У середу, 13 грудня, Президент України Петро Порошенко провів у Харкові переговори з Президентом Польщі Анджеєм Дудою. Переговори проходили в складній обстановці. Можна сказати – історичній. Оскільки питання історії в дискусіях політиків займали велике місце.

РІЧ НЕ У ФАКТАХ І НЕ В ПЕРСОНАХ

Шкільні роки Дуди, як і шкільні роки Порошенка, пройшли в одному таборі. Соціалістичному. Відтоді багато води витекло, але закладене в юності розуміння історії як ідеології, як інструменту, за допомогою якого можна «вирішувати питання», у цих людей залишилося. Та хіба тільки у них? У країнах, де роль ідеології була набагато меншою, ніж у радянській імперії, політики звикли користуватися історією, як водії монтировкою.

Пам’ятники головнокомандувачу армією Конфедерації генералові Лі у США скидають з п’єдесталів на тій же підставі, на якій в Україні валять пам’ятники Леніну. Після чого проблеми расової рівності або декомунізації вважаються вирішеними. Остаточно і безповоротно. А верховоди, які знають історію на рівні перших класів початкової школи, стають державними людьми, лідерами.

За невисокої освіченості населення політикам завдяки сумнівній інтерпретації історії іноді вдається те, чого вони не можуть досягти за роки наполегливої праці в управлінні країною. Досить наполягати на правоті і величі держави. Факти додадуться. А якщо не додадуться, тим гірше для фактів.

Чвари, як правило, трапляються у сфері міждержавних відносин, коли одну і ту ж подію, одних і тих же історичних персонажів не можна втиснути в спільні рамки. Не те що примирити, а й навіть описати в неупередженій манері. До науки історії це ніякого відношення не має. Життя Степана Бандери — відоме. З пісні слів не викинеш, як і того, що один з борців за незалежність України у 1934 році організував вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.

Життя Юзефа Пілсудського відоме ще краще. Як і те, що батько польської незалежності наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття був ініціатором режимів пацифікації та санації. Коли в концентраційних таборах і під час масових репресій у тій частині України, яка належала Польщі, постраждали десятки тисяч українців.

Українці, однак, не наполягають на тому, що героїзація Пілсудського (жорсткого диктатора і друга Гітлера) в сучасній Польщі суперечить європейським цінностям. А от лідер польської партії «Право і Справедливість» Ярослав Качинський не посоромився публічно заявити, що Україна «з Бандерою» не увійде в Європу. Одне слово, не в історичних фактах і не в конкретних персонах річ. А в тім, як політики оперують фактами.

ПРОСТІТЬ І ПРОЩЕНІ БУДЕТЕ

До якогось моменту розбіжності в оцінках фактів і персон непростої польсько-української історії ХХ століття українським і польським політикам вдавалося гасити за євангельської формулою «простіть і прощені будете», яку українським і польським політикам нагадав Папа Римський Іван Павло II. Президенти Кваснєвський і Кучма, здавалося б, зробили все, щоб рани, завдані поляками й українцями під час збройних зіткнень, зарубцювалися.

Впорядковувалися могили загиблих у громадянських війнах і міжнаціональних конфліктах, глави держав разом відкривали меморіали і пам’ятники, полякам було передано велику кількість виявлених в українських архівах документів, де йдеться про розстріли й масові репресії проти польських громадян в часи радянської влади.

Передача документів відбувалася, зокрема, за ініціативою Українського інституту національної пам’яті, який тепер очолює Володимир В’ятрович. За чутками, Варшава включила цього історика в так званий «чорний список» за «антипольські» погляди, але саме В’ятрович наполягав і наполягає, щоб при передачах і публікаціях архівних документів вони не зазнавали селекції. Не засекречувалися за надуманими мотивами.

Якби такий підхід був спільним для зберігачів архівних документів, то зникло б багато «білих плям» в історії ХХ століття та, зокрема, в історії польсько-українських взаємин часів Другої світової війни. Але документи зберігаються не лише в україн-ських і польських архівах. Значна і найбільш інформативна частина фондів НКВС–МДБ–КДБ перебуває в архівах Російської Федерації. Тобто в руках че-кістів, прямо зацікавлених у розпалюванні польсько-української ворожнечі.

СТРАТЕГІЧНИЙ ХАРАКТЕР ІСТОРІЇ

Саме на підставі документів, ретельно відібраних і просіяних на Луб’янці, містами України, Росії та Польщі агенти Кремля возили виставку «Волинська різанина». В цій експозиції трагічні події на окупованій німцями Волині в 1943–1944 роках виглядали як цілеспрямоване винищення польського населення загонами Української Повстанської Армії.

На жаль, кремлівську провокацію підхопили й тепер використовують певні політичні сили Польщі. На антиукраїнських настроях колишніх жителів «східних кресів», поляків, переселених за радянської влади на Захід, вони відверто спекулюють, добирають на виборах електорат, а потім намагаються нав’язати Україні свій, а точніше, російський, погляд на волинську трагедію.

ПІД ЧАС ЗУСТРІЧІ В ХАРКОВІ

13 грудня президенти Анджей Дуда та Петро Порошенко начебто повернулися до практики спільного відкриття пам’ятників польським жертвам радянських репресій. Вони поклали квіти до Меморіалу жертв тоталітаризму на полігоні, де 1940 року були розстріляні чекістами 3809 польських офіцерів та 500 ци-вільних поляків. Але дружелюбності, якої надміру вистачало при відкритті меморіалу Квас-нєвським і Кучмою, цього разу не було й в згадці.

Домовилися про підвищення рівня спільної комісії щодо співробітництва в історичних питаннях і підтвердили, що розбіжності не повинні впливати на стратегічний характер польсько-українських відносин. Хотілося б на цьому закінчити, але Петро Олексійович під завісу вирішив продемонструвати свої пізнання в історії. Серед героїв, які нас об’єднують, згадав маршала Пілсудського, «війська яко-го разом з військами УНР здобували гучні перемоги над російсько-більшовицькою навалою».

Ці «гучні перемоги» закінчилися, до речі, крахом Української Народної Республіки та розділом України на чверть століття.