Буквально за кі­ль­ка днів до про­фесійного жур­налістського свя­та, 2 червня, ця га­зета вий­шла з но­вою назвою «Но­винаР». Рані­ше її знали як «Новини Фрунзівщини». Фрунзівщину де­кому­нізува­ли, а за разом – і її новини. «Новинами Заха­рівщини» тут ставити не за­хотіли, і головний редактор видання Вікторія Майнич пояснила, чому:

– Річ у тім, що з нинішніми реформами може статися так, що Захарівщини як такої може взагалі не стати. А може ми й розширимо територію покриття. Тому ми вирішили, що треба знайти нейтральну назву, щоб потім її ніхто не захотів декомунізувати чи якось в інший спосіб поміняти. Але ми зберегли основне слово: у нас були «новини», а стало – «новинар». І навіть зовнішній вигляд букв у нас схожий до того, який був раніше.

– Ви давно роздержавилися?

– Приватним підприємством ми стали 3 січня нинішнього року, і саме цю форму господарювання наш колектив обрав одноголосно.

– І як працюється перші місяці на власних хлібах?

– Ми й до того майже два роки працювали у дуже жорстких умовах – практично на самофінансуванні, тому це був не особливо болісний перехід. Навпаки, стало навіть краще, тому що відійшов той жорсткий контроль, коли сильно всіх хвилювала заробітна плата редактора, бухгалтера, всі боялися, щоб ми часом не виплатили людям якусь премію. Тому ми себе стали почувати вільніше і фінансово трішки краще.

– Працівники редакції це відчули?

– Так, оскільки у них виросла зарплата відсотків на 60, то я думаю – вони відчули. Творчих працівників у нас три – я, заввідділом листів, і заступник на півставки. Є також оператор комп’ютерної верстки, техпрацівниця і бухгалтер, яка виконує дуже великий обсяг роботи – вона тягне на собі всю рекламу.

– Не мало такої кількості працюючих?

– Мало. Гарний якийсь кореспондент не завадив би.

– Тобто зараз газета не має у штаті жодного ко­рес­пондента?!

– Так, у нас вакансія є, але бажаючих, нажаль, небагато.

– Що таке – у Захарівці так добре з роботою?

– Ні. Просто важко працювати у редакції нашій, дуже високі вимоги. І коли до мене приходять влаштуватися на роботу і я розповідаю, що вони повинні робити, вони просто йдуть.

– Що ж Вас і цих Ваших колег втримує на цій роботі? Зарплата вища, але явно не захмарна, навантаження вище стели – що вас тримає?

– В мене це спадкове – в мене батько працював журналістом майже 50 років, і до самої смерті, він 23 роки очолював районну газету. 10 років я була у нього заступником, він мене готував і вчив, він був журналіст від бога – Фалка Віктор Васильович.

– В ті часи, коли Ваш батько став редактором, керівник райони – то була величина.

– Так його дуже поважали і з ним рахувалися, він не боявся говорити правду і писати правду в районці, за що було багато конфліктів – і на бюро райкому його викликали, і з партії хотіли виключити, але це його ніколи не спиняло. Тоді в газеті «Новини Фрунзівщини» працювало 18 фахівців. Була машина, не було дефіциту фінансування, що є дуже важливим. Були певні вимоги – але тотального диктату не було. Можливо, це було пов’язане саме з особою мого батька – бо він справді був особистістю

– Немає нині відчуття певного занепаду, відчуття, що ми втратили все ж певні позиції?

– Ні, ми намагаємося підтримувати ім’я газети, ми щось осучаснюємо, десь знаходимо якісь нові способи зацікавити людей: проводимо фотоконкурси (в газеті їх було вже 4), вже дві лотереї ми проводили. Гарні призи нам тут забезпечив наш надійний і незмінний спонсор.

– З такої оптимістичної ноти цілком доречно перейти до вітань…

– Я гадаю, що журналіст – це не професія, а покликання. Ви питаєте, що втримує моїх колег на роботі? Мабуть, все таки, любов до цієї справи. Тож я хочу побажати нашим журналістам, щоб у них не згасали та іскра, те полум’я, які нас завжди на щось штовхають до дії, щоб ми завжди пам’ятали, що, насамперед, ми відстоюємо інтереси наших читачів, – не влади, не партій, не депутатів, а насамперед – простих читачів, які таким газетам, як наша районка, довіряють, і їхня довіра вартує набагато більше, ніж все інше.