Буджацький край — великий. Із Татарбунарів (див. номер за 5 жовтня) наш промотур, присвячений 100-річчю «Чорноморських новин», проліг на Арциз.

«До речі, що за назва така дивна — Арциз? Мабуть, як і Татарбунари, тюркського походження?» — запитає хтось. Аж ні! Ономасти, які вивчають власні назви, історики, краєзнавці, ну і, звісно, самі арцизці добре знають, коли й чому було поіменоване так це поселення. Тим, хто не знає, нагадаю, послуговуючись інформацією з такого авторитетного видання, як Енциклопедія сучасної України (т. 1, с. 735). Дата заснування Арциза — 1816 рік, коли Бесарабія в результаті підписання Бухарестського мирного договору (травень, 1812) увійшла до складу Росії. Названий так за указом Олександра І на честь перемоги 8—9 березня 1814-го союзних військ (австрійські, баварські та російські) над наполеонівськими військами біля французького міста Арсі (Arcis). Першими ж поселенцями тут були німці із Вюртемберга.

Взагалі, історія заселення цього краю дуже цікава і, певна річ, позначилася на нинішньому складі місцевого люду. Із 54 тисяч жителів того ж Арцизького району (дані за 1999 рік) 40 відсотків — болгари, 24 — українці, 20 — росіяни. У цій багатонаціональній сім’ї не чужими почуваються і представники інших етносів: молдовани, гагаузи, білоруси, євреї, роми і всі-всі, кого самого чи його предків доля привела у Буджацький степ.

Начальник відділу культури Арцизької райдерж-адміністрації Марина Миколаївна Чернишова за національністю — росіянка, хоча, слухаючи її, дума-єш: щира українка. «А як інакше?! Я на державній службі, тож і розмовляю державною», — каже вона, зустрічаючи наш «чорноморський десант» у Літера-турному скверику, що побіля центральної районної бібліотеки. Якби ж то всі так ставилися до державної мови! Одна справа — сім’я, друзі, знайомі, все, що поза виконанням покладених державою обов’язків, й інша — саме виконання тих обов’язків: знання державної мови та послуговування нею в роботі — вимога, прописана законом, очевидна і беззаперечна. Згодом, уже наприкінці нашої зустрічі, Марина Микола-ївна порадувала чи й подивувала нас гарним подарунком-сюр-призом, але про це трохи нижче.

Біля входу до бібліотеки стояв гурт чоловіків. Серед них я шукав очима давнього друга нашої газети, читача і дописувача Володимира Антоновича Теравського. «Та він вас і сам напитує — хоче щось сказати», — допомагає зорієнтуватися хтось з місцевих. Міцний потиск рук, і ставний, статечний чоловік (навіть без халата в ньому можна упізнати лікаря) одразу, як мовиться, іде в наступ: «Мій лист про «клубніку» пам’ятаєте?». «Так, — відповідаю, — пригадую. Газета надрукувала його, за що вам дякуємо. Бо ж пояснили всім, що ягоду цю називаємо неправильно...». «Та я інше мав на увазі. Хотів, аби таке пояснення — що таке суниця, а що полуниця і як українською іменувати ту «клубніку» — дали фахівці з аграрного університету (є ж там факультет, що спеціалізується на ягідництві), філологи. То було б вагоміше, авторитетніше». Обіцяю, що редакція обов’язково повернеться до теми про суниці-полуниці й попросить поставити в ній крапку якщо не доктора, то принаймні кандидата відповідних наук. Ще один потиск рук, що означає взаємну згоду.

На зустріч з «чорноморцями» прийшла ще одна давня шанувальниця нашої газети — Алла Михайлівна Павлова, яка тут, в Арцизі, створила «Кобзареву світлицю», куди радо запрошує і земляків, насамперед молодь, і гостей міста. Ми свого часу писали про цей домашній музей та його господиню, а двоє з нашої команди — власне, автори тієї публікації, активісти громадського руху «Спілка читачів «Чорноморських новин» Ганна Антонівна Рудик і Микола Григорович Коваль — побували у ньому. На жаль, цього разу через брак часу — на Буджак опустився вечір, а дорога до Одеси неблизька — ми, підвізши Аллу Михайлівну додому, не змогли завітати до її світлиці. За півгодини чи й годину оглянути все, що вона зібрала за багато десятиліть, із самого дитинства, неможливо. Бо кожна річ має свою історію, дотична до тих чи інших подій, місць, людей, про які одним словом не розкажеш.

Від редакції ми подарували для «Кобзаревої світлиці» сувеніри з ювілейною символікою «Чорноморки», а відомий поет, політв’язень комуністичного режиму Олекса Сергійович Різників і журналіст нашої газети, прозаїк Роман Тарасович Кракалія — свої книжки.

Як на мене, зустріч в Арцизі з читачами та авторами «ЧН», як нинішніми, так і новими, вдалася. Бо була відвертою, щирою, як між давніми друзями. Хтось із присутніх потім підходив і зізнавався: «А я й не відав, що є така газета, яка має таку історію, пише правду, не лестить владі, стоїть за людей. Оце послухав, погортав свіжі номери — обов’язково передплачу...». Що ж, хочеться сподіватися, що в Арцизькому районі, втім, як і в Татарбунарському, Миколаївському, Великомихайлівському, Захарівському, Ізмаїльському, де ми побували в рамках промотуру, організованого до 100-річчя газети, та й у всіх інших читачів «Чорноморських новин» додасться, і то суттєво.

І насамкінець про, так би мовити, мистецьку складову нашої інформаційно-просвітницької акції. Усіх, хто завітав того дня до Арцизької районної бібліотеки, порадувала прекрасним вокалом лауреатка всеукраїнських та міжнародних конкурсів Світлана Рубанович, яка виконала кілька українських народних пісень та Івасюкову «Червону руту», що також уже стала народною. А справжнім відкриттям-сюрпризом для нас, одеситів, був подарунок від згаданої на початку цих нотаток очільниці відділу культури райдержадміністрації Марини Миколаївни Чернишової (це вже потім ми дізналися, що вона — випускниця консерваторії) — українська народна пісня «Ой, вербо, вербо...» у її пречудовому виконанні. Браво, пані Марино! Біс!

Одеса—Арциз—Одеса.

Фото Тетяни Шарникової.