Були часи набагато страшніші,

Але ганебніших ще не було.

Петро Осадчук.

За сотні літ своєї історичної пам’яті людство аж тепер упевнилося в тому, що: 1) Народ живе доти, поки живе його мова. Приклад: євреї, цигани; 2) мова творить і береже державу. Приклад: чотириста з гаком років чехи жили під німцями, рідну мову майже забули, держави не мали. Але варто було цій мові одродитись, — постала й держава. Та ще й така, що німцям у ній не лишилося місця, і вони мусили в масовому порядку вибиратися поза її межі. Висновок Лесі Українки: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію».

Наша держава, на жаль, дуже непослідовна в обороні своєї мови, тож чого тільки не виробляють у ній ті, хто сьогодні намагається на Богом даній нам УКРАЇНСЬКІЙ землі будувати русский мир!

Одні з усяких можливих трибун, а часом геть не з трибун, а на звичайних збіговиськах чи посиденьках пускають сльозу: мовляв, як тяжко кривдять їх у нєзалєжной Українє: обзивають національною меншиною, силоміць українізують кіно- телетитрами, мучать дітей зайвими уроками української мови...

Другі (чи не з тих, що спровокували ліквідацію записів про національність у наших паспортах?) радять українцям, які вже зневажили рідну мову, начхати ще й на рідних батьків, дідів і весь свій рід та записатися в росіяни під час найближчого перепису населення. От коли, обі-цяють, настане в Україні справжній інтернаціоналізм!

Чи не такий, дозволимо собі запитати, як отой, що його навіть ясне око письменника Івана Дзюби не змогло відрізнити від русифікації? Це — раз. А друге: чи не варто прислухатись до поради польського сатирика Ю. Туві-ма. — Навіть коли перескочиш, не кажи «гоп!» Спершу подивись, у що вскочив! Бо ж сьогодні світом гуляє думка, мовляв, годі вже росіянам корчити із себе слов’ян — час до рідної країни Моксель повертатися. А там — надвоє бабця ворожила: може, перекинчикам ТУДИ ліпше здасться видиратися ЗВІДТИ?..

Треті, як-от зграї запорожан1, миколаївців та ще когось вирішили позапроваджувати на своїх хуторах мови регіональні. І не придумали нічого іншого, як запросити на ці ролі мову одну — російську. Еге ж! Тільки забули поспитатися: чи ж погодиться вєлікій і могучій на хуторянські масштаби?

Одесити склали описаним ламентаціям оцінку категоричну: «Драчкі на словах за государствєнний язик мєжнаціонального общєнія», — і заходилися боротися «дєлом»: подерли простирала на широченькі бинди, понаписували чорним по білому: «Мы говорим по-русски!» — і рушили гамузом по вулицях, до базарів та Думської площі. «Единственный их недостаток — просто не можемо не зацитувати тут Аркадія Аверченка — это то, что они не умеют (підкреслення — Г.О.) говорить по-русски, но так как они разговаривают больше руками, этот недостаток не так бросается в глаза».

Тривали ці походеньки десь із місяць-півтора, а далі розсоталися. Набридло, мабуть, їх учасникам при-кидатися нещасними, яким в Одесі просто проходу нє дают с етой украін-ской мовой, тоді як насправді в жодній конторі, в жодній установі (від най-соліднішої до найдрібнішої), у жодному навчальному закладі (від найвищого до початкового, за незначними винятками) українського слова не почуєш. Нема його в нашому благословенному місті практично ніде, тож до чого цей галас? Щоб люди сміялися?

— Хай сміються, але не з нас! — сказали собі «биндарі» й тихцем порозповзалися.

Але того, хто їм платив та подертими простиралами стелив собі дорогу до крісла міського голови, не так легко збити з пантелику. Не вкипіло з одним — знайдеться щось інше. І на білий світ з давненької вже давнини видобулася та закружляла містом нова балачка:

— Дєржавна — нє дєржавна — вторая — десятая... Мі жівьом в сталіцє Новоросійского края Адєсє! Значіт, язик наш адєскій. І ето вам нє абикак: імєєтся і своя історія, і свой словарь!

Автор цього одеського лексико-графічного шедевра — письменник Валерій Смирнов. Кваліфікує свій витвір як полу- толковый словарь. Може, тому полу-, що більшість зібраного в ньому толкования і не потребує? Погляньмо: Гуляют, аж гай шуміт; Забіл клієнту паморокі; Ілі ти дома нє можеш ускочіть в халєпу? Убєрі етот мотлох! Чего ти тєліся — открой форточку! Надибалі цяцьку, как огород копалі, — пара копеек в музєє свєтіт. Насипалі борща... Ти єшьо смєєш свою пельку аткрівать! Сдихалась от мужа. Он баламут, откада я его знаю. Кудою ти в Адєссє ні пойдъош — тудою прямо так і війдєш к мору. Панькаются с ним в больнічкє. Ану отсюда мєлкімі шагамі! (Згадаймо, читачу: «А мій милий іде, дрібненько ступає»).

Годі! Таких прикладів одеської мови можна накидати ще кілька сотень, але й із наведених видно: даремно автор гаяв час на їхнє збирання. Набагато простіше було розгорнути Словник Грінченка чи якийсь інший і саме там, а не по завулках та закапелках поназбирувати того, що одесити продають за СВОЮ мову. А поки Ви, шановний читачу, будете порівнювати словникові реєстри та визначати конкретно, звідки в «одеської» мови ноги ростуть, ми звернемось до історії.

О! Одесити, основна їхня маса — таких, якими вони сьогодні є, — компетентні в цій галузі, як ніхто, і твердження їхні залізні:

— Пака здесь не біло русскіх, Патьомкіна і Суворова, во всьом етом крає (мається на увазі Північне Причорномор’я) нє біло нічєво!

— Нічого?

— Дікоє полє! І крепость Хаджібєй. Турєцкая. На бєрєгу мора.

— Де ж тоді містилися козацькі ХУТОРИ, що Січ хлібом годували та коней для неї плекали? Де ж були цілі ПРИХАДЖИБЕЙСЬКІ (еге ж, прихаджибейські!) козацькі СЕЛА — Чубаїв-ка, Усатове, Нерубайське, Бугаївка та інші, які тепер стали приодеськими або навіть увійшли в межі міста? Звідки ж тоді до Одеси йшли перші її поселенці — основна трудова і будівельна сила нового міста і порту?

І тут на того, хто зайде в таку балачку, посиплеться, як горох: болгари, греки, молдавани, серби, караїми, арнаути2, німці, французи, поляки, англійці, італійці, іспанці, росіяни... У мові одеситів, б’ють вони себе в груди, сила-силенна слів із мов усіх цих народів!

Щодо слів російських, то так воно, либонь, і є: багато. Можемо додати: ще й дуже! Іноземних в одеській мові, гадаємо, рівно стільки, скільки й у російській.

— А українських? — спитаємо навпростець.

У відповідь на це можна почути тільки роздратоване НЄТ!!!, за яким так і вимальовується імперське не было, нет и не будет.

Але розгорнімо перше (підкреслимо: перше) видання книжки «Старая Одесса» (автор — О. Дерібас, внучатий племінник першого правителя Одеси Йосипа Дерібаса). Там написано: «В первые дни нашего города в нем громче всех раздавалась малорусская речь, и ее не могли заглушить ни французский, ни другие языки первых поселенцев... И эта малорусская речь легла в основу нашего одесского народного языка...».

Довідкова книжка «Вся Одесса» уточнює розповідь автора «Старой Одессы»: «В составе населения преобладали украинцы — трудовой, ремесленный, разнорабочий люд — и русские — администрация, чиновники, служащие многочисленных ведомств и контор». І додає до цього, що в Одесі дедалі більше ставало євреїв. Атож!

Чого українці, діти землі, з діда-прадіда хлібороби та гречкосії — орії, як їх урочисто називає Лев Силенко3, кидали рідні домівки та рушали з торбами до Одеси, зрозуміти можна: вони тікали від закріпачення. Його кайдани саме в цю пору, до кінця зруйнувавши Січ, накидала на вільних людей цариця Катерина II.

Між рядками. Пам’ятник їй реставрували в Одесі ті, кому досі свербить ідея єдинонеділимості — хоч імперської, а хоч совєцької (тут, як не дивно, спадаються навіть прагнення духовенства [московського] і атеїстів-комуністів), а ще — п’ятої колони (вона в Одесі дуже численна й потужна — навіть їздить з десантами в інші міста, щоб учити їх жити).

Та повернімось до теми. Українці тікали до Одеси від покріпачення. Євреї ж ішли до неї зі «смуг осідлості»4 з великою охотою і навіть ра-дістю, бо місто, що мало стати портовим, розгортало перед ними значно ширші перспективи, ніж було крамарювання, шинкарювання, дрібна торгівля та ремісництво по селах і містечках. То тільки євреям-багатіям, промисловцям і купцям у царській Росії дозволялося жити, де їм подобалося, а всі інші мусили задовольнятися найтіснішим сусідством з місцевим населенням, тобто з українцями, та ще й переймати собі їхню мову, щоб хоч якось з оточенням спілкуватися.

Але чим не вабило українців та євреїв місто, яке ще входило до тої горезвісної смуги, а торби за їхніми плечима мали в собі і дещо спільне. І було воно не чим іншим, як україн-ською мовою. Українці несли її до міста як останній скарб із того, що мали Богом даного, євреї — як щось позичене, взяте до тимчасового користування, тож і заходилися передусім свою українську [неабияк «об’євреєну»] мову пристосовувати до панської російської. Вийшла мова одеська. Еге ж, з українською основою, як і говорив Олександр Дерібас та засвідчує словник Б.Грінченка, з єврейським акцентом та з претензією на «праізнашєніє», як показує одеська мовна практика. А що ж тоді з отим «горохом» про німців, англійців та всяких інших шведів? Що ж тоді з постійними балачками про інтерна-ціоналізм Одеси, сьогоднішні мешканці якої готові назвати в своєму складі хоч марсіянина, аби не українця?

— А нічого! Це тільки на думку автора «полутолкового», іноземців у нашому місті завжди було — хоч греблю гати. Насправді ж, то лише по панських салонах, описуваних у «Старой Одессе», іноземців бувало стільки, скільки й «тубільців», або ще й більше. А коли говорити «за всю Одесу» — портову, трудову, будівельну, ремісничу, торговельну і т.д., то «проти корінного населення іноземців у дореволюційній Одесі налічувалось усього 8 відсотків»5. Хто на кого тут здатен був уплинути?

Так от про мовні впливи. Кажуть, що звук [і] на місці [и] у вимові одеситів (міла нэту, міцца нєчєм; ві нє туда?) — це од греків. Можливо. Тільки на цьому іноземний вплив і вичерпується. Зате український (звук [а] на місці [я] після [р]) сам лізе в очі: Бора прішьол с мора. Так (бўрА, рАдно, бурАк) кажуть у північних районах Одещини (Любашівському, Ширяївському, Колимському) — так зафіксувалось це й у вимові одеситів. К. Паустовський у повісті «Черное море» розповідає про старих продавців газет, які човгали голодними вулицями Одеси (це був 1921 рік) і вигукували: «Газета «Мрак»!, «Мрак» — газета!». Але письменник недочув. Газетярі казали не «мрак», а «морак» — так вимовляли (а часом ще й тепер вимовляють) це слово одесити. Останнім биндюжником в Одесі, твердить В. Смирнов, був Фєдя ТрАпочка.

Те, що народжувалося в процесі «начіплювання» на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі особливо не дивувало — сприймалося за норму, бо яких тільки акцентів та чудернацьких синтаксичних конструкцій тут не гуляло! Зафіксувалося це й у літературі. Скажімо, прізвище свого персонажа Цудєчкіс І. Бабель міг вигадати. А от те, як цей єврей заколисує малого Давидка: «А-а, люлі, усєм дєткам дулі, а Давідкє калачі, шьоп спал удєнь і вночі», — міг тільки почути.

Або ось читаємо в «Одесских рассказах» Аркадія Аверченка діалог двох маклерів:

— Почему твоего продавца фамилия Огурцов?

— Потому, что он Огурцов. А раз-ве что?

Такі «дива» смішили неодеситів і легко «продавалися». Особливо в Росію, де завжди полюбляли глузувати з хахлоф і жідоф. Дехто з наших земляків збив собі на цьому досить солідний літературний капітал...

Між рядками. Доля мови одеситів — не євреїв, а самих українців — відома: «Вся історія відносин між Москвою та Україною... є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації» (В. Винниченко).

Щоправда, українцям Одеси неабияк пощастило. По-перше, це місто, відколи й воно, не знало кріпаччини, тобто будувалося, зростало й розвивалося за умов, яких не мало жодне з міст царської Росії, — умов самоврядування; по-друге, воно формувало свої звичаї, стосунки, і традиції під наглядом НЕ тупого, заплішеного, але дуже загребущого російського чиновництва, а під оком таких людей, якими були Йосип де Рібас (Дерібас), що правив нашим краєм ще тоді, коли Одеса й Одесою не звалася; дюк (герцог) Еманюель де Рішельє, який поставив собі мету вибудувати Одесу кращою за його рідний Париж; граф Олександр Ланжерон, що прийшов дюкові на зміну, але додержувався його лінії; Михайло Воронцов, видатний адміністратор, який часом і власних грошей не шкодував задля добра краю. Купив, наприклад, в Англії пароплав, щоб він обслуговував переправу Овідіополь — Аккерман (про це розповідає історик В. Левчук у книжці «Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник»).

В атмосфері працьовитості, шляхетної взаємопошани, твердої відповідальності за доручену справу та поваги до власного слова честі, яку перші правителі Одеси створили навколо себе, складались і основні риси характеру населення молодого міста — відвертість, зичливість, готовність допомогти кожному, хто цього потребує, гостинність, привітність,

уміння сприйняти жарт і дотепно відповісти на нього, м’який гумор, що тільки веселить співрозмовника, а не ображає його...

Такими були й одесити-українці? Авжеж, бо вони, якщо вони українці та ще й одесити, і сьогодні такі. Але тут треба додати ще одне: українці, на відміну од євреїв, мало празнували москалів (як, зрештою, всі козаки не зі старшини!), і російської (московської) мови переймати не квапились. Навпаки, твердо трималися свого, чим викликали повагу оточення і навіть подибували підтримку одеситів-росіян. Ясна річ, не чиновників окупаційно-імперського спрямування, не підпорядкованого земним царям православного духовенства, що чи не найпершим своїм обов’язком вважало обрусєніє. На боці українців Одеси виступала її передова інтелігенція. Це видно хоч би з публікацій місцевої періодики.

Та спершу кілька слів про саму цю періодику. Одесити страшенно задаються тим, що першою газетою в їхньому місті була газета французька. І хоч була вона малою-невеличкою (її назва — «Messager Іe La Russia mеridionale ou feuille commerciale», — займала чи не двадцяту частину всієї газетної площі), але ж (і ето вам нєабикак!) — французька! Друкувала ціни на хліб, повідомляла про відплиття та прибуття суден, давала дещицю хроніки з життя вищого товариства. Призначалася геть не для одеситів, а для негоціантів з Франції, що повтікали од революції в своїй країні до Росії, як, зрештою, вчинив і сам Рішельє. Минули доба якобінства, доба Наполеона — не стало й французької газети в Одесі: її читачі й передплатники повернулись додому. Та залишився приклад власної — міської, місцевої, можна сказати, домашньої — газети...

Справжнім патріархом такої домашньої преси в Одесі і в тій частині України, що підлягала царській Росії, став «Одесский вестник» (виходив із січня 1827 р. по січень 1894 p.). Він якоюсь мірою і обслуговував духовні й культурні потреби одеських українців: знайомив з творами Гулака-Артемовського, Котляревського, Шевченка, а головне — послідовно доводив, що малорусский язык богат, выразителен и вполне самостоятельный 6.

Між рядками. «Одесский вестник», що виходить у нашому місті сьогодні, чванькувато іменує себе спадкоємцем того, що про нього ми розповідаємо читачам. Тільки який же з нього спадкоємець, як він не хоче переймати колишнього благородного ставлення до українства в Одесі?

Додержувались думки свого родоначальника й інші газети тодішньої Одеси. Вони були різноспрямовані, неспівзвучні і навіть полярні в оцінці кардинальних проблем буття, але у ставленні до української частини одеського населення показали себе толерантними. Ба, навіть більше — доброзичливими та по-журналіст-ському солідарними зі своїм «патріархом». А він, тимчасом (1892 p.), розробив програму української газети і навіть назву їй придумав — «Землероб».

Ясна річ, таку програму імперська влада задушила на пні. Але ідеї самостійності української мови, її осібності, окремішності в умовах фронтального обрусєнія заглушити не змогла. Вона, ця ідея, знайшла собі ґрунт навіть у добре пильнованих на відданість самодержавству наукових колах Новоросійського (читай: Одеського) університету. Його науковий працівник М. Красуський, провадячи широкі дослідження з порівняльного мовознавства, дійшов висновку, що: 1) Малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого (підкреслення — Г.О.) старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских; 2) Колыбелью арийских племен была не Средняя Азия, но так называемая Сарматская равнина, или Славянская; 3) Малороссийский — это язык коренной и поэтому все славянские племена его понимают. Так, Поляк, Словак, Чех, Серб и проч. легче понимают Малоросса, нежели Великоросса.

(Далі буде).

Галина Островська,

член НСЖУ з 1966 р.

Оформлення обкладинки Лариса Дем’янишина.

1. Запорожани — так на Південному Поділлі називають людей, яких на весілля не кличуть, а вони самі йдуть — просто потанцювати. Іноді їм навіть почастунок виносять, але «за поріг». Звідси — запорожани. Беремо це слово, щоб не тулити до контексту святого.

2. Арнаути — так турки називали албанців, а росіяни назву перейняли і українців до цього змусили.

3. Лев Силенко — автор книжки «Мага віра», своєрідної «біблії» рун віри (Рідної Української Віри) в Америці. Збудував храм і назвав його Оріяною (від — орії, арії, арійці).

4. Смуга осідлості окреслювала в царській Росії ті місця, де дозволялося селитися євреям. Великі міста до неї не входили. Одеса входила, бо ще тільки будувалася і великим містом не була. Коли ж стала великим, у ній теж дозволяли селитися далеко не кожному єврею.

5. Саркисьян К., Ставницер. Улицы рассказывают. — О.: Маяк, 1967, с. 37.

6. Так писав «Одесский вестник» буквально напередодні акту 1863 г. — Цитуємо за виданням. Вся Одесса. Справочная книга. — О. 1994, с. 51.