3 квітня 2018 року у Львівській області прикордонники затримали і передали поліцейським Народного героя України, колишнього бійця добровольчого батальйону «Дніпро-1», який отримав поранення в антитерористичній операції, кавалера ордена «За мужність» і волонтерської медалі «За оборону країни» Івана Бубенчика (на знімку). Оголосивши про підозру у вбивстві службовців правоохоронних органів, його доставили в Печерський суд Києва для обрання запобіжного заходу.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ, АЛЕ МОЖУТЬ ПОТРАПИТИ ПІД СУД

Службовці правоохоронних органів, про яких ідеться, — це бійці спецпідрозділу «Беркут». А час інкримінованого «вбивства» — 20 лютого 2014 року. Революція Гідності. Вулиця Інститутська. Підозра, оголошена Бубенчику, ґрунтується на інтерв’ю, опублікованому біль-ше року тому виданням Bird in Flight. Учасник революції говорить про те, що з автомата Калашникова застрелив двох командирів спецпідрозділу «Беркут», але чи правда це — навряд чи вдасться встановити.

Генеральна прокуратура України після публікації інтерв’ю проводила своє розслідування. Але зброю під час обшуку не виявили, а Іван Петрович від своїх слів відмовився. Крім того, дії Бубенчика підпадають під амністію, оголошену Верховною Радою для тих, хто під час революції скоїв правопорушення проти правоохоронців. Ці люди не можуть бути затримані, їм не мають права оголошувати підозри і судити за звинуваченням у скоєнні згаданих злочинів.

Бійці спецпідрозділу «Беркут» і «тітушки», яких мобілізували для придушення протестів, не мають подібного правового імунітету. Перед законом вони — звичайні підозрювані у скоєнні тяжких злочинів: вбивств, звірств, побитті, викраденні протестувальників. Такого імунітету не мають також прокурори і судді, які виносили учасникам протестів несправедливі вироки на вимогу вищого начальства.

Однак на наших очах замовникам масових вбивств революціонерів дозволили втекти за кордон, виконавці стали опорою незаконних збройних формувань у «народних республіках» на частині Донбасу, частина «старорежимних» прокурорів підвищена на посадах, а більшість «старорежимних» суддів пройшли переатестацію.

Якщо узагальнити, то по один бік правових барикад досі перебувають нечисленні революціонери, а по інший — стара правоохоронна система, що залишилася з часів Януковича і благополучно пережила всі реформи. І дотепер не зрозуміло, хто переміг. Більше того, «справа Бубенчика» повертає нас до болючого питання: чи перемогла Революція Гідності, чи програла, незважаючи на численні жертви?

Питання це не просте. Якщо від-повісти на нього зопалу, можна прийти до висновку, що Революції Гідності не було взагалі, а був звичайний бунт. Короткочасний і кривавий. Хвиля народного обурення спала, в сухому залишку практично той же режим. Нагорі переважно ті ж політики й олігархи, а внизу — та ж всеукраїнська «врадіївка». З жорстоким обкраданням громадян і круговою порукою місцевої мафії.

Героям зразка Бубенчика і просто порядним людям поки що нема місця в такій ситуації. Їх будуть переслідувати. І засудять, якщо не опиратися. Якщо «колишні» змусять нас визнати, що революція завершилася. І забути, що кожен день треба відстоювати право на наступний крок у майбутнє.

ВАЖКА СПАДЩИНА МИНУЛОГО

Від переможців і переможених революцій нам у спадок залишилося непереможна властивість влади. Корупція. З боротьби з нею революції, як правило, і починалися. Нестримний хапальний рефлекс чиновників став не головною, але однією з причин швидкого краху комуністичного режиму. Здавалося, пересадимо вождів із «членовозів» у тролейбуси, позбавимо їх привілеїв — і заживемо. Але апетити комуняк епохи Брежнєва і Горбачова та апетити «демократів» часів розпаду СРСР й утворення нових незалежних держав навіть порівнювати соромно.

Дірки в законодавстві дозволяли заповзятливим людям, що мали контакти з владою, з початку 1990-х за копійки купувати заводи вартістю в мільярди доларів. Це називалося демонтажем централізованої еконо-міки і переходом до ринкових відносин, хоча по суті було цинічним пограбуванням народу.

З поділу дармового пирога, організованого вищим керів-ництвом країни, тотальна корупція, власне, і починалася. Чим коротшим був шлях «бізнесмена» в урядовий кабінет, в Адміністрацію Президента чи Верховну Раду, тим успішніше йшов «бізнес». За хабар можна було отримати все. А з допомогою корумпованої правоохоронної системи не важко було усунути конкурента, захопити його підпри-ємство, посадити у в’язницю, вбити й уникнути покарання.

З віддаленням від Печерських пагорбів масштаби корупції ставали меншими, але принцип залишався таким же — «бабло» перемагає зло. Тобто бюрократію. При цьому «зло», отримуючи мільйонні хабарі і багатоміль-йонні «відкати», в ролі переможеного почувалося пречудово і вважало, що так буде завжди. Але «завжди», як завжди, не буває.

Період первісного розграбування закінчився (це збіглося за часом з Помаранчевою революцією), але процес незаконного збагачення представників усіх гілок української влади в колишніх масштабах тривав ще десять років. Тільки будувати котеджі, купувати яхти, автомобілі та елітне житло державним людям доводилося вже, вилучаючи кошти з реальної економіки, сповільнюючи або зводячи нанівець її зростання, залазячи в борги, внутрішні і закордонні.

Революція Гідності у цьому сенсі мало що змінила. Не змінила ситуації навіть війна. Корупція, хабарі, «відкати», незаконні збагачення є в Україні таким же повсякденним явищем, як за Януковича, Азарова, Клименка, Захарченка і Пшонки. Але свої «межигір’я» представники нової влади змушені тепер ретельно ховати.

Західні інвестори буквально змусили Верховну Раду прийняти закон про електронні декларації доходів чиновників, де передбачена відповідальність за неправдиві відомості. І тепер кожен крок в антикорупційному законодавстві Верховній Раді доводиться здійснювати за шаленого спротиву слуг народу. Ба більше, з допомогою провокацій чиновникам вдалося посіяти розбрат всередині незалежних органів, спеціально створених для боротьби з корупцією.

І наразі не можна сказати, хто кого переможе в цій боротьбі.