У Миколаївській школі на видному місці можна побачити три чоловічих портрети. Троє юнаків у строях українського війська дивляться на галасливих школярів, котрі пробігають попри них, навіть не глянувши у той бік. Бо, звісно ж, діти. Юнаки на фотознімках не ображаються: заради того вони пішли на цю війну, яка нікому не потрібна, а передовсім — їм самим, і поклали там свої молоді, повні мрій і фантазій, голови, щоби ці діти могли отак безтурботно бігати, могли спокійно вчитися, і колись так само вдягнути військові строї, щоби ніхто не посмів знову порушити наш спокій.

А попри те, чи не кожен школяр тут знає ці імена, і на запитання відповість: це — наші герої. І не важливо, які у них бойові нагороди, й чи отримали вони звання Героя. Народились і зростали вони у різних селах Миколаївського району. Микола Буданов — у Настасіївці, Вадим Тарабанов родом з Гвоздівки, а Сашко Калашник народився у Скосарівці. Це ж подумати тільки: троє з одного лише району залишилися на тій неоголошеній війні!.. Для учнів цієї школи вони справді Герої. Хоч не всі, можливо, це усвідомлюють поки що. На все свій час. Принаймні, в школі все робиться для того, щоб виховати з цих жвавих, непосидючих, розумних, як всі нинішні діти, справжніх патріотів. Саме у цьому контексті й відзначалося того дня, 14 жовтня, у Миколаївці велике свято сучасної України — Покрова Пресвятої Богородиці, що об’єднало в собі День захисника України, свято Українського козацтва та 75-у річницю створення Української повстанської армії.

А почалося воно у Сквері пам’яті невинно убієнних, що з’явився тут кілька років тому. З ініціативи тодішнього очільника району Володимира Стерницького та за активної підтримки місцевого козацтва — районного козацького товариства імені Івана Сірка це місце облаштували винятково коштом громади. На гранітному моноліті напис: «Па-м’яті невинно убієнних». Поряд — капличка. Це особливе місце. Люди приходять сюди під сумні листопадові дзвони, коли згадуємо замордованих всіма голодоморами, і коли поминаємо безвинні жертви репресій, і в День Соборності, властиво, єдності українців, яка так потрібна в усі часи, а сьогодні — особливо, й, звичайно ж, тоді, коли відзначаємо річницю Незалежності… Важливо, що приходять сюди і школярі в день останнього дзвоника.

Так само й цього суботнього ранку сюди прийшли миколаївці з квітами. День захисника України — це завжди поминання тих, котрі не вернулися живими. Поминальну службу відправив о. Віктор, настоятель храму святого Миколая Мірлікійського Української православної церкви. До слова сказати, єдиної на весь район православної громади Київського патріархату, цим віряни завдячують козацькому товариству ім. Івана Сірка.

Після відправи о. Віктор привітав усіх зі святом, коротко розповів про історію святкування Покрови Пресвятої Богородиці, котра стала у нас особливо пошанованою як захисниця всіх оборонців України. Хвилина мовчання… Квіти до меморіального знака «Пам’яті невинно убієнних».

А далі свято продовжувалося на широкому шкільному подвір’ї. Тут не лише миколаївські школярі, а й діти із сільських шкіл району — учасники Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Сокіл-Джура», художні колективи. Звучить «Козацький марш» — незвичайна музика, у якій все: козацька звитяга і мужність, гордість за свій край і готовність до захисту, несхитна віра в перемогу… Вона пориває вперед, запалює серця, кличе до дії. У звуках маршу купається синьо-жовте державне знамено, яке діти гордо проносять перед усіма присутніми. Врочиста хвилина продовжується: Державний Гімн України. Декотрі школярі прикладають праву долоню до грудей, де серце. Після привітань очільників району — голови райдержадміністрації Лариси Висоцької, заступниці голови райради Світлани Рош — слово військовому отаману Чорноморського козацького з’єднання, генерал-осавулу Українського козацтва Володимиру Пуклічу. Привітавши майбутніх захисників Вітчизни, всіх присутніх зі святом, козацький отаман вручає очільниці РДА орден «Берегиня», а також Почесні грамоти за активну співпрацю з козацьким товариством.

Дошкульний осінній вітер доносить запахущий димок: трохи зоддалік двоє козаків чаклують над чималеньким казаном з традиційним кулішем. А проте, майбутні козаки на холод не зважають, вони завзято танцюють та віртуозно вправляються з шаблями, енергійно співають бадьорих пісень — тут відзначилися вокальний і танцювальний гурти Андрієво-Іванівського та Миколаївського будинків культури. Та й пісня ж бо гожа — «Гей, соколи!». А з бойовим гопаком вже й холод не такий дошкульний. Стає все гарячіше, й не так від активної руханки, як від градуса змагання між сільськими школами: чия команда, або ж рій, здобуде путівку на Хортицю, на завершальний етап гри «Сокіл-Джура». У кожного свій девіз, і свої строї, і своя маршова пісня, і своя назва: «Яструби», «Патріот», «Залізні вовчиці»… Всі показують добрий стройовий вишкіл. Кому ж віддати перевагу? Вирішено, що підсумки буде підбито у травні наступного року. Тому зараз нагороди отримують усі команди, адже всі були за крок до перемоги.

Святкування нагнало апетиту, й тепер усі залюбки смакують гарячим козацьким кулішем, діляться враженнями, обговорюють виступи — свої і суперників.

А в цей час у лісі неподалік козаки готуються до свого традиційного кола. Це не вибори отамана, а лише прийом новачків, хоча всі їх добре знають. Це — Артем Кухар та Олег Гаврилов. Один по одному зачитують клятву козака, відтак, ставши на одне коліно, кожен цілує державний та козацький прапори. Осавул Олег Басов торкається шаблею правого плеча кожного… Такий ритуал.

Артем Кухар першу клятву давав на вірність Українському народові у війську. І з честю її виконує. Бойовий офіцер, капітан аеромобільних військ, учасник бойових дій, був двічі поранений. Військовий стрій не знімає, особливо пишається написом на шевроні: «Народжені перемагати», там же й зображення козака з шаблею, це — девіз бригади.

— Після тримісячного лікування направили на реабілітацію. Але яка реабілітація, коли хлопці воюють? Направили в 51-у десантно-штурмову бригаду, вона тоді щойно утворилася, в бойових умовах. Прийшли хлопці з різних підрозділів, котрі тримали Донецький аеропорт, кіборги були з нашої бригади. Дуже шкодую, що не встиг разом з ними повоювати, з тими, котрі були в терміналі… Після виконання певних завдань в Авдіївській промзоні у мене було друге поранення. Після цього військово-лікарська комісія заборонила служити за станом здоров’я. Питаєте: хто протистоїть там нашим воїнам? Особисто я бачив документи майора ГРУ, якого взяли в полон наші хлопці. Були там кадрові військові з Росії. Місцевих бойовиків бачив мало. Ті, кого ми стрічали, то гарматне м’ясо, вони без бронежилетів, одягнуті у спортивні штани, кросівки. А в основному там кадрові військовики. Це одразу розумієш, коли ведеться прицільний вогонь по наших позиці-ях, сепаратисти стріляють хаотично. Часто ми мали сраву з диверсійно-розвідувальними групами, там поміж них чимало було найманців — чеченців, інгушів, інших національностей… Після комісування я попросився сюди, до свого бойового побратима, котрий тут працює. Як мені тут ведеться? Там все було простіше, я б навіть сказав, що легше: ось ми, а ось — ворог… Як казав один мудрий чоловік, справжня війна йде в тилу. Багато людей не розуміють, чому так, а не інакше, і як воно має бути… Дуже багато є запитань…

Поки отаман Чорноморського козацького з’єднання Володимир Пукліч нагороджує кращих козаків грамотами і новими, вже вищими, званнями, та готується козацький куліш з нагоди свята, кілька слів — від Віктора Школенка, заступника й радника отамана Миколаївського козацького товариства ім. Івана Сірка Володимира Чабана.

— Наша районова козацька паланка заснована ще 1995 року. Хоча можна було б вести відлік часу від 1990-го, коли відзначали 500-ліття козацтва. Я тоді працював у Василівці. Там були робітники з Івано-Франківської області, всі національно свідомі. Намалював один з них картину: козак на коні. Вона й зараз у нашому офісі висить. Одного разу я зібрав людей, запросив крамниці і прочитав щось таке ніби доповідь, чи лекція, про Запорозьку Січ, про козаків, як вони воювали і перемагали… Ми виставили цю картину, був духовий оркестр… Зробили свято. Потім мене викликали партійні органи, вичитували, що я собі дозволяю… А по-справжньому козацьке товариство народилося тут аж через 5 років. У 1997-у створили парафію Київського патріархату — вона тоді була дев’ятою на терені Одещини. Тісно співпрацюємо з нинішньою місцевою владою, приходимо на всі заходи, які проводяться. Нині наша найперша турбота — молодь. В Андрієво-Іванівці створили вокально-танцювальний ансамбль «Дивосвіт», матеріально підтримуємо його, зокрема і в поїздці на Сорочинський ярмарок. Йдемо у школи, розповідаємо про козацтво. Будемо створювати молодіжний козацький осередок. Захопили школярів національно-патріотичною грою «Сокіл-Джура»…

— Це наше краще козацьке товариство, — сказав опісля отаман Чорноморського козацького з’єднання генерал-осавул Українського козацтва Володимир Пукліч. — Того й вирішив відвідати їх у цей святковий день, привітати, відзначити кращих. Це завжди потрібно.