Для тих, хто пропустив або неправильно зрозумів поширену в пресі інформацію про так звану «кремлівську доповідь», передану адміністрацією Дональда Трампа в Конгрес США 29 січня, повідомляю: розширення або запровадження нових санкцій проти Росії не сталося. І навряд чи станеться найближчим часом. Але для України це не єдина новина. Наприкінці минулого і нинішнього тижнів союзники приготували нашій країні ще низку сюрпризів.

ФОРМАЛЬНО — ТАК, ПО СУТІ Ж — НІ

Спочатку про «кремлівську доповідь». Розчарування демо-кратичної або, як говорили ра-ніше, «прогресивної» громадськості було настільки велике, що провідний експерт Atlantik Council Андерс Ослунд, учасник групи з підготовки та співавтор доповіді, вирішив, що в останній момент невідомий високопоставлений чиновник у Білому Домі зміст документа змінив. І в Конгрес надійшов сфальсифікований, а не заздалегідь узгоджений список «головних політичних фігур та олігархів, наближених до російського режиму», що підлягають санкціям.

Нагадаю, що такий список, згідно з «Актом про протидію ворогам США через санкції», упродовж 180 днів мали узгодити Міністерство фінансів зі спецслужбами, а Білий Дім — представити в Конгрес. Доповідь та список справді були узгоджені, але представлені не як ціле, а як дві або три частини. Причому опублікували тільки першу частину, де як «наближені до режиму» названі всі члени російського уряду і керівники кремлівської адміністрації, а список олігархів скопійований з журналу Forbes.

Це, як писав колись вождь пролетаріату, формально правильно, а по суті є знущанням. Тому що накласти персональні санкції на весь уряд і всю кремлівську адміністрацію практично неможливо. А серед названих олігархів згадані і люди, які вороже налаштовані до путінського режиму.

З роз’яснень, які надав пресі міністр фінансів США Стівен Мнучін, невдовзі стало зрозумі-ло, що опублікований список із 210 осіб не є санкційним. А персональні санкції проти «наближених до режиму» (а також підконтрольних цим людям компаній) не обов’язково застосовуватимуться. А якщо й будуть, то в кожному випадку необхідні рішення Конгресу і підпис президента США. Одне слово, передбачається тяганина, крутіша, ніж за Обами.

У Держдепартаменті і в Пентагоні при цьому роблять войовничі заяви на адресу Росії. Але хвиля обурень щодо втручання Кремля в американські вибори починає поступово спадати. Але ж саме ця хвиля, а не позиція США щодо російської агресії в Україні, згуртувала демократів і республіканців у Конгресі, змусила їх виробити єдину позицію стосовно режиму Путіна. Українське питання з порядку денного Білого Дому, втім, нікуди не поділося. Для Дональда Трампа воно — як кістка в горлі, як задача, яку годі розв’язати, як для бізнесмена актив, ціна якого падає, а продати неможливо. Залишається хіба що тягнути час.

МІСІЯ РЕАЛЬНА, ТА ЧИ ЗДІЙСНЕННА?

Виграшною для Трампа раніше здавалася місія Курта Волкера, офіційного представника Держдепу з України, але без певних повноважень та зобо-в’язань. Волкер приїжджав до Києва, їздив на Донбас, говорив, що громадянської війни нема, а є гаряча війна і російська агресія. Потім зустрічався з помічником Путіна Сурковим, від якого такі слова відскакували, як горох від стінки. Потім вони обидва наполягали на тому, що Мінські угоди повинні виконуватися. І все починалося спочатку. Така гра могла тривати вічно, якби Верховна Рада у січні не ухвалила документ, умовно названий законом «про деокупацію Донбасу».

У цьому законі про силове звільнення захопленої території нічого не сказано. Але є переконливі натяки на таку можливість. По-перше, глава держави і Збройні Сили України отримали правову основу для бойових дій у колишній зоні антитерористичної операції. По-друге, незважаючи на зусилля Адміністрації Президента України, в тексті не згадані Мінські угоди.

У Москві занепокоїлися, хоча не відразу зрозуміли, як реагувати на закон «про деокупацію». Але занепокоїлися і союзники. Три роки вони наполягали на імплементації «Мінська» в українське законодавство, а результат — нульовий. Волкера послали пояснюватися із Сурковим. Перед тим у Давосі на Всесвітньому економічному форумі під час зустрічі держсекретаря США з Президентом України болючої теми співрозмовники, мабуть, також торкнулися.

У результаті Курт Волкер 26 січня привіз В’ячеславу Суркову в Дубаї на переговори своєрідний «пряник». У питанні про введення на Донбас миро-творчої місії ООН зроблена суттєва поступка. Як і наполягала російська сторона, «блакитні шоломи» можуть розмістити спочатку тільки вздовж лінії зіткнення і для охорони моніторингової місії ОБСЄ. А потім, як тепер погоджуються американці, збройні миротворці почнуть повільно просуватися територією так званих «народних республік» до неконтрольованої ділянки російсько-українського кордону.

Синхронно на цій же території мають відбутися місцеві вибори, але як і під чиїм контролем вони будуть організовані, не зрозуміло. Не зрозуміло також, чи будуть до того часу виведені з Донбасу російські підрозділи та незаконні збройні формування, якими командують російські офі-цери, і хто забезпечить виведення важкого озброєння.

Незважаючи на те, що «покрокова» програма, запропонована Волкером, близька за змістом до вимог російської сторони, незважаючи на те, що вона нагадує за змістом давні і схвалені Кремлем пропозиції колишнього глави німецького МЗС Франка-Вальтера Штайнмайера (тепер він президент ФРН), В’ячеслав Сурков на пропозиції Курта Волкера не дав чіткої відповіді. Він просто зауважив, що цю програму можна реалізувати у принципі.

Проте програм, які можна реалізувати, у світі безліч. А от узгоджених і реалізованих — обмаль. У нашій країні зустріч в Дубаї коментують мало і неохоче. Пропозиції щодо миротворців ООН, по суті, обговорювалися за спиною України. Хоча — хтозна... Консультації щодо виходу з війни йдуть на всіх рівнях і в багатьох країнах. Ціна питання настільки висока, що вже не варто дивуватися сюрпризам.