На шкільному подвір’ї вишикувалися учні 5—11-х класів. На них допитливо й трохи навіть весело поглядав Тарас Шевченко, тесаний з жовтого каменя-пісковика в дещо розкутій, не академічній манері. Вітрець з поблизького моря куйовдив йому волосся, додаючи до знаного всіма образу цілковито незвичного вигляду.

Нараз пролунав не надто гучний директорський голос: увага, зараз будемо всією школою читати вірш, прошу повторювати після кожної паузи. Пустотливий вітрець притих, квапливо притуливсь поряд зі школярами, завмер. «Мені однаково, чи буду»… Мить тиші — наповнити груди повітрям… Повторне звучання знаного багатьма рядка відлунило шкільним подвір’ям. І знов — тиша з тиш. Лишень суворість поетових рядків, пронизлива їх відвертість. Одного за одним. «Як Україну злії люди… присплять лукаві і в огні… її окраденую збудять… Ох не однаково мені»…

Спільним читанням Кобзаревої поезії розпочалося свято відкриття музею Тараса Шевченка в навчально-виховному комплексі ім. В’ячеслава Чорновола в місті Южному.

Традиційну стрічку — не червону й не синьо-жовту, а звичайну, синю — перерізали Тарас Прокопечко, директор школи, й Тарас Максим’юк, невтомний збирач та поширювач україністики на Півдні, котрий знає все або майже все про Тараса Шевченка в контексті Одещини. Й цим дійством неначе поєднали школярів та гостей з тим, кого часто називаємо по-родинному Тарасом, або ж — Батьком. Батьком нації в сучасному потрактуванні цього поняття. Називаємо великим, геніальним, а ще — Пророком. Й усі ці, та й інші визначення відповідають суті. Хоча насправді був це звичайний чоловік, як-от ми всі, з тією лише різницею, що доля обдарувала його щедріше, ніж інших, а всі, які лиш є, найкращі риси українського народу зібрала докупи й сказала: йди і скористайся цим уповні, бо інакше… Інакше міг би розчинитись народ наш у чужій агресивній стихії, згинути зі всіма своїми жалями, мріями та надіями. Головно — з мріями. А мрії, як відомо це в цілім світі, потребують реальних дій. Тих дій щось не видко й понині. Може, через те, що

Не всіх іще ідолів

ми з п’єдесталів зіпхнули…

Було, спалахнули,

взялися за діло, та вмить

Спинились, присіли спочить,

позіхнули

З полегкістю.

Глянули — скільки сидить

Один на однім — вже нових

і живих ідеалів,

Воздвигнутих нами,

здавалось, найкращих із нас,

Товчуться, гризуться

за кращі місця і медалі,

Все далі від них ідеали:

народ, і Тарас,

І ціла доба українського

зриву і здвигу…

Так доречно й так до часу лунали, зачитані поетом Дмитром Шуптою в цій музейній кімнаті, у цьому звичайному класі, рядки українського поета Івана Низового, нашого сучасника, котрого нині, як не дивно, відкриваємо для себе. Так лунали колись поетичні інвективи Симоненка, Стуса, Світличного… Так лунали давніше гнівні Шевченкові строфи. Тому що зробив Шевченка гнів, а не жура. Вже ми начебто все відкрили, і давно час виходити на світло, запалювати це світло. Та ба!..

Ми ж сіра юрба,

ми всі декласована маса,

Ми ж так боїмось невідомих

нам прав і свобод.

Ми не найгірші.

Ходімо гуртом до Тараса,

Він гляне і, може,

ще визнає нас за народ.

Може, й визнає, коли підростуть оці школярики — молодші й старші. Підростуть, і вже напевне знатимуть, що їм робити і як. Оті сорок років — не лише біблійна притча. Богу дякувати, половину шляху ми таки пройшли… Подальша дорога вже буде їхньою. А щоби це було саме так, ми наближатимемо їх до Шевченка. І себе, звісно, бо, за висловом Івана Дзюби, «ми розуміємо Шевченка настільки, наскільки розуміємо себе».

То ж скільки треба пам’ятників Шевченкові та пам’ятних знаків, скільки музеїв, музейних кімнат, куточків, і скільки його «Кобзарів», щоби втілити у конкретні наші дії всі його пророцтва, настанови, заклики, поради?.. Зрештою, і всі наші мрії також. Можливо, що вже починають вони здійснюватись — поки що там, на Сході, де триває війна з одвічним імперським ворогом. А проте, ще небезпечніша, підступніша війна точиться тут, у нібито тилу. Всі начебто прагнуть перемоги. А якою ціною — байдуже.

Тож у цій війні має провадити нас Шевченко. Той, що стає все ближчим кожному з юних літ — завдячуючи мудрим та відданим вчителям, тим, хто, за відомим висловом, перемагає у війнах, разом зі священиками рідної церкви, швидше од солдатів. І завдячуючи пам’ятникові на шкільному дворі — не монументальному насупленому дядькові на високому постаменті, а доброму на виду казкареві, завдячуючи скульптурному зображенню народного героя Івана Підкови, так само пов’язаному з Одещиною, і шкільному історико-краєзнавчому музеєві, й портретам видати х українців. І завдяки його мистецьким творам, що зорять тут зі стін. І цьому шкільному музеєві Кобзаря — властиво, класній кімнаті зі шкільною дошкою та мультимедійним екраном та з такими простими і зрозумілими речами, що говорять нам про те, який він близький Одесі та Одещині. Їх й експонатами не назвеш.

А тепер до них долучились ще й два десятки «Кобзарів» різних років видання — дарунок від Українського клубу Одеси вручила його президентка Наталя Чайчук. І макет пам’ятника Тарасові Шевченку в місті Теплодарі — від автора, одеського скульптора Миколи Худолія. І картина одеської художниці Оксани Здоровецької. І книжки одеських поетів Валентина Мороза та Василя Сагайдака, котрих уже нема серед нас, які від імені їхніх дружин привезла для шкільного музею Любов Ісаєнко. І ще немало подарунків — копій раритетів зі своєї шевченкіани — наобіцяв Тарас Максим’юк. Нагадавши відомі, назагал, факти про зачинателя української кіношевчен-кіани, визначного актора Амвросія Бучму, пам’ятник якому незрозуміло чому захований десь на території Одеської кіностудії, та виставу «Гайдамаки» у постановці Василя Василька, учня й соратника Леся Курбаса. На жаль, навіть до 200-річчя Кобзаревого ми не побачили на театральнім кону його твору. І про одеського художника Ігоря Марковського, котрий проілюстрував та оформив книжку «Художник»…

Та все ж головне покликання цього музею — наблизити Тараса Шевченка до Одещини. Звісно ж, він в Одесі ніколи не був. Хоча декотрі наші непогамовні краяни висловлюють сміливе припущення (може, й небезпідставне), що він таки міг перебувати тут — бодай у ніжному віці, разом з дідом, котрий чумакував на південь. Може, тому й тягнуло його сюди, та так, що якось не втримався й написав: я до неї таки доберусь, до тієї Чорноморії. Бо таки ж мріяв оселитись тут, якщо не дозволять жити в жодній з імперських столиць. Та й друзів мав тут, як знаємо, вірних та надійних, і шанувальників немало, що засвідчила тодішня преса.

Виховання дитини починається, звісно, в родині. Але ідейні переконання, громадянська позиція приходять у школі — в національній школі, котра, в ідеалі, має бути для дитини немовби другою родиною. Саме такою бачиться ця школа в місті Южному. У якому все — і вулиці та майдани, і будівлі й усе, що в них, — гармонійно поєднане з природою та людським буттям. І серед цієї краси та гармонії, наче коштовний діамант, школа ім. В’ячеслава Чорновола видається осередком саме національно-патріотичного виховання, а її колектив — учительський з учнівським — єдиною родиною. Й зовсім не випадково незрідка можна почути: шкода, що не було такої школи в пору мого дитинства чи юності.

Ці діти зростуть цілковито не байдужими до того, що буде в Україні: український світ чи якийсь інший, чужий та ворожий.

м. Южне.

НА СВІТЛИНАХ: гості свята у класі-музеї; фото на згадку;

Тарас Максим’юк та Тарас Прокопечко перерізають символічну стрічку.

Фото Лариси ДЕМ’ЯНИШИНОЇ.