Пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топоні-мах, монументах і пам’ятних знаках, повинна була в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам національної історії та культури. Саме так відбувалася декомунізація в усіх країнах Центральної та Східної Європи. Й у нас очищення від радянських символів повернуло б країні її правдивий образ, надало б її «топографічному обличчю» свого, національному характеру.

Варто нагадати, що практика масових перейменувань українських населених пунктів у радянський час мала за мету не тільки стерти історичну пам’ять й утвердити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст і сіл на всіх територіях російської колоніалізму.

Зараз, коли питання топонімі-ки стало гострою для Одеси проблемою, хочеться нагадати принципи, за якими спочатку називали вулиці міста. Попервах в Одесі не було назв вулиць та відповідних покажчиків. Приватні, казенні будівлі та споруди ідентифікувалися за номерами кварталів та місць. Спочатку це не викликало особливих труднощів з пошуком конкретного будинку. Однак із розостанням міста адреси ставало шукати дедалі важче. Тому офіційна нумерація стихійно доповнювалася народними назвами. Для зручності орієнтування вибиралися предметні об’єкти: храми, установи, ринки, елементи рельєфу, підприємства, етнічні райони. Такі топоніми забезпечували функцію пошуку і пізніше були офіційно закріплені. Так, на Садовій давно нема великих садів Кобле та Ферстера, але їх давнє існування залишилося в назві. А на Дігтярній нема дігтярних рядів, на Ковальській — кузень...

Топоніми — це віртуальні пам’ятники історії, родовід міста, його біографія. Складно відшукати хоча б дві-три нефункціональні первинні назви старих одеських вулиць, провулків, площ. Одеса народилася біля моря, що «вихлюпнулося» в місто Гаванною, Морською, Чорноморською вулицями, Матроським узвозом, Маяковим провулком... Одвіку тут жили люди різних національностей, і відображенням їх розселення залишилися Болгарська, Грецька, Єврейська, Польська вулиці. Належність одеситів до різних релігійних конфесій зафіксували назви Троїцької, Преображенської, Успенської вулиць, Соборної площі та Лютеранського провулку. Про стани нагадує Дворянська вулиця, про професії — Каретний провулок, Ремісніча, згадані вже Дігтярна, Ковальська...

Задля справедливості слід зазначити, що невдалі перейменування почалися ще до радянської епохи. І пов’язано це було передусім з геополітичною експансією, розпочатою Росій-ською імперією в 70-х роках дев’ятнадцятого століття. Пік її припав на період правління імператора Олександра ІІІ, який здійснював політику тотальної русифікації національних окраїн. Один з таких прикладів — перейменування Приморського бульвару в Миколаївський, на честь великого князя Миколи Миколайовича. Тоді ж «корінна» Канатна стала вулицею Полтавської Перемоги, а Шпитальну, названу так за розташуванням тут найстаршої в місті Єврейської лікарні, перейменували на вулицю 19 лютого 1861 року, увічнивши пам’ять про скасування кріпосного права, якого в наших краях ніколи й не було. Так поклали початок тотальному знищенню топоніміки старої Одеси.

Радянська модель культових топонімів продовжила царську традицію «увічнення» у назвах імен, знакових для владців. Тільки місця колоніальних вельмож після жовтневого перевороту зайняли «вожді пролетаріату». Перейменування назв населених пунктів більшовики почали ще в 1920-х, але масового характеру це набуло після утвердження культу Сталіна. Тоді ж і поширилися назви, які прославляли партійних та державних діячів — Кірова, Куйбишева, Ворошилова, Орджонікідзе та ін. Зрозуміло, що нова влада діяла відповідно до своєї ідеології, але навіть це можна було робити не настільки бездарно. Кому міг сподобатися «Міст імені чотирьох повішаних», вулиця 10-річчя пожежної охорони або Кустанайська?

Уніфікація назв УРСР супроводжувалася їх русифікацією. Впроваджуючи в топонімію України російські слова в українській транслітерації, влада демонструвала зневагу до української мови. Знищення історичного топонімічного ландшафту відбувалося в усіх містах і селах Радянського Союзу. Промовистим є експеримент, проведений українськими мовознавцями наприкінці 1980-х. Вони показали, що спільний фонд назв вулиць та площ у Києві, Мінську, Москві, Одесі та Донецьку становить 70%. У найменуваннях застосовувалася єдина модель. Центральні площі зазвичай іменувалися: Леніна або Жовтневої революції. Однаковими були скрізь і центральні вулиці: Леніна, Маркса, Енгельса, Орджонікідзе і т.п.

Україна повинна позбутися від символіки, яка пропагує колишню бездержавність та колоніальну залежність нашої Батьківщини. У цьому контексті прикметною є заміна комуністичної топоніміки в Одесі. Тенденція до повернення дореволюційних назв була закладена ще в середині 1990-х міським головою Е. Гурвіцем. Тоді у вжиток повернулися Велика Арнаутська і Мала Арнаутська, Єврейська і Рішельєвська, Катерининська і Коблевська, Разумовська і Ланжеронівська. Відновлення історичної топонімії Одеси можна було б тільки вітати, якби це не означало переважно заміну символів більшовицького панування на символи чужого владарювання. Тому однією з помилок, на мій погляд, було повернення в Одесу пам’ятника Катерині ІІ, а вулиці — її імені.

Загалом, ситуація, що склалася в одеській топоніміці в останні роки, дуже показово відображає спробу нинішньої міської влади перетворення Одеси на анклав «русского мира» в Україні. Місцева специфіка в цьому сенсі проявляється в максимальному поверненні на карту міста саме дореволюційних назв. Але зовсім не тому, що нинішній мер і його команда — завзяті антикомуністи. Якраз навпаки — практично вся Одеська влада послідовно виганяє з Одеси мінімальну згадку про український національний рух і хоч якусь українську складову в історії міста. Нинішня міська влада не просто байдужа до української справи, а займає активну позицію в дусі «русского мира».

Збереження радянських кодів в історико-культурному просторі нашого міста у поєднанні зі спробами реанімації інших символів колоніальної епохи не повинно мати продовження.

Безперечно, проблему пере-йменувань слід вирішити на законодавчому рівні. Ситуація, коли будь-який керівник міста жонглює назвами на власний розсуд, відповідно до своїх ідео-логічних смаків, є неприйнятною. Перейменування повинні здійснюватися за єдиним принципом декомунізації, з поверненням історичних назв, якщо вони не мають імперських ідеологічних конотацій.