НАЦІОНАЛЬНА КОНКУРСНА ПРОГРАМА ІХ ОДЕСЬКОГО МІЖНАРОДНОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ

На ухресті дикого Сходу й цивілізованого Заходу загубився клапоть неторкнутої екзотичної землі — дельта Дунаю. Про це — фільм українського режисера Олександра Течинського (виробництво — Україна, Німеччина).

«Відхурделила білогрива зимонька. На святих тепер усі сподівання, на молитви наші. Майбутнє відплило, а ми залишились. Заблукали, не потрапили на ча-рівний корабель. Завдання тепер просте: не загинути в тумані, не здохнути від холоду, не піти під лід. Не втрапити б у власні пастки. Чи ми тут всі в одній великій пастці? Бігаємо-метушимося у вузькому колі, перераховуючи зниклих». Так представлено фільм у фестивальному каталозі. Одначе насправді все виглядає трохи інакше, не так похмуро та песимістично, та й автори, далебі, мали на думці щось таки інше.

Коли дивишся цю картину, мимохіть зроджуються певні асоціації з відомими колись і недавно телепроектами про далекі мандри та загублені в океані острови чи заховані в майже неприступних джунглях або в безкраїй пустелі племена. Та одразу ж і зникають, бо то була чистої води журналістика, з усіма її відмінностями від того, що звемо художнім твором. Перед нами — художньо-документальний фільм, хоч і в статусі повнометражної документальної стрічки, що вже отримала Почесну відзнаку журі Міжнародного кінофестивалю документального та анімаційного кіно в Лейпцігу й стала однією з трьох, відзначених головою журі конкурсної програми.

Документальність фільму в тому, що камера крок за кроком і, як мовиться, слід у слід йде за реальними людьми в реальному часі, людьми цілком конкретними — мешканцями дельти, нашими сучасниками, з їхніми таки іменами, у їхніх житлах, за роботою та в час відпочинку, стежить за їхнім пересуванням, фіксує їхні розмови та якісь репліки, цілком побутові, на позір незначні, й усе це дає уявлення про життя, побут, думки цих людей. А художність стрічки — у її метафориці, якихось узагальненнях, в отому замилуванні красою, нібито випадкових кадрах природи, побуту. Й не лише цим, а, без сумніву, внутрішньою красою цих людей. Як каже сам режисер, «у соціумі, який я зняв, є паралелі з будь-яким суспільством. Просто в нього така форма, а суть, за великим рахунком, універсальна».

Правдоподібно, пояснення цьому варто шукати в попередній професії Олександра Течинського, котрий тривалий час працював фоторепортером, й саме ця обставина сприяла успішному входженню його в кінодокументалістику. Бо вже перша його короткометражка «Сери та сеньйори», знята в Умані під час хасидської прощі, стала вельми успішним дебютом. А далі, у співавторстві, була повнометражна стрічка «Все палає» — про події на Майдані. В ті історичні дні він разом з друзями-співавторами знімав коротенькі, на 3-6 хвилин, фільми, їх розміщували на сайті відомого німецького видання «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг». Один з них, про трагедію 18 лютого, в першу добу отримав 100 тисяч переглядів та шквал коментарів з усього світу. Пізніше з тих фільмів було змонтовано повнометражну стрічку. (Все це — з офіційних даних про режисера).

Втім, та ж таки журналістика, репортерство, яким Олександр Течинський віддав досить велику частку свого життя, безперечно (і за його ж таки визнанням), допомогли йому в роботі над фільмом «Дельта».

Цей куточок України, властиво, півдня Одещини, що за якихось дві сотні кілометрів від великого мегаполісу та поряд з пожвавленою водною артерією Європи, захоплює уяву не менше, аніж деякі екзотичні закутини.

Режисер не шукав там за екзотикою, хоч вона там є — у природних умовах та умовах життя людей фактично на воді, поряд з небезпеками. «По-дібний фільм, — каже, — можна зняти будь-де. Тут нам допомогла ріка». Ця ріка, сама природа також є діючими героями фільму. Ми бачимо звичайне щоденне буття цих людей, виповнене труднощами, які для них є повсякденням, а ми називаємо це романтикою, сповнене турбот про те, щоби вижити взимку, а влітку підготуватись до зими. Постійна важка праця, що стала способом життя. Блакитний Дунай? Вони живуть на його чисельних протоках та рукавах, і їм ніколи думати про це. Українська Венеція? Вони не проти — нехай туристи у захваті називають так їхнє містечко Вилкове, аби лишень приїздили та залишали тут копійчину, яка, певна річ, дуже знадобиться цим людям (не хочеться називати їх аборигенами) у їх непростому щоденні.

У Нідерландах, Німеччині Олександра Течинського як представника України запитували: що ви зробили для того, щоби зберегти такий заповідний куточок у Східній Європі, давно всуціль обстеженій та вивченій? «А нічого не робили», — була відповідь. Анічогісінько! І ми розуміємо: якби добулись до цього куточка завзяті «перетворювачі природи» часів совка, а чи запопадливі шукачі пригод нашого вже часу, ми б не побачили, мабуть, такого фільму…

Якось Олександр Течинський об’явивсь там як фоторепортер. І зрозумів, що мусить приїхати сюди знову, попри те, що неможливо ступити в одну й ту ж дунайську воду. Це було ще у січні 2007 року — робив там фотоісторію для журналу «Фокус». Познайомився з людьми. Потім — ре-волюція, війна… Подорожував, працював на Донбасі…

— А думка про те, що мушу знову там побувати, жила постійно. Потім з’явився сценарій, і я зрозумів, що хочу зняти цей фільм. Дві зими поспіль приїздив сюди на два-три місяці. Чому зимою? Бо взимку у всіх там загострене відчуття, цікаво знімати людей у складних для них умовах. Вони суворі. І я суворий. Першу зиму працював разом з ними. Рубав дрова, косив очерет, заготовляв…

Поведінка в кадрі цих людей дивує безпосередністю. Вони цілковито не помічають камеру, поводяться дуже вільно, природно. Як цього вдалося досягти?

— Я був щиро зацікавлений розповісти їхню історію. Головне — бути відкритим. І зацікавленим. Хотіти почути, побачити все. Бути корисним і не бути тягарем та не завдавати нікому клопотів. Бути готовим до спілкування… У мене це була чітка конкретна мета. Побачити, зустріти тамтешніх людей. Не бути упередженим, скласти своє особисте враження… Особливих задач не було. Ми йшли навпомацки, як у тумані…

Туман, туман… І десь там у ньому — люди. Вони не заблукають у тому густому зимовому тумані, хоч можуть надіятись лишень на себе самих, тут, серед цих проток та рукавів, серед цих високих, вище людського зросту, очеретів; вони упевнено йдуть по цій кризі, що скувала глибоку воду й часом прогинається та поскрипує в такт їхнім крокам. Вони — незвичайні, і водночас — звичайнісінькі, такі ж, як і всі, от лишень живуть у дружбі з природою, властиво, одним із нею життям. Вони так само проживають свій вік і так само відходять, п’ють добре своє домашнє вино, так само люблять, мучаться, так само сваряться… До слова, у фільмі майже нема ненормативної лексики — отого матюччя, хоча спілкуються вони не виписаними у сценарії діалогами, а своєю звичайною, повсякденною мовою. Це засвідчує їхню людську культуру, цнотливість, внутрішню красу. Та й чи можливе таке — в оточенні такої краси вживати брудних слів, що ображають людську гідність і саме звання — Людина.

І що там, здавалось би, такого незвичайного, в тих краєвидах? А нам хочеться туди, до них, побачити, відчути, поспілкуватися з тими людьми, назагал не надто говіркими, трохи, дійсно, суворими, добрими та щирими. В цьому також мистецький секрет авторів. Майже всі епізоди фільму знято з близької відстані, й це створює ефект особистої присутності, дає можливість розгледіти всі деталі, краще зрозуміти задум автора. А задум простий: показати у всій красі те, що самого причарувало, дало імпульс до творчої праці. Й не дивно, що двоє місцевих мешканців під час перегляду картини заледве змогли впізнати рідні місця, зачудовані красою кожного кадру.