Це значить (...) «гуглити» українською.

І головне — говорити нею, говорити і ще раз говорити.

Петро Порошенко.

Циганська сім’я біля шатра. Циганчата розмовляють між собою. — От якби мама пішла по селах та наворожила грошей... — А тато на ті гроші купив конячку... — А конячка привела б лошатко... — А я сів би на нього й катався б цілий день!..

Тут батько-циган як уперіщить малого батогом: «А не сідай, бо хребта зламаєш! А не сідай, бо хребта зламаєш!»

Звісно, мріяти не тільки приємно, але й не заборонено. Навіть відомий класик «с лысиной, как поднос» (В. Маяковський) проголошував: «Коммунист должен уметь мечтать». Отож і гоголівський Манілов цілими днями сидів з люлькою в зубах, дивився у вікно і мріяв, що як добре було б побудувати через ставок кам’яний міст, а на ньому — крамниці, де купці торгували б різними товарами... Й оскільки нікому було хряснути мрійника батогом, то й продовжував він сидіти біля вікна, де вже кілька років лежала книжка, яку він читав, із закладкою на 14-й сторінці, а в кімнаті стояло риштування біля недобіленої стіни...

Та наразі йдеться не про маніловську люльку чи циганське лоша — на кону доля українства як ознаки нації й української мови як головного її чинника. Тут уже не до мрій, бо, як справедливо застерігає Роман Кракалія: «Не посіємо свого — вродить чуже» («ЧН», 3.02.2018), а Дмитро Мартинюк констатує: «Чужинське уже сходить» («ЧН», 1.03.2018), і, на жаль, рясно сходить, бо вже 360 з лишком років минуло з часу першого засіву (1654) і «підсівається» постійно аж до сьогодні й ніхто не намагався і, якщо чесно, не намагається виполювати московитський чортополох на українській ниві. Скажімо, Тетяна Голик, українка за походженням, безапеляційно заявляє: «Если одессит, то только на русском! Одесса многонациональный город, тут все языки в почете, а главный — русский!». А «адєсіт» Дм. Антонюк (явно не великорос) відкритим текстом проголошує: «Никто не спорит, что знать государственный язык нужно... (спасибі й за це.— Б.С.). Но это совершенно не означает, что есть хоть малейшее желание говорить на мове». Тобто «говорить на мове» нема і «малейшего желания», зате є бажання відверто збиткуватися і «смачно плювати», і не тільки на мову.

І дивуватися з цього не варто. Ще далекого 1918-го М. Слабченко писав, що якщо раніше одесит називав себе малоросом, то тепер він вже не хоче бути і малоросом... І чудно те, що всі євреї, греки, вірмени, сибіряки, великороси тягнуться один до одного, балакають між собою своєю рідною мовою, «лише одні Малороси-Руські з якимось захопленням плюють (а нині вже «смачно плюють» — Б.С.) на Україну, на свій народ, на самих себе».

Але якби ж то тільки Одеса...

ІІ

Усе на світі детерміновано, тобто має свої першопричини. Саме це має на увазі О.П. Колісник, професор Волинського університету: «...вважаю основною причиною всіх негараздів, які спіткали переважну більшість населення України в її ніби незалежному бутті, є недосформованість української нації як пана-господаря в Українській Державі» (2014). Тож чи не настала пора припинити дурити себе і людей міфами про запеклу й відчайдушну боротьбу українців впродовж століть за свою державність, мову, культуру?

Незаперечним є те, що україн-ська мова (у всякому разі — в «російській» Україні) зазнала чи не більше сотні заборон на своє існування, однак вижила і, як нагорода, дісталася незалежній Україні. Цей факт намагається записати собі в заслугу українська т.зв. еліта. (Справжня елі-та — інтелектуальна меншина суспільства — є рушієм суспільного розвитку, одначе в даному випадку нашій «еліті» краще було б помовчати). Вижила українська мова не завдяки «землячкам з циновими ґудзиками» (Т. Шевченко), її невмирущість — це свідчення її внутрішньої сили, наявності самобутнього «ядра», глибоких історичних коренів і потенційних можливостей її внутрішньої будови. А справжнім зберігачем та оберігачем мови були народні маси, селяни, котрі без всіляких гасел, інстинктивно чинили впертий опір русифікації та полонізації; саме українське село донесло нашу мову до часів Незалежності. В той же час наша еліта аж ніяк не опікувалася й не опікується питанням статусу української мови в Українській державі, а, навпаки, «з якимось захопленням» кидалася в море московської.

Цікавий, хоча й маловідомий факт. 1920 рік. В. Левинський, представник Закордонної групи компартії України, зазначав: «Коли б із Москви прийшов указ на Україну в інтересі оборони обох радянських республік (Російської і Української. — Б.С.), в інтересі побіди над Польщею і в інтересі революції, (...) коли б у цих інтересах треба було б скасувати українську мову на Вкраїні, (...) то український робітник і селянин, присутній на ІV Всеукраїнському радянському з’їзді, був би на цю жертву пішов, бо для революції він приніс би все» («Україна радянська: Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю». 1917— 1938 роки». — Харків, 2017, с. 224). Скажете: та то ж комуністи! Ну й що з того — до 1991-го ми всі були комуністами...

Не варто забувати, що саме завдяки українській інтелектуальній еліті угро-фіно-татарський улус Золотої Орди набував цивілізованих ознак, і це відбувалося практично у всіх сферах життя московитської спільноти. Ще з часів Івана Грозного і по сьогодні Московія поповнює свій кадровий корпус українцями. Пригадаємо лише кілька прізвищ уже новітніх часів: К. Ворошилов, М. Підгорний, Л. Брежнєв, маршали і генерали радянської армії, міністри, політики, а шепетівська молодиця В. Матвієнко і нині посідає третє за рангом крісло на кремлівському Олімпі. Тільки одна Одеса постачила чи не половину складу Спілки радянських письменників, а композиторів, співаків і т.д. аж до М. Жванецького включно; навіть українські «народні артисти» «смачно плюнули» на Україну й поїхали усолоджувати слух московитів (С. Ротар, К. Куєк (вона ж Ані Лорак), С. Лобода, Т. Повалій, та ж Вєрка Сердючка). Навіть такий безсумнівно талановитий літератор, як Віталій Коротич, котрий, здавалося б, ні на що не проміняв би рідний Київ, і той свого часу без найменших докорів сумління помчав до Росії, бо, бачте, треба було рятувати від занепаду російський журнал «Огонек». От і гадай тепер, хто є наразі пан Віталій: київський москвич чи московський киянин? І в цьому також нема нічого дивного: завжди наша елі-та (за рідкими винятками) займала угодовську позицію щодо Москви, наші гнучкошиєнки завжди намагалися

...ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику (Т. Шевченко).

Здавалося б, ті часи мали б залишитися в минулому, здавалося б, ніщо не заважає нинішній еліті зробити все, аби питання державності української мови було вирішене раз і назавжди. Та де там!.. Виявляється, щодо цього існує своєрідна «філософія», яку сповідує, наприклад, уже згаданий В. Коротич: «Давайте сразу договоримся, что условия бывают только такими, в каких мы живем. «Времена не выбирают». Можно сколько угодно вздыхать о несправедливости времени, о талантах, зачахнувших от несовместимости времени. Это уж кому как повезет; с эпохой вступают в договорные отношения или выпадают из неё» (В. Коротич. «Мясорубки эпохи». — «Бульвар Гордона», березень, 2018, №12). А оскільки пан Коротич «вступив у договірні відносини з епохою» (причому як з радянською, так і з пострадянською. — Б.С.), то «эпоха сочувственно приласкала его». Он воно як!

ІІІ

Та повернемося до мови. З одного боку, українська мова як державний символ є одним із чинників національної безпеки, і про це записано в ст. 6 Закону України про національну безпеку, а це означає, що належить зробити лише одне — добитися безумовного виконання закону: всі посадовці — від старости села чи голови громади до Президента — всі особи, робота яких пов’язана із спілкуванням з громадянами, мають досконало володіти державною мовою і послуговуватися нею в процесі виконання своїх обов’язків; цією ж мовою мають бути виконані всі публічні написи. Крапка. А що насправді? Складається враження, що українці «по-московськи так і ріжуть, сміються та лають» ще більше, ніж за радянських часів.

Цих питань не виникає в цивілізованих країнах Європи, куди ми так пнемося, бо там представники різних етнічних груп (у т.ч. й московити) інтегруються в суспільство вивченням державної мови. Ні в Німеччині, ні в Польщі, ні у Франції чи в тій самій РФ людина, яка не володіє державною мовою, не працюватиме навіть касиром чи водієм трамваю, не кажучи вже про державні посади. «Але між Німеччиною і Україною є суттєва відмінність — там національна еліта при владі, а Україною керують безбатченки і манкурти, прозвані народом «баригами» (Павло Шубарт. «Мова приватна — не публічна». — «ЧН», 8—10.03.2018). Тому українська «держава самоусунулась від виконання своїх прямих обов’язків. Бо це, вочевидь, і є державною політикою тих «бариг», які сьогодні з владних кабінетів грабують і змосковщують Україну швидше за окупанта» (П. Шубарт), але в той же час лицемірно декларують своє українофільство, закликаючи посполитих «купувати україномовні книги, купувати квитки і ходити дивитися українські фільми. Перед-плачувати україномовні газети» («Не на рік, а назавжди». — «ЧН», 15.03.2018), а ще, додамо від себе, купувати продукцію фірми, назву якої і за звучанням та написанням («Roshen») мусимо також вважати українською.

Тому й тривають пошуки тих, хто взявся б за справу утвердження української мови в Україні, тих, «хто мав би, спираючись на науковців, їхні праці й виступи, на ентузіастів-патріотів, на українські патріотичні групи в соціальних мережах, випереджаючи підступні замисли п’ятої московської колони, хто мав би, як кажуть, денно і нічно вести просвітницьку роботу серед населення, озброюючи його новими знаннями й методами розвінчування лукавих і лицемірних «нібито патріотів» (Дмитро Мартинюк). І хто б це мав бути? Правильно: «Просвіта»! Чи не нагадує це вам маніловських купців на мосту, котрі мали б доносити до здичавілого закріпаченого села здобутки цивілізації?

Українські владці вже звикли до того, що всі важливі справи в країні, в т.ч. й захист від ворога, вирішують ентузіасти, добровольці, волонтери, бо владці заклопотані дерибаном країни і пограбуванням народу. Тому Президент і закликає, щоб «активні громадяни забезпечували конкурентоспроможну присутність української мови в усіх можливих нішах, популяризували її серед носіїв інших мов», а «не лише вигукували гасла та висували вимоги до влади».

А ще Президент повідомив, що найближчим часом (це коли? — Б.С.) має намір підписати указ (а коли «намір» стане вчинком? — Б.С.) про підготовку (скільки триватиме та підготовка? — Б.С.) десятирічної (! — Б.С.) програми укорінення і зміцнення державного статусу рідної української мови.

А чи не запізно буде?

P.S. А відповідь на запитання заголовка публікації така: російськомовний українець — це те саме, що пес, який нявкає, чи кіт, який гавкає.

Б.С.