7 грудня в Україні відзначається День місцевого самоврядування. Це свято було встановлене указом Президента № 1250/2000 від 25 листопада 2000-го. Втім, варто відзначити, що існувало воно ще з 1990-го, але офіційного статусу набуло лише через десять років.

Історія одеського самоврядування сягає кінця XVIII століття, коли у серпні 1794 року у фортеці Хаджибей були закладені перші камені у фундамент майбутньої Одеси. Водночас з розвитком порту почалося зведення житлових та господарських споруд. Становлення Одеси пов’язане з низкою яскравих представників дворянського стану: Йосипом де Рибасом, Михайлом Воронцовим, Григорієм Маразлі. Як не дивно, досі не написано ясного і доладного життєпису жодного з них. Зате кожне з імен супроводжує безліч легенд, не-билиць, а іноді й просто пліток. У кращому випадку деякі історики подають їх позитивними героями з притаманними кожній людині дрібними слабкостями.

Яскравий приклад — біографія дона Хосе де Рибаса-і-Бойонса, віце-адмірала й засновника Одеси. В радянській історіографії прийнято було вважати, що Йосип де Рибас був талановитим управлінцем і воєначальником, батьком міста. Насправді ж син іспанця та ірландки, народжений в Італії, де Рибас був відомим авантюристом і казнокрадом. Під час будівництва портових та інших споруд, що здійснювалося під його керівництвом, відзначалися випадки «значних розтрат казенних грошей». Коли взимку 1795—1796 років померли близько тисячі солдатів, які працювали на будівництві порту, де Рибас спробував скинути провину на Олександра Суворова, що призвело до особистого конфлікту між фельдмаршалом й адміралом. Щоб підкреслити пильність М. Кутузова, Суворов казав: «Його і Рибас не обдурить».

Апетити ж дона Хосе щодо скарбниці назвати помірними важко. За словами Ф.М. Растопчина, «Дерибас привласнював щорічно понад півмільйона рублів». Про його лиходійство, підступність і зловживання говорять уже двісті років. Принаймні тога праведника навряд чи йому пасує.

Генерал-губернатор Новоросійського краю граф Михайло Семенович Воронцов не належав до плеяди засновників міста, але його різностороння реформаторська діяльність упродовж тридцяти років склала цілу епоху в житті старої Одеси. Він увійшов у міські легенди як ідеальний адміністратор і відомий військовий фахівець, благородний дбайливець про порто-франко, який нібито забезпечив Одесі процвітання. Насправді ж Михайло Семенович мав дві слабкості — він був ласий на лестощі підлеглих і щосили вислужувався перед своїм «височайшим начальством». Відомий непродуманою і кривавою кавказької кампанією. А з призначенням в Одесу не гребував волюнтарист-ським залученням до будівельних робіт «всех праздношатающихся», що практикувалося до всіх перехожих недворянського звання, без розбору.

Про дітище Воронцова — знамениті Потьомкінські сходи — французький вчений, гірничий інженер Ксав’є Оммер де Гелль писав: «Ця споруда — фантазія настільки ж розорлива, як і марна, — вже поглинула величезні кошти й обійдеться приблизно у вісімсот тисяч рублів. Великі тріщини вже зараз викликають побоювання щодо майбутнього руйнування цих величезних сходів». Про правдивість його слів щодо «разорительной безделушки» можна судити із сум тодішнього міського бюджету. Так-от річний бюджет Одеси в середині 1830-х років становив лише 1,3 мільйона рублів. Витрати всіх підприємств Будівельного комітету обчислювалися десь у 175 тисяч рублів, у тому числі на ремонт гідротехнічних споруд виділялося 20 тисяч, на ремонт доріг, мостів, стічних канав — 23,5 тисячі рублів. А тут — ледве не мільйон! І для чого? Для того, щоб ледача публіка не напружувалася під час моціону.

Незважаючи на те, що перші 200 тисяч, виділені на спорудження сходів, швидко згоріли, ясновельможний граф рішуче розпорядився «безупинно відпускати гроші». Нагадаємо, в той час городяни ще не мали ні водопроводу, ні каналізації, ні взагалі надійних джерел водопостачання. І це в умовах посушливого клімату, холерних та чумних епідемій. Місто потерпало від дефіциту палива, будівельних матеріалів (на околицях Одеси добувався лише вапняк). Уже тоді почали звучати закиди про невиправдані витрати, які й справді були спустошливими для міського бюджету й дуже обділяли городян за всіма статтями. Однак Воронцов дотримувався правила «історія все спише». У тому числі й мільйони, витрачені на Бульварні, тобто на Потьомкінські сходи.

Тож навряд чи лише почуттям особистої неприязні Пушкіна до генерал-губернатора пояснюється знаменита його епіграма:

Полу-милорд, полу-купец,

Полу-мудрец, полу-невежда,

Полу-подлец, но есть надежда,

Что будет полным наконец.

«Маленький Париж» — так часто називали Одесу. Дух Франції витав над містом, матеріалізуючись у Рішельєвській та Ланжеронівській вулицях, Дюковському саду і Французькому бульварі...

В ті часи Французький бульвар називався Малофонтанською дорогою і мав малопривабливий вигляд. Уздовж численних дач тяглися земляні вали, обсаджені акаціями, тротуарів ще і в задумі не було, а бруківка закінчувалася там, де зараз санаторій «Аркадія». І невідомо, доки так тривало б, якби не діяльність міського інженера В.І. Зуєва, який загорівся ідеєю реконструкції Малофонтанскої дороги. Господарі дач Малого Фонтану на 10 років надали місту безвідсоткову позику для фінансування робіт та викупу смуг землі, які довелося відрізати від їхніх володінь для розширення дороги. Деякі з них передали землю безкоштовно, як-от власник «Кафе Фанконі» Ф. Скведр й утримувач знаменитих лазень С. Ісакович. Інші ж власники дач відмовилися продавати свої смужки землі. Серед них і Григорій Маразлі, який не побажав різати «по живому» свій чудовий, прикрашений мармуровими скульптурами парк. Зважаючи на статус і становище Маразлі, його ділянку не чіпали, але, як із жалем писав В.І. Зуєв, «Малофонтанська дорога отримала поворот навпроти його дачі, через що втратила прямолінійність та перспективний вид на море».

Приватний інтерес здобув перемогу над громадським, а Одеса назавжди позбулася чудового виду.

Одесити повинні пам’ятати про діяння попередників, щоб з урахуванням їхніх помилок вирішувати нинішні нагальні завдання. На жаль, уроки історії не стають повчальними.

Одеса завжди пишалася своїми санаторіями та будинками відпочинку. Задля збереження статусу оздоровниці в радянський період навіть планувалося винести за межі міста низку промислових підприємств. Упродовж останніх десятиліть, на жаль, робляться спроби видавити з Одеси рештки санаторіїв. Деякі вже стерті з карти міста остаточно, багато позбулися частини території. Шматувати санаторні землі й нарізати їхні парки під забудову стало звичайною справою.

Санаторні землі почали розтягувати ще на початку 2000-х, у часи Руслана Боделана. У 1990-х у земельному законодавстві панував повний хаос. Рішення про передачу землі в приватну власність часто приймалися районними виконкомами. Багато депутатів отримували ділянки лише за підтримку рішень мерії. Всього за семирічне «правління» Р. Боделана (1998 — 2005) було продано понад 70 пансіонатів і санаторіїв, у тому числі санаторії «Росія», «Україна», «Примор’я», «Дружба», частина земель санаторію ім. Горького.

Естафету розтринькування муніципальної землі прийняв і навіть перевершив своїх попередників у цій справі міський голова, чиє недовге правління можна охарактеризувати як одне велике непорозуміння. За 1096 днів перебування на посаді мера Олексій Костусєв, який оголосив себе другим Рішельє, був замішаний у величезній кількості скандалів. Нагадаємо лише про спробу безоплатної передачі у приватне володіння 46 соток рекреаційних земель у районі пляжу «Відрада» підставним особам для подальшого перепродажу, продаж санаторію «Магнолія» за заниженою ціною (3,5 гектара віддали за 30 мільйонів гривень). Під час каденції Костусєва міськрада продала 7 гектарів землі в Лузанівці за ціною у 6—8 разів нижчою від ринкової. Лише завдяки громадськості вдалося відбити спробу рейдерського захоплення санаторію «Лермонтовський» на користь одіозного Ігоря Маркова.

Невміле управління містом, тотальна корупція в апараті керів-ництва, відверта дурість і патологічна українофобія, а в підсумку — втеча, такий фінал управ-ління містом «другого Рішельє».

Нинішнє ж керівництво Одеси з перших днів городяни охрестили кланово-мафіозним. Прийшовши в політику з лихих 1990-х, теперішній мер так і не зрікся тодішніх способів досягнення цілей. За недовгий термін перебування при владі він уже дав привід до численних скандалів. Мерія роздає власність громади, прикриваючись так званим зонінгом території. Отже, нинішня міська влада перейняла у своїх легендарних попередників аж ніяк не снагу творення, а, скоріше, бажання стати «напів-мілордами» і «напівкупцями». І в цьому бажанні стрімко наближається до «полной наконец».

Хочеться, щоб місцеве самоврядування відповідало потребам суверенної цілісної держави. Однак реалії такі, що сучасна система місцевих органів не надто відрізняється від радянської моделі і ще далека до зразків демократичних країн. Утім, це вже не історія, а наша з вами сучасність.