з орігамі, каліграфії, гри в го, навіть повчитися їсти по-японськи паличками, з’ясувавши для себе, що це дуже легко. А поміж тим усім оглянути книжково-ілюстративну виставку «Віртуальна подорож до Японії», тому що відбувалося все це ще й під знаком Всесвітнього дня туризму. І ще багато чого цікавого можна було тут почути й побачити, у тому числі й фільм «Традиції та знакові місця Японії». Тож зрозуміло, що цю триденну віртуальну подорож до країни світанкового сонця ніхто інший не відкрив би краще від Анатолія Гольші, президента Японського клубу Одеси.

Якби ми були японцями… Або ні, не так, навіщо нам вирікатися імени свого, коли ми — українці. Отож, якби ми були такими, як японці: роботящими, дисциплінованими, розумними, цілеспрямованими, відданими своїй культурі і своїй державі, звісно… І знову не так, бо ми якраз такі: і не дурні (вибачте на слові), й не ліниві, не розтелепи якісь… Та бува, що наш розум щось ніби затьмарює, і то на тривалий час, й тоді починаємо інтенсивно втрачати самих себе, забувати себе самих. А щодо культури… Японське економічне диво, про яке багато говорив пан президент клубу, значною мірою пояснюється якраз відданістю японців своїй національній культурі. Почасти це можна пояснити певною віддаленістю від чужих культур, але тільки частково. Що ж до українців, то вони здатні легко відмовлятися від свого: не лише культури, а й мови… На жаль… Зрештою — і це також дуже важливо — в Японії ніколи не було рабства, включно й духовного.

І можна було б не проводити якихось паралелей, але й сам пан президент Японського клубу, котрий багато разів бував там, вповідаючи про цю країну, трохи таки заполітизував свою оповідь різними порівняннями та аналогіями. Попри те, розповідь про діяльність клубу не могла не зацікавити, бо цьогоріч тут почали вивчати мистецтво володіння японським бойовим мечем. Звичайно ж, є й курси японської мови, що не дивина: чужоземні мови у нас вивчають — дай, Боже, щоби так вивчали українську. Бо й захід цей — знайомство з Японією — не звучав державною мовою. Доти, поки слово не взяв український поет Дмитро Шупта, котрий у відведеному йому відтинку часу умістив чимало цікавої інформації.

От що, здавалось би, дотичного може бути між славетною «Енеїдою» Івана Котляревського та Японією? Один японський професор, вивчаючи у Москві творчість Миколи Гоголя, зацікавився батьківщиною автора «Енеїди» і приїхав сюди, в Україну, полюбив її всім серцем й настільки був захоплений, що самотужки вивчив українську мову, переклав японською славнозвісну поему й навіть став учасником наукової конференції по «Енеїді», що проводиться у Полтаві щокожних п’ять років. От що значить велике бажання і щира любов — навіть чужоземця — не до порівняння з українцями, котрі з якогось дива називають себе «русскоязычными».

А от що таке хоку і танка? Ці винятково японські віршовані форми Дмитро Шупта наочно продемонстрував своїми власними поезіями з книжки «Сад Рьоандзі». Хоч, здається, ніколи в Японії не бував, але своїм коротким історичним екскурсом всіх зацікавив. Після 1945 року, зазнавши поразки у війні та страшних руйнацій від атомного бомбардування, японська нація дуже швидко відродилася. На думку пана Дмитра, і це справді так, відродженням своїм японці завдячують рідній мові і національній культурі. Нам би їхню любов і шану до всього рідного, національного! Часто можна почути захопливе твердження про те, що, мовляв, випускник японського вишу мусить знати не менше як триста народних пісень. Багатьом би з нас бодай півтора десятка вивчити!

Вельми цікавою була розповідь про Василя Єрошенка, з дитинства незрячого українця, котрий став мандрівником. Всюди, куди б не приводила його мандрівна доля, вивчав тамтешню мову, читав лекції. А що найбільше дивує: став основоположником японської дитячої літератури.

В таку ось японську вітальню перетворилася наприкінці вересня зала соціокультурної діяльності бібліотеки.