Яким є сучасний стан громадянського суспільства в Україні, рівень його розвитку та активності? Чи потрібно громадським діячам іти у владу?

Про це та інше з активістами громадянського суспільства Одеси розмовляла соціолог, спеці-аліст у галузі політичної та електоральної соціології, директор фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Ірина БЕКЕШКІНА.

— У грудні минулого року було проведене опитування, яке стосувалося оцінки населенням рівня розвитку громадянського суспільства. Опитали по всій країні майже 200 громадських організацій. Ми поставили перед ними завдання оцінити рівень розвитку громадянського суспільства одразу перед Революцією Гідності, після неї і кожного наступного року. Вийшло досить цікаво. До Майдану абсолютна більшість оцінювала його як зовсім невпливовий або маловпливовий (таких було 70%), одразу після Революції — різкий сплеск впливовості, а далі, з кожним роком, впливовість знижується.

У нас виникло відчуття небезпеки, коли ми запитували, як їм працюється в останні роки. Думки розділилися. Майже половина відповіла, що почався справжній наступ влади на громадські організації. Друга половина запевняла, що це або не так, або має поодинокий, випадковий характер. Але коли половина організацій стверджує, що на них іде наступ, то, очевидно, такі явища реальні.

Далі ми запропонували оцінити впливовість організацій. Населення рівень розвитку громадянського суспільства оцінило аж на 2,5 бала, а самі представники ГО — не набагато вище, 2,9 бала.

Очевидно, що є проблеми. В чому вони? Насамперед у тому, що ГО не бачать, як реально впливати на ситуацію у суспільстві. Коли ми запитуємо, які механізми, які важелі цього впливу, — що називають? Передусім, об’єднання громадських організацій, далі — співпрацю зі ЗМІ. А те, чого є найменше, що очевидно не вдається, — це співпраця з владою. Я сформулювала б так: громадським організаціям, й у вас, і по всій країні, вдається бити на сполох, здіймати галас, що все «не так», а повинно бути «ось так» — і все. Це впливає на зниження рейтингів влади, а може, й на зміну влади. Але чи впливає на зміну суспільства?

Рік, що настав, буде дуже важким. У нас заздалегідь починаються виборчі кампанії і виглядає, що тільки-но сонечко трішки припече, все почнеться. Дуже не хотілося б, щоб ця виборча компанія відбувалася як нищівна боротьба всіх проти всіх, а щоб це були чесні змагання. На раціональній основі, на якихось програмах, а не хто своїх суперників більше обіллє брудом, як у нас зазвичай буває.

Ще одна проблема, яка мене дивує. Ми всі побачили, наскільки зросла активність громадянського суспільства після Революції Гідності, зросла насправді. Але коли ми дивимося, порівнюємо кількість людей, які залучені до громадської діяльності, з 2012 року вона аж ніяк не зросла, вона на тому ж доволі низькому рівні. Люди не залучені. На чому ж ґрунтується ота громадська активність? На тому, що громадські активісти стали вдвічі більше часу приділяти громадській роботі. Вони самі стали активнішими, а не тому, що прийшло більше людей. Дається взнаки відсутність зв’язків з населенням. Із засобами масової інформації виходить ліпше, а от залучати населення до громадської діяльності все ж не вдається. Давайте поміркуємо, як це зробити.

У нас формується новий патерналізм. Сподівання, що Бог, «добрий цар», президент, мер чи ще хтось зроблять усе добре. І велике розчарування. Якщо подивитесь на наші останні рейтинги, то всі — у великих мінусах. У балансі довіри-недовіри, тобто наскільки довіра переважає, рівень довіри до офіційних інстанцій дуже низький — на них уже сподівань нема. Хто в плюсах? Зрозуміло, армія, волонтерські організації, громадські організації, церква. Громадським організаціям довіряють, є новий патерналізм стосовно ГО, волонтерів, які зроблять нам добре, а ми зачекаємо. На жаль, мені здається, зусилля влади сконцентровані на тому, що «Ах! Нам не довіряють, у нас такі мінуси, то ми зробимо, щоб і вам не довіряли!». Це, на мою думку, абсолютно неправильна політика органів влади. Замість того, щоб співпрацювати з тими, кому довіряють, робити їх певними посередниками між собою і громадянами. Це до них також очевидно треба донести.

Наближаються нові вибори. Важливий момент: чи варто громадським активістам іти в полі-тику? Це питання ми також ставили. Абсолютна більшість громадських активістів вважає, що варто: 51% ставиться позитивно тому, що в такий спосіб вони зможуть реально впливати на ситуацію в країні; 62% ставляться позитивно, бо таким чином може відбутися якісне оновлення політики. Негативно відреагували, адже вони не зможуть стати впливовими політиками, без наявності потужних фінансових ресурсів і корупційних зв’язків, лише 5%. Бачимо, що у нас взагалі позитивно ставляться до того, що із середовища громадських активістів люди будуть іти в політику.

А ось і «вишенька на торті». Ми запитували: «А кому з громадських діячів ви б виписали мандат іти в політику?». Опитали 200 осіб. Як ви думаєте, скільки голосів отримав лідер? Усього 10 із 200. Тобто, респонденти назвали 58 громадських діячів. Очевидно, що в нас нема в громадському середовищі не лише одного, а й кількох лідерів, які користуються підтримкою, що дозволить іти в політику. Тобто наші зусилля досить розпорошені, а нам треба триматися разом. Та й взагалі вирішити, що нам робити під час виборчої кампанії. Переважає точка зору, що слід продовжувати робити те, чим і раніше займалися громадські організації. Перш за все делегувати своїх представників як спостерігачів на вибори. Так вважає 72%. Це робили й, очевидно, це треба робити. 66% за те, щоб делегувати представників ГО у виборчі комісії, 58% — як кандидатів на вибори. Це позитив, що така частина людей вважає за потрібне висувати представників громадянського суспільства як кандидатів. І лише 10% відповіли, що від виборчих кампаній треба триматися якомога далі.

— Пані Ірино, серед наших політиків великий брак якісних управлінців, менеджерів Як це змінити?

— Управлінці й політики — це різні люди. Свого часу, коли я була у Сполучених Штатах, застала там дебати Біла Клінтона зі своїм тодішнім суперником на пост президента і... мені було скучно. Якось вони обговорювали особливості медичної реформи, а іншого разу — освітньої. Обговорювали дуже детально, ретельно, що вони робитимуть, якщо прийдуть до влади. Це — управлінці.

У нас, на жаль, політика — це шоу. Український політик — це такий собі активний шоумен, а управлінець — це інше. Справжній політик — це людина, яка має програму того, що вона робитиме. Тому справжній полі-тик — це значною мірою якщо не сам управлінець, то планувальник управління, того, що буде далі. А в наших реаліях — це, як я уже казала, шоумен. Це засвідчують і наші опитування щодо Зеленського. До речі, в південному регіоні він має великий успіх і сприймається тут як політик.

— А чи можете навести приклади реального впливу громадських організацій на рішення влади?

— Я не згодна, що впливу громадських організацій нема. Згадаймо таке страшне для влади рішення, як електронне декларування. Вони підозрювали, що подібне станеться, але коли побачили, то отетеріли. Не хотіли цього приймати, давайте згадаємо, настільки не хотіли! Спершу намагалися на рік відкласти, потім вирішили зробити амністію. Лунали численні погрози: не буде безвізового режиму, не буде траншів тощо. Дуже добре пам’ятаю, як Юрій Луценко застерігав (тоді ще депутатом був), що не буде безвізу, бо «Шабуні-ну треба менше «бухати» з Томбінським», «Безвізу не буде, тому, що Шабунін ходить по посольствах і скаржиться, а не тому, що закон не прийнятий»...

Якщо хочете, в нас справді роль громадських організацій, особливо антикорупційних, у тому, щоб ходити по посольствах. Бо деякі з них — посередники. Закон вимушені були прийняти, під тиском. Знаєте, мені це нагадує відому фразу «Їжачки кололися, давилися, але їли кактус». Є «кактус» — спільні зусилля громадських організацій і наших західних партнерів. Якщо влада не безпосередньо дослухається до громадських організацій, то змушена це робити опосередковано.

Західним партнерам також доводилося міняти свою думку під впливом громадських організацій. Ще рік тому, щоб заморозити конфлікт на Донбасі, нас у дивний спосіб змушували виконувати Мінські угоди. Бо якщо не можуть натиснути на Росію — значить, треба тиснути на Україну. Згадаймо, що від нас вимагали. Особливий статус територій, закріплений Конституцією, особливі економічні та політичні відносини з Росією, формування міліції з місцевого населення, проведення місцевих виборів і так далі. Фактично йшлося про перетворення цих територій у своєрідного троянського коня, якого буде вручено Україні. Звісно, Україна піти на таке не могла, але на нас тиснули. Я тоді багато розмовляла із західними дипломатами, інші люди зустрічалися, там і тут, ми їм пояснювали ситуацію. Показували соціологічні дослідження, а громадська думка категорично проти цих можливих компромісів. Так, ми за компроміси, але не за всі. Завдяки зусиллям багатьох людей зараз на цьому «мирі будь-якою ціною» вже не наполягають.

— На місцевому рівні комунікація громадських організацій з владою також відбувається з великим скрипом. Громадські ради при органах влади зде-більшого малоефективні, чи потрібні вони?

— На мою думку, громадські ради себе віджили. Лише подекуди вони ефективні, але потрібен інший закон. При певних міністерствах повинні бути експертні ради фахівців. В органах місцевої влади (міськрада Одеси) можуть бути збірні ради.

Свого часу я написала статтю, як захоплюють громадські ради. 2011 року була сформована досить професійна громадська рада при Міністерстві закордонних справ України, з людей, які займалися питаннями євроінтеграції. Тодішня влада вирішила, що її треба міняти. Подалися туди десь 200 громадських організацій. З «посольства божого» там було близько 20 організацій, вони дуже швиденько зареєструвалися. З міністерства Табачника «казачкі», КВНи і таке інше. Було голосування — і нас всіх вигнали, експертів там не залишилося. Отже, повинні бути ради експертів. Ми наразі працюємо над змінами до цього закону.

Громадські організації можуть багато і на місцевому рівні. Важко? Так, а інакше який смисл існування, якщо ви нічого не можете?..

— Ірино Еріківно, що можете порадити жіночим громадським організаціям?

— Маючи досвід роботи з міжнародними донорськими організаціями, за допомогою в реалізації проектів пораджу звертатися саме до міжнародних організацій. Для них гендерна політика є пріоритетом. Коли ми обговорювали в посольстві Канади проект, який стосується роботи на територіях, що контролюються Україною на Донбасі (ми постійно цим займаємося), приїхала представниця канадського міністерства, вислухала нас, і перше, що вона спитала: «А як у вашому проекті відображений гендер»? На форумі Східного партнерства, це шість країн у яких дуже багато проблем (Україна, Грузія, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Білорусь), перше місце посів білоруський гендерний проект.

Отже, поміркуймо, як нам посилюватися. У своєму середовищі ми щось робимо, скелю лупаємо, але вона дуже велика. І, може, тому, що намагаємося штовхати її з різних боків, вона і стоїть на місці.