Боротись за українську мову в Одесі — справа невдячна. Хоч і населене моє рідне місто, як свідчить перепис ще 2001 року, на дві третини українцями, на вулицях цю мову почуєш не набагато частіше, ніж болгарську, хоча болгар тут за тим же переписом менше 2%. На боротьбі за українську мову не заробиш ні слави, ні подяки, ні політичних очок, тому це питання не порушує жодна з політичних сил, яка змагається за голоси містян. Мені це нагадує сон сліпого.

Поза тим, в Одесі є українці, які не бажають розчинятися в цьому сірому морі, які, відчуваючи в цій ситуації глибоку несправедливість, прагнуть виправити становище, в якому опинилися вони та їх досі поневолений народ. І я поміж них.

У чому полягає несправедливість, з якою неможливо миритися? Почну із невідповідности. Голові не дає спокою думка: чому ті ж болгари, перебуваючи далеко від історичної батьківщини, плекають свою мову в розмовах між собою, маючи в Одесі свій осередок культури, а ті, хто називає себе українцями, зрікаються свого навіть у себе вдома? Що з українцями не так?

Одразу виринають відповіді зі шкільних підручників і книжок, з якими запізнався пізніше, про насильницьке зросійщення, неодноразову заборону україн-ської мови й освіти тощо, але вони враз розбиваються об Акт проголошення незалежности України 24 серпня 1991 року. Незалежна Україна цьогоріч святкуватиме своє 27-ліття, але хіба почуваються українці в цій країні, як у себе вдома?

Мешкаючи в Одесі, я цього не відчуваю, бо чужа мова досі тисне зусібіч, не даючи думкам розвою. Хіба можна українцям назвати своєю державу, яка продовжує москалізаторську політику колишньої метрополії, захищаючи в цій країні насамперед тих, кого заведено називати нацменшинами, а не українців? Моє нутро протестує проти цієї облуди. Людина, хвора на грип, лікується, а не каже, що це її природний стан. А українцям сьогодні намагаються нав’язати думку, що з грипом вони народилися і з грипом мають піти на той світ, проте забувають додати, що ця хвороба смертельно небезпечна і, знищивши одну спільноту, вона атакує іншу. Роблячи замовлення в кав’ярні, відправляючи свою бандероль на пошті, намагаючись щось полагодити в майстерні або обслуговуючись на касі, на свою українську я часто чую відповідь мовою сусідньої країни, що я розцінюю як образу не лише моєї національної, але й людської гідности. Аби не виглядати повсякчас знервованим, часто доводиться приймати ці плювки зажмурившись. Коли ж терпіти несила і час не тисне на поспіх, то моя скарга зазвичай наражається на цілковите нерозуміння. В такі хвилини згадую Дмитра Донцова, який казав: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає».

Впевнений, якби українці на власну зневагу реагували інакше, ніж мовчанням смиренних ягнят, нині в Одесі була б зовсім інша ситуація. Правду писала Олена Теліга: «Хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів». Українці, впрягшись сьогодні в Одесі до московського плуга, мають московських погоничів, які без жодних докорів сумління встановлюють в україн-ському місті пам’ятник кату українського народу, проводять літературні конкурси з присудженням премій винятково за твори, написані московською мовою, зневажають право українців на рідну мову у сфері обслуговування.

Мене обурює, чому особа, яка працює у сфері послуг на території України, вирішує, що я володію мовою, яка в Україні не є державною, а відтак і необов’язковою для вивчення, і чому така особа вирішує, що це українці в своїй державі повинні вчити ще якусь мову, а не вона під час виконання службових обов’язків зобов’язана послуговуватися мовою свого громадянства.

Якось, торік навесні, найбільше враження на мене справила одна з працівниць історико-краєзнавчого музею, яка на моє ввічливе прохання говорити зі мною українською — мовою мого народу і моєї держави — заявила, що «Адєса — рускаязичний ґорад» (тобто «Одеса — російськомовне місто») і що «украінскава язика» (української мови) вона не знає. Мою відповідь про те, що я народився в Одесі, але не є «рускаязичним», вона не почула. Вважаю неприпустимим, аби такі шовіністично налаштовані особи з яскраво вираженою українофобією працювали в державних закладах культури. Це ганьбить саму державу. Абсурд полягає в тому, що в будь-якій цивілізованій державі світу за такі речі така особа була б оштрафована і за повторення ситуації позбавлена роботи, бо нехтування державною мовою під час виконання службових обов’язків скрізь розцінюється як перша ознака сепаратизму й аж ніяк не патріотизму, а в «українській» та «европейській» Одесі на подібне сва-вілля «европеїзаторська» влада дивиться крізь пальці.

Насправді ж Европа, куди начебто намагається інтегрувати Україну післямайданна влада, не має нічого спільного ні з порушенням прав людини, ані з лінґвоцидом корінного народу, який ця влада, не ухвалюючи відповідних законів, добровільно-примусово змушує позбавлятися власної мови. Усе це нагадує мені кращі традиції окупантів з московщення України, яка з проголошенням незалежности змінила вивіску, але не суть. Країні, яка пережила декомунізацію, варто було б розуміти, що московська мова в Україні — це також спадок комуні-зації, тому її місце сьогодні не на українських телеканалах, не на вивісках, не у сфері обслуговування, а на смітнику історії поряд із пам’ятниками повалених ленінів. Крім того, в умовах війни, коли агресор відкрито заявив про об’єкт свого «захисту» в Україні, нав’язування громадянам України в публічному просторі мови агресора є не просто безглуздям, а злочином проти України та українського народу. Давно зрозуміло, що московська мова в Україні — це не засіб комунікації, а знаряддя побудови чужої держави.

Я намагаюся зрозуміти логіку тих, хто, називаючи себе україн-цем, розмовляє мовою сусідньої держави, і не знаходжу її — лише суцільна мантра з московських джерел про московську мову як міжнародну мову ООН, мову великої літератури, «яка різниця яка мова, аби лише добра людина була» і так далі. І при цьому жодних міркувань про те, що ж нам, українцям, треба зробити, аби нашою літературою захоплювався світ, що ми, українці, не зробили, аби наша мова стала міжнародною, і що ж ми, українці, не зробили, аби «добра людина» була б настільки доброю, аби нам, українцям, на своїй землі не нав’язувала мову, якої ми знати не зобов’язані. Брак україноцентричного мислення з подібними відповідями та ще й з вуст молоді діють на мене як ляпас. До того ж дуже часто на захист московської мови в Україні стають не так представники московської діяспори, як особи з прізвищами, що мають закінчення -ко і -чук — такі першими штовхають у спину.

В такі миті згадую влучні слова Петлюри: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди»; гниди, які роздягнуть і роззують свою неньку швидше за окупанта, і письменника Паустовського, який таких «гнид» називав дикунами: «Справжня любов до своєї країни неможлива без любови до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови, — дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу». Дивлячись на таке безпросвітне невігластво здичавілих виродків, за чиї права намагаєшся боротись, можна опустити руки, але згадуючи боротьбу тих, хто робив це в значно складніших умовах бездержавности, набираєшся сили для повторного удару.

Сьогодні це складно робити, бо всі 27 років ніхто цими питаннями достатньо не займався — ні ті, кого ми звикли називати владою, ні освітяни. Народ без еліти, влада одноденок, духовні раби, зайняті збиранням чужих крихт… Нутро протестує, прагне волі, злету, а кайдани тягнуть вниз. Я часто міркую над тим, що я міг би бути зовсім іншою людиною, якби народився не тут і якби не мав заглибленого в Україну та її народ коріння. Моя енергія була б спрямована на зовсім інші речі, а моя праця, можливо, знаходила б відгук у більшого числа людей. Але «вибрати не можна тільки Батьківщину», як писав Василь Симоненко… Піти на працю до іншого народу, зрадивши свій, — такі вчинки не варті життя. Але й бути українцем сьогодні — це не перевага, а тяжкий хрест.

Я часто питаю: за що українцям ця кара? Хоча вагаюсь у роздумах: це кара тих, хто називає себе українцем, а в роті має чужого язика, чи тих, хто намагається чинити опір московщенню?

Як свідчить історія, це була кара не безіменних плебеїв, що прожили життя без «зайвих думок», а таки кара Юрія Липи і Святослава Караванського, моїх земляків, замордованих прибульцями за бажання бути людьми. Людьми, а не рабами на своїй же землі. Чому так? Чому на цій землі завжди мучились ті, хто бореться за українську гідність, а не ті, хто цієї гідности не мав? Певно ж Юрій Липа і Святослав Караванський лягли на вівтар українства у ХХ столітті, аби ми сьогодні, у ХХІ, на їхньому прикладі продовжили їхню справу. Авжеж, зерно, посіяне у добрий ґрунт, неодмінно має дати добрі сходи. Цих сходів ще мало, але вони за сприятливих умов обов’язково даватимуть щораз більші врожаї. Ніхто не казав, що вихід з рабства буде легким, але свободи досягає лише той, хто бореться. Якщо литовцям, естонцям і полякам вдалося побороти наслідки московського гніту, який, щоправда, тривав не так довго, як в Україні, і стати в ряд з цивілізованими державами, то за наполегливої праці вдасться й українцям.

Водночас розумію, що народ, якому поневолювач відтяв голову, народ сліпців, без гідних поводирів, яким нині є українці, міг би сьогодні жити інакше, якби не така наруга над ним. Скерований сильною думкою в потрібне річище розвитку український народ міг би досягти великих успіхів. Хотілося після цих слів додати «бо він для цього має все», але не додам. Бо якби мав, то не очолював би нині список найбідніших народів Европи, в країні якого точиться війна. Адже й війна — це не лише вина агресора, який прийшов збирати плоди своєї невтомної і наполегливої праці (а будь-яка праця і завзяття, докладене до неї, варті поваги), а й самих українців, котрі 1991 року так і не зрозуміли, для чого їм дана та незалежність, для чого Бог наділив їх милозвучною мовою і що з нею робити, аби не стати об’єктом «захисту» сусіда. І на полі кволого народу, не здатного усвідомити важливих для свого розвитку речей, почав працювати сусід, вирощуючи свій врожай, аби зібрати його 2014 року. Тезу Дмитра Донцова — «Не визволимось політично, поки не визволимось духовно» — в Україні ні 1991-го, ні 2004-го, ні 2014 року чути не бажали, чим і скористався агресор. Війну уможливили прорахунки у зовнішній та внутрішній політиці, а саме позаблоковість України, не вступ її до НАТО, а також успадковане з часів СССР московщення, якому не було покладено край, що й поглибило розкол в українському суспільстві і створило сприятливе підґрунтя для ворожої пропаганди.

Україна потребує духовного визволення. Мене надихають слова Василя Сліпака, мовлені ним 2016 року незадовго до загибелі від рашистської кулі: «Уся кров, що сьогодні проливається за Україну, не повинна зупинити або увергнути в депресію. Вона повинна дати імпульс для подальшої боротьби». Дуже шкода, що ця війна забирає в України кращих, але щодо цього Донцов писав: «Народ, який хоче порвати кайдани і «вражою злою кров’ю волю окропити», проливає й потоки власної крови». Боротьба за Україну нині відбувається не стільки на східному фронті, скільки в тилу. Адже без перемоги над «руССкім міром» тут, зокрема в Одесі, уся кров, пролита за Україну, буде марною. Тому українці сьогодні не мають морального права складати зброю.

«Нація, яка хоче панувати, повинна мати й психіку народу-володаря», — зазначав Дмитро Донцов. Чи усвідомлюють себе українці господарем цієї землі? Чи усвідомлюють вони себе володарем Одеси? Цьому є пояснення. Позбавляючи народ рідної мови, його позбавляють національної гідности, а де нема гідности, там панує духовна деградація, апатія, корупція. Дослідження свідчать, що наркоманія, алкоголізм, СНІД, розлучення і самогубства значно поширеніші на тих українських землях, де українська мова зазнала найбільших утисків. Крім того, головним чином саме українці, відчужені від рідної мови, приводять до влади осіб, подібних Януковичу. Саме тому загарбники всіх часів для підкорення інших народів відбирали в нього насамперед мову, бо народ без мови — це народ-кріпак, що має за пана того, чиєю мовою послуговується. А кріпак не здатен на гідні вчинки.

Добре про це писав ще Степан Рудницький: «Мова — се зверхній знак народности, неначе вояцький однострій. А рівночасно — се найгарніший вислів духу народу й одинока підойма духовного поступу. Коли відберемо народові його мову, він житиме лиш яко расова група серед чужого народу, якого мову перейняв. А поки перейме — буде такий нещасний нарід тинятись по світу як сліпий прошак, для якого всякий розвиток замкнений, якого життя-буття не може вийти зі злиднів». Співзвучна з цим і думка Августина Волошина: «Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний, і тоді буде і матеріяльно щасливіший». Степан Рудницький також додавав: «…Коли україн-ська мова не прийде по всій Україні до свого права, то сорокамільйонний нарід її буде масою, засудженою на культурну й економічну смерть, буде велетенською колодою, що довгі десятиліття спинюватиме похід цивілізації на Схід. Чужі мови, як доказав наглядно історичний досвід, не змогли й не зможуть дати Україні освіти й поступу. Вони своїм дотеперішнім пануванням спричинили на Вкраїні тільки страшний анальфабетизм серед простолюддя й недоуцтво серед інтелігенції. За цим пішли великі культурні, економічні й політичні шкоди для одної з найбагатших країн Европи й Землі. Досить їх уже!».

Справді, що дала московська мова Україні, крім війни, вбивств, смерти, вразливости до ворожої пропаганди, окупації тих земель, де вона пустила найглибше коріння, перетворення української мови на суржик, а також духовної, а відтак й економічної деградації?

Переконаний, що шлях України до успіху пролягає через піднесення української культури та забезпечення українській мові «всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України», як це гарантує, але досі не забезпечує цього закон. Але культура потребує праці і підтримки народу. Коли українець не купує російськомовної книжки або часопису і не відвідує концерт російськомовного співака, він позбавляє москалізаторів України фінансового ресурсу; коли ж купує україномовне видання і відвідує концерт україномовного виконавця, сприяє утвердженню самобутности України і зростанню свого народу. Успіх українців полягає в сповідуванні дещо призабутого гасла «Свій до свого по своє».

«Хто захищає фальшиве, мусить поводитись тихо і вдавати чемного й вихованого. Той же, хто усвідомлює свою правоту, повинен бути різкий і настирливий, бо правота несумісна з чемністю», — ці рядки, здається, Ґете писав для українських борців сьогодення, надихаючи їх на герць за справедливість, яка в Україні неможлива без задоволення елементарних потреб українців. Позбавлення кайданів чужої мови, якою скута Україна від Сяну до Дону, зміцнить національну гідність українців, віру в себе, в свою державу, розправить українські крила для нових звершень, а відтак пришвидшить і викорінення корупції, і зростання добробуту.

«Людину визволити — велика річ, нарід — свята!» — писав українською мовою народжений в Одесі українець Юрій Липа, який за втілення цієї думки віддав власне життя.