У багатьох пересічних громадян нині є чимало справедливих нарікань на працю поштарів. Хтось невдоволений несвоєчасною доставкою газет та журналів, дехто «обпікся» при відправленні або отриманні посилки… Та й, відверто кажучи, і якість сервісу залишилася такою, що була у далеку радянську епоху, коли не надто практикувалося привітне ставлення до клієнта.

Буває, зайдеш до якогось сільського поштового відділення і здається, що саме тут зупинився час: всі ті ж старі меблі й обладнання, чимало різної друкованої продукції, яку ніхто не пропонує і не рекламує, і та ж сама вічно заклопотана завідувачка, у якої обов’язків – вище голови, бо ж, як правило, вона ще й виконує роботу листоноші. Тож ця картина з глибинки дуже дисонує із заявами вищого керівництва «Укрпошти» про суцільне поліпшення в галузі, реформування і звільнення всіх поштарів, які не посміхаються відвідувачам.

Таке саме нерозуміння викликають наміри «Укрпошти» суттєво підвищити вартість доставки періодичної преси, що ставить під загрозу існування багатьох районних та обласних газет. Будучи монополістом саме у доставці періодики, таким чином це державне підприємство намагається «залатати власні дірки», нарікаючи на нерентабельності надаваних послуг.

Зараз мені не хочеться акцентувати увагу на рівні заробітної плати керівництва «Укрпошти» – про це не чув лише глухий. Однак, простим сільським поштовикам підвищення тарифів ентузіазму не додає, адже чомусь їхні зарплати від цього не зростають. Відтак, не маючи матеріальних стимулів, вони не поспішають покращувати якість сервісу для клієнтів. Бо, як кажуть, яка зарплата – така й робота.

Посудіть самі: нині звичайна листоноша отримує 1600 гривень на руки в місяць. Вона радіє, що у зв’язку з підвищенням мінімальної заробітної плати з 1 січня 2018 року стала одержувати на 200 гривень більше, ніж торік! Хоч-не-хоч, але всіх листонош вже давно добровільно-примусово перевели на півставки. Добре, що вже не відправляють у відпустки за власний рахунок, як це практикувалося недавно. Маючи 4-годинний робочий день, вона повинна прийти до холодного поштового відділення, дочекатися автомобіля, що привозить кореспонденцію, розсортувати газети, журнали та листи і доставити все це адресатам. В ідеалі, так має бути щодня у робочий час. Але, за фактом, далеко не кожна листоноша буде долати кілометри, аби вручити людям декілька газет чи якогось листа. Судячи з доставки періодики, поштовики розносять все у дні виходу найбільш масових газет – декілька разів на тиждень. А буває, що й рідше. Все залежить від сумлінності листоноші і її добросовісного ставлення до роботи. При цьому ніхто її фінансово не покарає за невчасну доставку, бо з тієї мізерної зарплати просто немає що вираховувати.

– Дійсно, іноді люди скаржаться, що листоноші приносять газети невчасно, – розповіла начальник поштового відділення у Захарівці Людмила Шумигора. – Але це здебільшого трапляється через об’єктивні причини – хворобу або несправність велосипедів. Два роки тому листоношам видали двоколісних помічників, проте ніхто не подбав про те, за який рахунок їх ремонтувати. Часто й густо наші жінки повертаються з доставки з пробитою камерою, зламаним колесом тощо. І щоб завтра вчасно вийти на роботу, їй потрібно швиденько придбати запчастину в магазині і вмовити когось, хто б відремонтував велосипед. Іноді це не так просто зробити, бо в листонош елементарно не вистачає на це грошей. А пішки рознести кореспонденцію на доволі великих дільницях – просто нереально. Особливо важко поштовикам у маленьких селах, які розкидані на значні відстані. Без транспорту тут ніяк не обійтися. І якщо загалом практично у всіх селах Захарівського району працюють листоноші, то у двох найближчих до райцентру населених пунктах (Майорське та Глибокояр) вже не один рік немає поштарів. Бо ніхто не хоче працювати на цій доволі великій дільниці, та ще й за такі мізерні кошти.

І тут знову напрошується висновок про зарплату. Якби поштарки мали достойну винагороду за свою працю і гнучку систему фінансових стимулів за належне виконання службових обов’язків – не було б вакансій і стільки нарікань від людей. Бо яка зарплата – така й робота…