В українській пресі дедалі більше місця займає тема виборів глави нашої держави. Відповідно до Конституції та Закону «Про вибори Президента України» вони мають відбутися 31 березня 2019 року. Тобто через тринадцять місяців.

УКРАЇНА НЕ ВИТРИМАЄ ТРЕТЬОГО МАЙДАНУ

Є, щоправда, варіанти дострокових виборів. Наприклад, у разі імпічменту або добровільної відставки чинного Президента України. Але ці варіанти не на межі, а за межею фантастики. Для початку процесу імпічменту потрібно, по-перше, привід (підозра у вчиненні конкретного злочину главою держави), а по-друге, закон про імпічмент, який у нашій країні досі не спромоглися ухвалити і навряд чи схвалять найближчим часом. Додамо, якщо такий закон навіть приймуть і процес відсторонення президента від влади у Верховній Раді почнуть, то на це знадобиться близько півтора року. А не 13 місяців, як до чергових виборів

Добровільна відставка глави держави, звісно, можлива. Але вона повинна бути справді добровільною або, щонайменше, зумовленою неможливістю справитися з тягарем проблем, що виникли в Україні. Треба визнати, що за чотири роки президентства Петра Порошенка таких проблем нагромадилося достатньо. Але Петро Олексійович не вважає їх нерозв’язними. І не збирається звертатися до народу достроково за підтвердженням мандата довіри, як це зробив у 1994 році Леонід Кравчук.

Усі спроби долити гасу в полум’я на внутрішньому фронті і змусити Порошенка піти шляхом Кравчука досі закінчувалися провалом, бо існує фронт зовнішній. Війна з Росією. Поки триває ця війна, в Україні неможливі широкі масові протести, спрямовані проти чинної влади. Якщо такі протести все ж виникають (як, наприклад, рух під керівництвом Міхеіла Саакашвілі), з ними легко справляються. Ще одного Майдану країна не витримає — такий загальний глас народу і тих, хто грабує український народ.

В історії, втім, є приклади революцій та радикальних реформ під час війни. Але досвід Франції кінця вісімнадцятого століття або петровських реформ у Росії навряд чи можна застосувати в нашій країні. Українська демократія, як усі демократії, лицемірна. Для сучасного суспільства неприйнятна, скажімо, смертна кара, але на щоденну загибель українських воїнів на фронті або на злидні громадян у тилу внаслідок корупції і бюрократичного сва-вілля громадяни легко закривають очі.

Більше того. Під час виборів пересічний виборець не звертає увагу на діяльність та програми кандидатів. Він віддає голоси тим, хто «виділив» бюджетні гроші на підвищення зарплат і пенсій. Тим, хто «побудував» дорогу. Тим, хто «подарував» місту футбольне поле або «пофарбував» у яскраві кольори спортмайданчик. Систему, в якій обов’язок слуг народу перетворюється в благодіяння для громадян, систему, де гроші платників податків розподіляють не за законом, а в розрахунку на утримання влади (а частина грошей потрапляє в кишеню розподільників), в усьому світі прийнято називати корупцією. І така корупція — велика проблема для України.

МІСЦЯ В РЕЙТИНГУ І 50% УСПІХУ

Поки що жодна з політичних сил України не виявила бажання боротися з системною корупцією, жодна не висунула загальнонаціонального лідера, чия команда сформулювала б програму дій, а не слів для боротьби зі злом номер один в Україні. Під сильним тиском західних партнерів і під загрозою припинення співпраці з Україною сформовані, щоправда, державні органи: Національне бюро боротьби з корупцією (НАБУ), Спеціальна антикорупційна прокуратура (САП) та Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК). Але закон про незалежний Антикорупційний суд досі не прийнятий. І всі зусилля НАБУ, САП й почасти НАЗК іноді йдуть у пісок через протидію консервативних або кишенькових судів усіх інстанцій.

Сучасна українська демократія, як уже мовилося, відріз-няється нарочитим лицемірством. Коли мова заходить про порушення законодавства у сфері замахів на свободу слова, про кадрову політику чи про формування ситуативної більшості для прийняття «потрібних» законів у Верховній Раді, Банкова не соромиться застосовувати авторитарні методи переконання. Але за будь-якої згадки про вплив на українські суди (а вони і є ядром нашої корупції) піднімається галас про поділ влади і про неможливість для президента країни вплинути на існуючу ситуацію.

Але у випадку, коли президент вплинути на щось не може, виникає підозра, що тотальну корупцію саме він й очолює. Така підозра перед виборами 2019 року може зіграти злий жарт з Петром Порошенком. Україні ж як претендента на посаду президента може подарувати «борця з корупцією» на кшталт Олександра Григоровича Лукашенка. Претендента, який у разі перемоги на виборах вплине буквально на все. І разом з корумпованими судами, корумпованим урядом і з корумпованою Верховною Радою переможе громадянські права і свободи, а також все, що залишилося від Революції Гідності.

Зараз в рейтингах претендентів на президентський пост, окрім Петра Порошенка, лідирують такі діячі як Юлія Тимошенко («Батьківщина»), Анатолій Гриценко («Громадянська позиція») та Юрій Бойко («Опози-ційний блок»). Але з наближенням терміну виборів, якщо війна продовжиться, а масштаб корупції в Україні не зменшиться, місцями у верхній частині списку претендентів на високий пост знайомі нам політики можуть поступитися військовим, націоналістам і популістам радикального спрямування. Або, скоріше, людині, яка об’єднала ці різнорідні сили.

Часу для «розкручування» такої людини залишилося мало. Мало залишилося часу, щоб такій людині зібрати гроші. Злі язики кажуть, що частину часу і грошей у майбутнього претендента вкрав Міхеіл Саакашвілі, а намети під Верховною Радою і марші «За імпічмент!» — блискуча провокація. Спецоперація, яку організувала Банкова. Якщо так, на Банковій працюють справжні фахівці. На п’ятдесят відсотків можна бути впевненим в обранні Петра Порошенка на другий термін.

Залишається ще п’ятдесят відсотків. Тут, однак, все дуже хистке і від Банкової не залежить. А залежить від того, чим і коли закінчиться (якщо взагалі закінчиться) агресія проти України.