Я би могла сказати, що це пост не стільки про конкретну ситуацію, скільки про тенденції і звички взагалі, але все-таки ні, він і про конкретну ситуацію теж.

Отже, відповідаючи сьогодні на питання журналістки, очільник держави двічі звернувся до неї: «Дорогенька». При цьо­му, відповідаючи на питання наших колег-чоловіків, він вживав такі звертання як «пане Романе» та «пане Дмитре, радий Вас бачити». Цілком можливо, що пан Роман або пан Дмитро не надто дорогі. Або не достатньо дорогі.

Знаю, що чимало моїх друзів скажуть, що це – дрібниця, не варта уваги. Або не варта аж такої. Знаю і те, що слово «сексизм» часто викликає посмішку. І чудово знаю, що далеко не кожен взагалі розуміє значення цього терміну. Модна тенденція, фемінізм (десь тут поруч виникає асоціація з Femen, аякже), «робити нема що». Втім, я й не збираюся когось переконувати або щось доводити.

Скажу так, що дві події поспіль: принизливий огляд жінок у суді з жахливим формулюванням від поліції «у жінок є такий предмет як дві...» – і ось це звертання, – це вже занадто. Крім того, цілком зрозуміло з контексту ситуації, що «дорогенька» було вжито з очевидною метою – принизити у відповідь на гостре й емоційне питання (якщо раптом це цікаво, то я не підтримую такий стиль журналістики). Саме так – принизити. Через фамільярність. Через оцей натяк – мовляв, шановна, ти що, давно з кухні/постелі?

Звісно й безумовно, це не лише стиль президента. Прикладів – купа. То голова Одеської облради каже депутатці, що йому «подобаються її блакитні очі», то керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури розповідає, що «він – не дівка», то стовпи в Одесі невідомі обклеюють ганебними листівками із сексистськими зображеннями опозиційної депутатки...

Хтось робить це мимоволі – за звичкою. Ще й думає, що робить комплімент. Хтось – свідомо. Але це так само, як, наприклад, «забувати» назви сусідніх країн. Можна обмовитися «Молдавією», але виправитися й працювати над своїми не завжди гарними звичками. А можна впевнено говорити: «А що таке, чим погана Білорусія, я так звик».

Той, хто робить це мимоволі, – навчиться. Бо так, це сучасні «віяння», якщо хочете, але й права людини – не дуже «старі віяння» як основа сучасного соціального, політичного, економічного життя у притомних державах.

Той же, хто робить це навмисне, з викликом, – того не переконаєш. Власне, хай собі як хочуть.

А от політикам просто варто подумати про те, що якщо вони й не змінять свої внутрішні цінності (а це сумнівно), то варто змінити їх хоча б зовні. Жарти про блондинок і гарні очі – не модні і не сучасні. Це не смішно. Це прикро.

... Чи варто уточнювати, що я не переходжу до табору «зрадофілів» і «порохоненависників», не знаю. Але навряд чи адекватне оцінювання особистості не передбачає критичного ставлення до її вчинків і висловлювань.