На Савранській землі зросла ціла плеяда відважних синів Вітчизни, які під час антитерористичної операції на сході України стали на захист нашої держави. Завдяки їм, нескореним, хоробрим та відчайдушним, ми не чуємо пострілів і можемо спати спокійно. Всі вони – герої, непохитні та незламні.
Такими є, зокрема, і наші земляки Віктор Жовтий та Олександр Витяганець.
Житель смт Саврань Віктор Жовтий – людина з незламною волею. Пішов воювати у зону АТО у квітні 2015 року, тому що хотів, аби його діти жили у вільній країні і не знали, що таке війна.
– Є така річ, як патріотизм, – пояснює свої мотиви Віктор Жовтий. – Сам факт, що на мою землю прийшли люди зі зброєю, змусив мене, не вагаючись, піти воювати.
І вже через півтора місяця посилених навчань на тренувальній базі «Широкий лан» поблизу Миколаєва Віктор Жовтий був направлений до зони АТО для проходження служби в 363-му окремому батальйоні охорони. Брав участь в боях, захищаючи м. Маріуполь.
– Сказати: побував у зоні АТО – це нічого не сказати, – зізнається доброволець, – адже весь час були постійне напруження, свист куль, вибухи ворожих снарядів, чатування снайперів. А ще спочатку дошкуляв страх, та якось його в гурті побратимів вдалось перебороти. Також потрібно було виважувати кожен крок, бо невідомо, де саме на тебе чекає небезпека.
Проте, окрім самих випробувань, Віктору Жовтому в числі інших солдатів довелося позмагатися ще й зі спекою та лютими морозами. Та не це найбільше вразило бійця. Він і досі не може оговтатися від того, що на його очах від тяжких поранень помирали побратими. На запитання, якби була можливість повернути час назад, чи пішов би знову воювати, чоловік відповів: «Звісно. Окрім нас, ніхто не захистить наших рідних: маму й тата, сестру і брата, кохану, діточок!». Його емоційна розповідь була наскрізь пронизана любов’ю до України, прагненням захищати кожен шматочок рідної землі.
– Тільки після всього, що довелося пережити, сповна усвідомив, що означає по-справжньому бути незалежним та вільним, бути справжнім патріотом, – каже Віктор Жовтий.
Житель с. Осички Олександр Витяганець навіть у страшному сні не міг собі уявити, що в нашій країні колись буде війна. Тож коли на сході розпочалася антитерористична операція, він, сповнений рішучості, пішов добровольцем на фронт. Одразу після проходження підготовки на навчально-тренувальній базі полку АЗОВ «АТЕК» у Києві доброволець був направлений до с. Широкиного.
Коли запитала Олександра, як рідні поставилися до такого рішення, він відповів:
– У кожної людини – свої особисті переконання. Я по-іншому вчинити не міг. Рідні не одразу дізналися, що я захищаю Батьківщину, були впевнені, що поїхав на роботу.
Далі почула розповідь, від якої стає моторошно, але, разом з тим, на моїх очах з’являлися сльози радості від того, що мама й сестрички дочекалися свого солдата додому. Згадуючи свій перший бій, боєць зізнається:
– Під час перших обстрілів ми хвилювалися, не знаючи, куди подітися. І хоча з часом потрохи звикаєш до пострілів, та все ж навіть удома, де тихо й спокійно, будь-який шерех чи звук змушує насторожитися.
Із військових наук Олександрові Витяганцю запам’яталося те, що завжди потрібно думати, зіставляти, аналізувати будь-яку ситуацію, миттєво її оцінювати та приймати єдине правильне рішення. Крім того, навіть ідучи, потрібно весь час озиратися навкруги, бути пильним. Здається, ось ти розминувся з підлітком чи дідусем, і раптом тобі постріл у спину.
Були моменти, коли Олександру доводилося прощатися з життям. Вже й не сподівався вранці знову побачити сонце. Йому досі сняться жахіття війни: гармати, вогні, танки, заметені снігом окопи, а серце ранять болючі спогади про втрату побратимів.
Воїн каже:
– Бувало й таке, що відстань між нами й противником була метрів триста. Ми справді дивилися смерті в обличчя.
І хоч доброволець скромно зауважує, що не вважає себе героєм, розумію, скільки жахіття довелось йому пережити. Отримавши значні поранення шиї, плеча та обох ніг, після загоєння ран та лікування Олександр продовжував воювати. За бойові заслуги він нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни». Розповідаючи про своє перебування в зоні АТО, він згадав, зокрема, й таке:
– Коли нам на передову приходили посилки з домашньою їжею і речами, ми раділи, наче діти. Це були посилки з домашнім теплом. Я почав більше цінувати життя, адже знав, що вдома на мене чекають.
Пройшовши справжнє пекло, він вірить: заради України можна пройти більше!
© 2005—2025 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
© 2005—2025 S&A design team / 0.004Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я» |