157 років тому Тарас Шевченко повернувся на рідну землю

…Кобзар мав намір вселитися над Дніпром, одружитися з українкою. Про це свідчать його поетичні рядки. Та мріям його не судилося здійснитися.

А тому передова громадськість вирішила виконати творчий заповіт свого побратима – перевезти його прах на рідну землю. Дозвіл на перевезення було одержано від столичної влади того ж таки 1861 року, наприкінці квітня. Труну було викопано на Смоленському цвинтарі, вкладено у другу, свинцеву, а цю – в соснову, оббиту по кутах залізом, стягнену залізними поясами. Бо шлях додому був неблизьким.

До Москви прах Тараса Шевченка перевозили залізницею. А далі, до Києва, труну везли поштовим трактом на спеціально споруджених дрогах. Траурну процесію по усіх містах та містечках зустрічали юрби народу, аби віддати поету останню шану. Шостого травня (за старим стилем) похоронна процесія прибула до Броварів.

Коли у Києві стало відомо, що з Петербурга на вічний спочинок повертається Тарас Шевченко, численні шанувальники його полум’яної творчості з різних куточків України поспішили до Дніпра. Перед мостом через річку, оспівану поетом, зморених коней випрягли, а студентська молодь впряглася у повіз. Дроги з труною поволі покотилися над стрімкою течією.

Серед тих, хто проводжав Тараса Шевченка в останню путь, було чимало одеситів. Наприклад – студент медичного факультету Київського університету Володимир Бернатович. Він зустрічав домовину у Микільській слобідці, разом з іншими дужими юнаками ніс її до пароплава «Кременчуг». Ще один студент – майбутній юрист Андрій Денисевич – допомагав йому. А Яків Габель супроводжував труну до Канева, був присутній на перепохованні. Не побоялися приїхати на прощання з Кобзарем і деякі одеські чиновники, науковці. Відомо, що у перепохованні поета на Чернечій горі брав участь одеський чиновник Михайло Велігорський. На дніпровський берег його спорядила дружина Єфросинія Варфоломіївна, донька Варфоломія Григоровича Шевченка, троюрідного брата Великого Кобзаря. Загалом у цьому сумному і водночас урочистому дійстві за даними поліції брало участь близько 2000 осіб.

Над домовиною було змуроване цегляне склепіння, насипано два яруси землі й обкладено камінням так, як у давнину обкладали козацькі могили. Згодом на могилі було встановлено дубовий хрест.

Друзі поета ухвалили заснувати на Чернечій могилі школу його імені.

Скоро слово мовиться, та не так швидко діло робиться. Тривалий час нічого з того задуму не проростало. І от через сімнадцять літ після того, як Тарас Шевченко відійшов у інший світ, збирати кошти почали в Одесі.

Важлива роль у цій шляхетній справі належала ліберальній газеті «Одесский вестник». Це видання, дуже популярне на півдні Росії, очолював небайдужий до українства журналіст Павло Зелений, котрий згодом став 27-им Одеським міським головою.

Збирання коштів на Шевченкову школу, звісно, не могло відбуватися без Варфоломія Шевченка, троюрідного брата і свояка поета, його доньки Єфросинії та зятя Михайла Велігорського.

Кілька слів про племінницю поета. Відомо, що батько дав Прісі (так називали її вдома) добру освіту. Вона виховувалася у київському пансіоні Соар. Поет познайомився з Прісею у Корсуні, коли приїздив до брата Варфоломія. Пізніше у листах до брата тепло згадував племінницю. 1859 року він надіслав дівчині книжку Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (переклад французькою мовою) з дарчим написом. Відоме листування Прісі з Кобзарем.

Ініціативу популярного видання підтримали інші газети Причорномор’я. Повідомлення, що стосувалися збирання коштів, вони друкували на перших сторінках, виділяли шрифтами. Називалися прізвища доброчинців, котрі жертвували на справу народної освіти. Газети наголошували: важливо визначити, зі скількох трудівничих сум складеться увесь збір.

А далі... Усі газети враз перестали писати про Тараса Шевченка і про збирання коштів на його школу. Громадськість занепокоїлася: чи не привласнили одеські газети кошти? Та невдовзі причина мовчанки розкрилася. Виявляється, генерал-губернатор заборонив шляхетну акцію. Так пояснив Варфоломію Шевченку редактор газети Павло Зелений. В обласному держархіві зберігається оригінал листа Варфоломія Шевченка до редактора «Одесского вестника»:

«Одержавши від Вас різного часу одну тисячу дев’ятсот сім рублів, – писав Варфоломій Григорович, – зібрані редакцією «Одесского вестника» на заснування у місті Каневі народної школи імені покійного Тараса Григоровича Шевченка, я не міг вжити їх за призначенням через неможливість на цю суму заснувати згадану школу; тому за згодою жертвувателів гроші ці додані мною до капіталу, що частково залишився з надісланого мені ще за життя самим Тарасом Григоровичем на придбання садиби над Дніпром і будівництво на ній хати, і частково пожертвуваного Полтавським земством на відновлення й упорядкування могили, обнесення садиби огорожею, будівництво на ній сторожевої хати, обсадження довкола колючими чагарниками, для заведення живоплоту й насадження на садибі довкола могили фруктових дерев, згідно з даними мною канівській міській думі зобов’язаннями при укладанні контракту на право спадкового користування садибою, про яку йде мова».

Упродовж 1883-1884 років могилу було упорядковано, встановлено чавунний хрест. У цій справі взяли активну участь бібліограф Михайло Комаров та шанувальниця поета Варвара Рєпніна. Приїздили вклонитися поету Іван Бунін, Шолом-Алейхем, Петро Ніщинський, Микола Аркас, Антоніна Нежданова. Важко повірити, що хтось із шанувальників українського слова не побував на високій горі над Дніпром, не вклонився Кобзареві.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля,

І неситий не виоре

На дні моря поле.

І сьогодні мені вчуваються Тарасові рядки, почуті колись у хвилях Дніпра.

Стало вже доброю традицією вручати нагороди за високохудожні твори в галузі літератури, мистецтва, театру, музики, виконавської майстерності на Шевченковій горі. Кілька років тому лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка став наш земляк Володимир Григорович Рутківський, який не один рік віддав роботі в газеті «Одеські вісті».

...Сад Шевченкової музи плекають нащадки.