…Коли вперше чув ці рядки, ніхто і близько не припускав, що питання це може бути не риторичним. То були пізні вісімдесяті. Чергова спроба переосмислити вже на той час доволі далеку від нас Велику війну. Ні, не для того, щоб спаплюжити те, що раніше шанували, і піднести те, що було ненависним. Просто найгероїчнішу тему нашого радянського минулого пробували вивести з контексту бронзових почестей, офіціозних відозв та формалізованих віншувань. Побачити у солдатах тієї війни не билинних богатирів, а звичайних людей – зі своїми мріями та слабостями, вадами й неочікуваними резервами, страхами і способами їх долати. Звичайні люди у незвичайних, нелюдських обставинах. Не бронзові – а з крові, плоті та з душею. Тоді ми намагалися побачити їх такими.

Ось і слухали ми на уроках літератури платівку Розенбаума – він належав вже до повоєнного покоління, був з тих, хто на власні очі не бачив, але хотів збагнути. Зараз на підході покоління, яке не бачило навіть тих, хто бачив і пережив ту війну. Воно про неї може знати тільки те, що йому скажуть. Тому, коли треба, можна зробити так, що й не знатиме. Кому треба? Ну тому, приміром, хто хоче створити якусь нову легенду, ту, яка ніяк не стикується ні зі старою легендою, ні зі старою правдою. І коли з легендою – то ще слово проти слова, то таку вперту річ, як факти можна здолати тільки забуттям. Власне, чому б і ні? А може й справді не було? Чи от була, та не така. І зватися має по-іншому – не так, як звали її ті, хто її пройшов і по кому пройшлася вона. Ну яка там Вітчизняна, коли вітчизни тієї вже давно немає – ніде і ні в кого? Ну яка нам Велика, коли ті, кого ми призначили на роль єдино справжніх героїв, на перебіг подій справляли зникаюче малий вплив?

Ну, побилися два тоталітарні режими на наших землях. Ну, переміг той, що виявився ситуативним союзником цивілізованого світу. Хіба то наша перемога? А що наших – хоч як їх рахуй – полягло мільйонами – так то лиш наша біда, а не звитяга.

Ось такою була та війна. Коли була. А тієї, де масовий героїзм фронту і тилу – не було. Ну як вона могла бути, коли такою вона сьогодні не потрібна?

Куди подіти, як прилаштувати її прапори та відозви, та ще й так, щоб без втрат на поточному ідеологічному фронті? А тодішнє бойове братерство взагалі можна сьогодні подати ледь не як ідеологічну диверсію.

Тому й рясніють соцмережі розтиражованими ледь не масовіше, ніж колись праці Леніна, аналітичними одкровеннями – тими, що зводяться до трьох кондових істин. Перша – про цілковиту тотожність радянського та нацистського режимів. Друга – про те, що Радянській Армії неодмінно був би гаплик, коли б не матеріальна допомога союзників. Третя – про нездар-полководців, котрі, якщо і перемогли гітлерівців, то тільки тому, що закидали їх солдатським «гарматним м’ясом» (не зрозуміло навіть, де в цей час припадали пилом незчисленні високотехнологічні дарунки союзників). Іноді беруться говорити навіть про Українські фронти, як про щось принципово відмінне від інших таких формувань Радянської Армії. І навіть не явна пропагандистська спрямованість таких дописів дивує – веління часу і все таке. Викликає подив сама спроба увібгати чи не найдраматичніше, чи не найтрагічніше явище усієї людської історії в убогий шаблон, затверджений бозна яким обкомом. І, власне, дискутувати тут немає ані потреби, ані часу. Бо треба встигнути вибачитися перед тими, хто ще може прийняти вибачення. Вибачення за те, що вони й у страшному сні не могли бачити. Хоча на яву споглядали жахіття, які нам і не снилися. Перепросити за все покоління, котре багато років тому, отримавши у спадок так важко завойований мир, не може засвідчити ветеранам тієї Великої війни, що зберегли їхній безцінний дарунок.