Традиційне місце зустрічі українських патріотів біля пам’ятника Дюку. Сьома вечора 22 грудня. 4 градуси морозу. Сніг, гнаний вітром з моря, летить горизонтально. Одеська сира холоднеча пробирає наскрізь. Люди прийшли відзначити День Соборності України.

Є в нас репортери, схожі на барменів, які недоливають. З ними в парі — фотографи, які прибігають перед початком і знімають «як мало людей!» або «там, де ріденько».

Про що це я? Найбільш відвідуваний міський сайт безсоромно «інформував» усю Одесу, що біля Дюка того вечора зібралося 200 осіб, інші — повторили. Насправді ж було щонайменше чотири сотні, а то й більше. Той, хто всі події споглядає і коментує, лежачи на канапі, скаже, що це також небагато. Багато, шановні! Років з десять тому в Одесі про таку кількість можна було лише помріяти. Тоді від усіх українських патріотичних партій та організацій збиралося близько сотні осіб, значна частина яких — люди поважного віку. Тоді нарікали, що молодь пасивна і якась «не така». Цього вечора 80% з присутніх — на вигляд молодші тридцяти. Учасники добровольчих батальйонів, ті, хто пройшов АТО, люди зі «Свободи», «Правого сектора», «Вуличного фронту», «Самооборони», футбольні фанати, волонтери, екологи, студенти... Пробачте, кого не назвав. Жодного партійного прапора, лише державні. Так виглядає справжня Соборність.

Поліції нема, та й навіщо вона тут? Нехай врешті займеться своїм ділом, дбає про громадський спокій у спальних районах, бореться з криміналом, що підняв голову, автонахабами, для яких закони не писані, знайде тих, хто розповсюджує «бошкі», «соль» та іншу смертельну отруту. А хлопці й дівчата, які прийшли сюди, здатні постояти і за себе, і за Україну.

Завдяки невтомним сестрам Наталі та Анні Михайленкам, а також Одеському обласному центрові патріотичного виховання дітей та молоді останніми роками у День Соборності України в Одесі біля Дюка неодмінно від-бувається щось нове, ці-каве, мало схо-же на звичайний мітинг.

Спочатку хвилиною мовчання вшанували пам’ять усіх загиблих за Україну. На цей день припадає й річниця героїв, які першими полягли на Майдані — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та Юрія Вербицького.

Потім люди вишикувались у живий ланцюг уздовж Приморського бульвару, взявшись за руки. А найцікавіше дійство відбулося наприкінці. Одесити створили живу карту України: стали по заздалегідь накресленому її контурі та всередині, увімкнули ліхтарики. Виглядало, наче мапа мерехтить і колишеться на вітрі. У небо піднявся квадрокоптер і зняв інсталяцію з висоти пташиного лету. Знайдіть і перегляньте відео — це краса! За словами організаторів, акція нагадує про те, що Україна — єдина соборна держава.

«Що для вас сьогоднішній день?» — на таке запитання відповідали одесити, присутні того вечора біля Дюка. Чимало з них є друзями та читачами «Чорноморських новин».

Наталя Михайленко, Одеський обласний центр патріотичного виховання дітей та молоді:

— Сьогодні особливе свято. Сто років тому Центральна Рада прийняла Четвертий універсал, проголосивши незалежність. Там було сказано, що Україна є «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Я агітую, щоб цей день став державним вихідним, можливо, замість якогось іншого.

— А чи не забагато вихідних?

— Нехай про це Президент поміркує, а також про те, що Україну треба офіційно визнати правонаступницею Української Народної Республіки. Було б добре, щоб до наступного святкування ми побачили такий президентський указ.

Соборність — це насамперед єднання. І ми тут будемо створюватимемо живий ланцюг єдності.

— А як в Одесі відзначали це свято на офіційному рівні?

— Уранці було покладання квітів з нагоди Дня Соборності до па-м’ятника Шевченкові керівництвом області та міста. А в історико-краєзнавчому музеї відкрилася дуже цікава виставка «100 років боротьби: Українська революція 1917—1921», організована Інститутом національної пам’яті.

Олександр Голопотелюк, наказний отаман Чорноморського гайдамацького об’єднання (основний отаман Сергій Гуцалюк зараз служить в АТО), координатор Товариства учасників АТО Одещини:

— Нинішній день для Товариства учасників АТО — це історична подія, бо майже 100 років тому українці вже довели всьому світові, що Україна — єдина, неподільна, соборна держава. Так само й сьогодні українці доводять світові, що ми є єдині й неподільні, що ми — європейська нація, яка прагне свободи. Саме тому одесити й прийшли сюди, щоб засвідчити, що Україна — соборна держава.

— Що важливо для нас сьогодні, сто років після тих подій?

— Важливо бути єдиними, адже в єдності є сила, в єдності буде й перемога. Я переконаний, що наша велика перемога не за горами, вона буде скоро. Й Україна справді заживе і буде процвітати.

— Ви боронили Україну в АТО, що можете побажати своїм побратимам, які зараз там, на Сході?

— Здоров’я, щоб вони витримали всі випробування і повернулися додому. Їх тут чекають. Чекають удома, чекає Одеса, чекає Україна. Повертайтесь живими!

Дмитро Король, громадський активіст:

— Нам треба зрозуміти, як і з ким боремося. Тобто розділити внутрішнього ворога і зовнішнього й зрозуміти, в якій ми точці. Якщо зараз триває гібридна війна, то нам потрібно виробити свою адекватну позицію і навчитися боротися на всіх рівнях.

— На якому рівні зроблено недостатньо?

— Зараз є сенс відновлювати церкву. Ми за секулярністю (зменшенням ролі релігії у полі-тичному, соціальному та особистому житті) втрачаємо свою культуру, свою ідентичність, втрачаємо жертовність і милосердя.

— Тобто ви вважаєте, що до патріотизму нам треба додати віри?

— Віри — безумовно. З Богом буде перемога!

Ганна Рудик, педагог, громадська активістка:

— 22 січня — день, сповнений великих надій на світле майбутнє України. Від 22 січня 1918 року, коли була проголошена УНР, і через всі її важкі, тернисті шляхи до сьогодні, коли нам трішечки усміхнулося сонце. Це День державності й особливо зворушлива подія — День злуки. Злука — це впевненість у собі, впевненість у родині, а значить — майбутнє. Я вас вітаю і зичу всього якнайкращого!

Василь Дяченко, кандидат педагогічних наук, громадський активіст:

— Сьогодні — надзвичайно велике свято. Український народ все ж зумів у складних обставинах того часу проголосити Україн-ську незалежну державу після довгих років бездержавності. Московська цариця Катерина ІІ знищила Запорізьку Січ, ліквідувала всі полкові школи в Україні, запровадила кріпацтво і скасувала гетьманство — останню ознаку нашої державності. Але сто років тому, попри те, що в Центральній Раді переважали соціа-лісти, федералісти і більше було балаканини, ніж конкретних справ, вдалося ухвалити Четвертий універсал і проголосити самостійну незалежну державу, яку через два тижні вже визнали провідні держави Європи — Німеччина, Австро-Угорщина, Ту-реччина, Болгарія та навіть Росія.

— Пане Василю, минуло сто років, що вдалося, а що ні?

— Вдалося закріпити позиції українського народу як державного народу у світі. Зараз, коли за останні сто років уже вп’яте московська «федерація» напала на Українську державу, ми в набагато кращому стані, ніж тоді. По-перше, нас світ визнає як державу, нас він підтримує, а тоді,

29 січня, коли був бій під Крутами, ще жодна країна не визнала Українську Народну Республіку.

— Чого нам треба вчитися в УНР і які помилки не повторювати?

— Перше, що має бути, — це єдність. У ЗУНР були різні партії, але вони всі об’єдналися довкола ідеї державотворення — створимо Українську державу, з’єднаємося з УНР в Києві. І це звершилося 99 років тому. А друга концепція, яка допоможе, і всім народам допомагала, — це виховання власної еліти. Буде в нас еліта, справжня українська еліта, яка служитиме народу, яка служитиме ідеї міцної, багатої, самодостатньої, правової держави, — тоді, звичайно, ми й переможемо. А ми до цього йдемо!