Одесит Володимир Рутківський – єдиний український письменник, що потрапив до Honour List 2018 – традиційного «списку пошани», що його раз на два роки публікує Міжнародна рада з дитячої та юнацької книги (IBBY). Такої честі Володимир Григорович був удостоєний за твір «Гості на мітлі», який перевидано 2016 року. Втім, в українській пресі його ім’я останнім часом доволі часто згадували в контексті іншої книги – «Сторожова застава». За нею торік було знято однойменний фільм, який критики називають першим українським фентезі.

На одеській прем’єрі кінофільму «Сторожова застава» ми й домовилися про інтерв’ю, яке зараз пропонуємо вашій увазі.

– Володимире Григоровичу, скажіть, чи вповні кіно доносить ідею вашого твору?

– Коли я писав «Сторожову заставу», то мав на меті познайомити українського читача з історичною постаттю Володимира Мономаха. Однак кіношники вирішили зробити по-своєму. Мовляв, щоб вийти на світові екрани, треба мислити світовими стандартами. Коли ми з видавцем передавали право на екранізацію, то не включили в договір можливість контролю над сценарієм. Автори фільму майже повністю переробили сюжет, змінили ключових персонажів, не радячись ані зі мною, ані з кимось іще. Але з іншого боку, в читачів прокинувся інтерес до першоджерела, адже всім цікаво, чим книга відрізняється від кіно.

– У післямові до роману сказано, що ви писали його в селищі Мала Бурімка, місці, де минало ваше дитинство. Розкажіть, як проходила робота?

– Над темою я думав тут, а працювати поїхав у відпустку, додому, де облаштував собі кабінет-сарай. Я наносив туди запашної трави, поставив тахту і там шалено працював, відгородившись від світу. Це був 1986 рік, однак тоді подивитися рукопис ніхто не захотів. Як це так, Ілля Муромець – український богатир? Взагалі поширена тенденція, коли ми відмовляємося від усього, що у нас запозичила Росія… Ми якісь перелякані всім «великоросійським», віддаємо йому все наше. Чому не боремося за наших богатирів, мову, історію? Я вважаю, настав час обстоювати наші надбання.

– Коли прокинувся інтерес до «Сторо­жової застави» у видавців?

– Це сталося вже після здобуття незалежності. «Сторожова застава» спочатку задумувалася як повість. Вона вийшла окремою книгою у 2001 році, а згодом, у 2012-му, я перевидав її як роман. З’явилися нові герої, обсяг самого твору істотно збільшився. А ще був час, коли «Сторожова застава» виходила на сторінках газети «Одеські вісті». Коли я там працював, виникла ситуація, що в нас не вистачало матеріалів і треба було заповнити чимось площу. Мене спитали, чи можу я запропонувати щось цікаве, і саме так «Сторожова застава» з’явилася на сторінках газети. Вона виходила двома мовами, російською й українською, протягом кількох місяців.

– Ви починали з поезії, яку покинули через звинувачення в «буржуазному націоналізмі». Чи були перешкоди на шляху прозових публікацій?

– Написав я свого часу повість «Ганнуся» про дружбу дорослого чоловіка та дітей. В Україні мені сказали: «Е ні, невідомо, як далеко така дружба може зайти». Тоді я переклав свій твір російською мовою, повіз до Москви, де її під назвою «Аннушка» надрукували в рекордні строки. До речі, це видання стало раритетом, адже вперше в історії дитячого книгодрукування примірник був сформований за допомогою електронно-обчислювальної машини.

– В Москві було простіше видаватися?

– Я там два роки навчався на Вищих літературних курсах і хочу сказати, що в Москві на той час були найбільші прояви «вольнодумія». Туди приїжджали іноземці й саме по столиці СРСР тоді оцінювали рівень свободи слова. Дисиденти в Москві почували себе вільно, поети на кшталт Євтушенка й Ахмадуліної були кимось на зразок офіційних опозиціонерів партії. А під час навчання лектори вільно критикували радянську владу, нічого не боячись. Багато які мої однокурсники з інших союзних республік зізнавалися, що в них «за таке саджають на десять років».

– А що в цей час відбувалося в Україні?

– У західних регіонах КДБ дуже дошкуляло письменникам, проте саме в Одесі питаннями «буржуазного націоналізму» цікавилися мало. Адже тут завжди поруч жило багато народів і тому націоналізмові просто не було де взятися. В нас проходило своєрідне змагання «наглядаючих органів» та авторів. Ми шукали способи, як їх обійти, а вони, навпаки, старалися нас підловити й поставити на місце. І всі лишалися більш-менш задоволеними одне одним. Ми їм давали роботу, заодно й самі розважалися. Проте до відкритої конфронтації ніколи не доходило, адже всі були з радянського покоління, вирощеного на одних і тих самих ідеалах. Нас так вчили в школі, та й самі ми щиро вірили в партію. Вже згодом прийшло розуміння, що все далеко не так, як нам говорять.

– Ситуація змінилася на краще з незалежністю?

– Ситуація зараз склалася така, що всі брешуть, особливо «нові патріоти». Я зараз говорю про представників мого покоління, які пишуть, що вони з дитинства вболівали за Україну та воювали проти системи. Брехня, не було таких. Всі ми вірили, що як нам говорять, так воно і є. Бо іншого життя просто не бачили. На заході України мої ровесники його теж не знали, однак їм розповідали батьки, а в нас і цього не було. Потім, уже коли набралися життєвого досвіду, отримали можливість читати й передавати книжки, тоді й прийшло усвідомлення, що щось у нас не так.

– Чи вважаєте ви себе патріотом?

– Я прихильник того, що патріотизм має бути не на язиці, а в діях. Я не вірю патріотам, які зробили патріотизм своєю зарплатою. Адже той, хто кричить, зазвичай нічого не робить. Він вважає, що його обов’язок прокукурікати – і все. А от людей, які працюють, намагаються своїми діями змінити життя на краще, я поважаю. На жаль, склалася ситуація, що зараз дуже викривлене поняття патріотизму, в нас більше шани крикунам. Майже ніхто з депутатів та чиновників не каже, що він робить. Говорять тільки про плани на майбутнє. А запитаєш, що конкретно зробив, – ніхто нічого не скаже.

– Ви хоч народилися не в Одесі, однак більша частина вашого життя пов’язана з нею. Які у вас були перші враження від міста?

– Коли я 1955 року приїхав до Одеси, тут ніхто не матюкався. А як десь і проскакувало «міцне слівце», то ту людину швидко присоромлювали. Сама Одеса була іншою, в ті часи тут було близько 300 тисяч населення. За лічені роки його кількість зросла більш ніж утричі. У середині сімдесятих на кожного одесита, вважайте, припадало два приїжд­жих. Серед них одеському колоритові не знайшлося місця, й сама Одеса змінилася не на краще. До речі, за ці слова мене після останнього інтерв’ю, яке я давав одному з одеських видань, мало не вбили.

– А що ж ви такого сказали?

– Я тоді сказав, що Одеса перестала бути «тією» вже в 60-х роках минулого століття, коли Черемушки населили колишні військові, сексоти, багато хто з яких служив на півночі СССР. Коли їм дозволили обирати місце проживання, більшість із них перебралася на південь, зокрема до Криму та Одеси. З приїздом таких людей на вулицях стало більше лайки, грубості: вони просто не вміли по-іншому розмовляти. До того ж люди цієї категорії ненавиділи все українське, адже з досвіду роботи в таборах у них ця мова асоціювалася з політв’язнями. За це я отримав шквал критики, однак багато які старожили мені потім зізналися, що помітили те ж саме.

– «Та» Одеса зазвичай асоціюється зі специфічною говіркою, яку частіше можна почути в серіалах, ніж на вулицях. Ви ще застали її?

– Одеська говірка, відома в масовій культурі, – річ вигадана. Є ціле коло спеціалістів, які займалися її розробкою. Вони вміють так комбінувати слова, що виходить дуже весело. Я вважаю, що одеська говірка – це на 40 відсотків вінницька, на 30 відсотків єврейська, і відсотків на 10 – російська. А все інше – то суміш польської, угорської, румунської... Ситуація склалася така, що ми зараз пишаємося цією говіркою. Однак сучасники до неї ставилися скептично. Той же Корній Чуковський не любив Одесу через її скалічене мовлення, тому й не повертався сюди. Він вважав, що мова має бути чистою літературною і що ніде вона не засмічується так, як в Одесі.

– Як ви оцінюєте стан сучасної української літератури?

– Як вчительська дитина, я матюкатися не звик. А зараз пішла мода, що в книжках все має бути так, як у житті. Мовляв, матюкається народ, то нехай так і в літературі буде. Я не дуже сприймаю цю ідею. Зараз це все привертає увагу, а згодом набридне. І хто його буде читати? Я вважаю, що в українській літературі треба йти своїм шляхом. Адже наша історія дуже давня. У нас була трипільська культура, скіфи, амазонки жили в Причорномор’ї, а не де-небудь в Африці. У нас чудова міфологія, фольклор. Мені здається, що у нас пісень більше, ніж слів. В літературі нам треба використовувати все, що є під руками.

– В суспільному розвитку ми теж маємо йти своїм шляхом?

– Якщо зараз встановити такі порядки, як в Росії, то буде повстання. Люди звикли говорити відверто, проклинати президента, а там тільки спробуй це зробити. Порівняно з Росією це крок уперед, але до Європи нам треба зробити ще десять. У суспільстві ми вже настільки закорумповані, що нам треба йти до Європи і здаватися. Ми вже самі нічого не можемо вирішити мирним шляхом. Якщо дійде до збройного протистояння, то є великий ризик, що до влади прийдуть ті ж самі. Але є одна надія: повертаються хлопці з АТО. Мені здається, що нинішня війна на Донбасі затягується через страх перед цими чоловіками. Бо вони воювали, знають, за що проливали кров, і коли побачать, що відбувається, то можуть виникнути серйозні проблеми.

Досьє «ОВ»

Від дорослої лірики до дитячої прози

Володимир Рутківський народився 18 квітня 1937 року на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному інституті. Спочатку працював на Одеському суперфосфатному заводі, а потім перейшов на обласне радіо, згодом – до газети «Одеські вісті». Його перша поетична збірка «Краплини сонця» вийшла друком 1966 року. Згодом автора внесли до «чорного списку націоналістів»: друга його збірка «Плоть» був вилучена з бібліотек, а третя – «Експромт» – з видавничого плану на сімдесяті роки. Тоді Володимир Рутківський перейшов на дитячу прозу, проте був змушений перекладати свої твори російською мовою та видавати їх у Москві (повісті «Аннушка» і «Бухтик з тихого затону»). Після набуття Україною незалежності почав створювати власні версії маловідомих подій національної історії. Його роман «Сині води» став книгою року за версією британської BBC 2011 року. Своє бачення давно минулих часів Рутківський запропонував читачам і на сторінках повісті «Сторожова застава». За цей твір 2002 року письменник отримав премію Лесі Українки. У 2017 році за мотивами книги було знято однойменний фільм, права на показ якого вже закупили двадцять країн світу.