Куди поділась одеська «Просвіта»? Пропала, як з мосту впала, і понесла її ріка часу кудись у безвість. Наче й не було. Нема «Просвіти», і край. Занедбав господар вірного Рябка — не потрібен, мовляв, то він і завіявсь кудись. А хижакам з лісу — «лєпота»: ніхто не перешкоджає тягати з обори живність. Господар тепер потилицю чухає, та ба!

Зникла ціла громадська організація, з великою історією, традиціями, набутим досвідом… І кому з нас, шановні, зійшла в голову думка: а де ж вона, справді, наша «Просвіта»? Куди поділись її матеріальні цінності, її документація? Ніхто не поцікавився, не спробував з’ясувати, що ж таке сталося. Хоча всі приходили колись у «Просвіту» на вул. Пушкінську, де відбувалися різні цікаві заходи, жваво обговорювали нагальні проблеми, емоційно, гаряче дискутували… А тепер ніхто й не спитає — бодай одне в одного: куди ж усе це пощезло? Прекрасне приміщення профукали (є дошкульніше українське слівце, але — для усного мовлення). Отримали інше — на Маразліївській, у колишньому Палаці студентів. Але під ту пору «Просвіта» вже тихо конала — за тотальної байдужості самих просвітян, всього українського поспільства в місті. Хоч і працювала до того не так щоб на п’ятірку, але таку-сяку четвірку таки заслуговувала — з мінусом, та все ж… Була — й розчинилась у повітрі, зникла без сліду. І всі мовчать.

Й ось тут виникає ще одне запитання: чому мовчать, не подають голосу ті, хто ще років з десять тому активно працював на просвітянській ниві? Так і напрошується оте «Ганьба!», але ж і до цього слівця вже звикли, здається. Ця очевидна байдужість, лінощі думки, якась розгубленість, чи що, розчарування, щонайменше, дивують.

Остання згадка про одеську «Просвіту» датується десь жовт-нем 2013-го. Саме тоді нібито відбулася нібито звітно-виборча конференція. Подейкують, зібралось на неї десь так до 15 осіб, а хто, звідки — невідомо. Навіть приїхала одна пані зі столичної централі. А от самого очільника не було, кажуть. І нібито обрали тоді нове керівництво одеської «Просвіти», а кого саме — теж залишається таємницею по сьогодні. А далі — жодного оприявлення. Місяць, другий… роки.

Спочатку дехто таки цікавився: а як там наша «Просвіта», чому не чути її? «Та що ви хочете, людина свіжа, дайте йому трохи звикнути, розкрутитись, як то мовиться», — казав тоді дехто з просвітян. Не можна, мовляв, отак зразу питати про роботу… Але час минав, а за подіями, які він приніс, усі про все забули.

І це вже, дійсно, ганьба. У всіх обласних містах, і навіть не обласних, діють «Просвіти», у тому числі й на Одещині — у Чорноморську, наприклад, у Южному… А в Одесі, де для «Просвіти» практично необмежене поле діяльності, її нема. І нікого це не турбує. А може, усталилась думка, що «Просвіта» як культурно-освітня громадська організація вже застаріла? Що ж, як сказав поет, «нова доба нового прагне слова». Треба шукати нові форми діяльності, сучасніші й ефективніші, але при цьому цілі й завдання «Просвіти» незмінні: залишатися самими собою… А це не що інше, як боротьба за серця й розум людей, за український простір, за державницькі позиції української мови. Чим не гасло для ни-нішньої «Просвіти»?

Згадуються давніші часи, зокрема бурхливі 1990-і, коли одеська «Просвіта» була, як мовиться, на слуху. Чимало добрих та корисних справ робили тоді просвітяни. Пригадується, як впроваджували державну мову в роботу міського електротранспорту, на окремих підприємствах, зокрема на одному з молокозаводів. Або візьмімо пропозиції «Просвіти» до топонімічної комісії міськради з перейменування одеських вулиць, й це тоді, коли про декомунізацію ще й не згадували. Або згадаймо актуальні документальні виставки, які часом збирали під вікнами та біля входу товпища українофобів. Перелік можна продовжити, добрі справи таки пам’ятаються.

Надто — коли щодень чуєш у міському транспорті оголошення зупинок чужинською мовою — наче у тих трамваях і тролейбусах їздять самі лишень туристи з країни-агресора. А щодо вулиць… Так, топоніміка міста зазнала суттєвих змін — завдячуючи закону про декомунізацію. Хоча… багато ще залишається табличок, на яких назви вулиць написані не по-нашому. Те саме й з рекламою. А вже про вивіски нема що й казати: всуціль — чужа мова. Якщо не московська, то, як варіант, — англійська. Рідко можна побачити в Одесі вивіску, написану українською мовою. А деякі назви на вивісках демонстративно закінчуються літерою «твердий знак». В’єтнамське прислів’я каже: вітер для того, щоби павутиння не засновувало все довкола. А ви відчуваєте, як липке павутиння «русского міра» начеб непомітно, але таки щільно обплутує нас?

Якщо ви буваєте в Аркадії, то не могли не завважити, що там нема ані однісінької вивіски державною мовою. То чия вона тепер, одеська Аркадія? Може, вже й не наша зовсім? А оці назви нашого міста, на яких де фарбою, де світлом, а де й бетоном увінчана його назва в російській транскрипції: «ОДЕССА».

Мабуть, щоб колишні «брати» вже напевне знали, що тут їх чекають.

І, без сумніву, всі ходять на «Привоз». І байдуже проходять попри генделик з нібито невинною назвою «У хохла», який стоїть поряд з ворітьми ринку. Проходять, бачать — бо неможливо не побачити — і мовчки втирають плювок, вибачте, в українське обличчя. І ніхто не підкаже тим власникам, що такою вивіскою вони ображають — і це ще м’яко сказано — україн-ську націю, цілий народ, а можна сказати, що й цілу країну. До речі, «Чорноморка» не раз писала про цю ганьбу. Власники, звісно, газету не читають, але чому ж нема кому вказати їм, що категорично не можна використовувати такі назви?! Це те саме, якби написати на по-дібному закладі: «У кацапа» (хоча, зважаючи на війну…), чи, наприклад, «У жида», чи ще якось — одним з тих псевдоетнонімів, якими в імперії великороси зневажливо називали всіх інших, по-їхньому — «инородцев»…

Так, сьогодні на першу лінію оборони вийшли нові креативні патріотичні структури, народжені новітнім часом, народжені, властиво, війною. Бо ця війна — не лише на сході країни, вона — всюди. Там — реально вбивають наших захисників, молодий цвіт нації. Тут — людські душі, національну ідентичність, патрі-отизм. От і вся різниця. Дуже невелика. Передова не тільки на сході (хоч це не надто й далеко звідси, бува, ми відчуваємо тут її подих, її відлуння), передова — також і тут, на півдні, поряд з нами. На телеекрані, де чогось українського — жалюгідний відсоток, на театральнім кону, у вивісках наших вулиць та супермаркетів… Щодень і щогодини. Там вбивають кулями та снарядами, тут мішенями для ворога є українська ідентичність, в основі якої — мова, національна самосвідомість, українська національна ідея, синоніми якої — Незалежність, соборність, європейський цивілізаційний вибір. Тож і тут війна — та сама, гібридна, і мета у ворога та сама: наші душі. Хоч тисячі живуть і з пробитими душами, навіть не помічаючи цього, але то — не життя, українцям знайомий цей досвід. Згадаймо: коли в 1939 році на Західну Україну прийшли совєти, то найперше вони почали нищити «Просвіти».

У нових радикальних структур — свій фронт, у «Просвіти» — свій, а мета одна, й тут не треба особливих пояснень. То чому ж така байдужість запосіла не вельми чинне — в сенсі: не вельми дієве — українське поспільство? Де ви, мислячі, активні, невтомні, непоступливі бойові одиниці, котрі становили колись просвітянське ядро? Всім гуртом, всією українською громадою доконче потрібно відновити в Одесі «Просвіту». Всім, хто має гонор називатися українцем та числить себе українським патріотом не лише на словах, хто почувається господарем цього лану, на який з новою силою зазіхають чужинці.

Не посіємо свого — вродить чуже…

Саме так мислили національно свідомі українці Галичини, коли далекого від нас 1868 року створювали культурно-освітнє товариство «Просвіта». Але чи такого аж надто далекого? Нинішній 150-річний ювілей Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка упритул наближує нас до тих просунутих, як тепер мовиться, молодих і старших людей, котрі мали за добровільний обов’язок будити національну свідомість українців за умов Габзбурзької монархії, яка, попри позірний демократизм, не надто толерувала прагненням українства до збереження своєї історичної пам’яті, рідної мови, розвитку своєї культури. А що вже казати про націєвбивчу політику московських колонізаторів у підросійській Україні! Але й тут, хоч і значно пізніше — у грудні 1905-го, також народилася «Просвіта». І з’явилась вона, чи не найперша в Наддніпрянській Україні, не будь-де, а в нашій таки Одесі.