(«ЧОРНОМОРКА» ЗНАЙОМИТЬ ЛЬВІВ’ЯН З ОДЕЩИНОЮ)

Серед багатьох вищих навчальних закладів столиці Галичини Львівський торговельно-економічний університет приємно виділяється системною роботою з регіонами України. Красномовним є такий факт: ще задовго до окупації РФ Криму дехто з викладачів передплачував єдину на півострові україномовну «Кримську світлицю» — аби бути в курсі тамтешніх подій і бодай якось підтримати газету матеріально.

З початком війни на Донбасі виш суттєво поглибив свої зв’язки із шахтарським краєм. Викладачі і студенти регулярно приймають звідти гостей, та й самі великою групою їздили у визволений Бахмут. Хтось навіть на передовій побував, виступаючи перед бійцями.

Останнім же часом намітилося тісне співробітництво з південними областями. Навесні в університеті побували гості з Ізмаїла — волонтерка Олена Аршинова та український активіст, моряк далекого плавання і політолог за освітою Юрій Осика. Зустріч сподобалася студентам. Тим па-че, що на ній був присутній філософ, колишній політв’язень Мирослав Маринович.

Саме пан Маринович кілька років тому говорив про те, що галичани повинні відкрити для себе не лише Одесу, а й багатонаціональний Буджак. Й ось результат: до Львова цілеспрямовано їдуть перші посланці з придунайського краю... Це було в травні. А вже у вересні університет вирішив започаткувати громадсько-культурницьку акцію під назвою: «Південь і Захід разом» й системно працювати в цьому напрямку. За аналогією з відомим гаслом «Схід і Захід разом», але конкретизуючи, що йдеться саме про південь: Одесу, Причорномор’я...

Ініціатором та організатором цього заходу виступила кафедра історії і політології. Викладачі запросили автора цих рядків, щоб розповів студентам про головну україномовну газету Одещини «Чорноморські новини».

Для багатьох було відкриттям те, що газета виконує на Одещині ту ж роль, що й давня «Кримська світлиця» у Криму. З тією лише різницею, що українство одеського краю набагато потужніше від кримського і має давні історичні корені. Читаючи статтю Михайла Гершковича «Балтська літературна вервиця», ловиш себе на думці, що малоймовірною була б така ж за обсягом стаття про українство Бахчисарая або Керчі.

Загалом же, проблеми довоєнного Криму і нинішньої Одеси багато в чому подібні. Найбільш детально ми зупинилися на статті «Одеса-мама: місто українських надій і парадоксів». («Чорноморські новини», 12.05.2018). Матеріал цінний тим, що про Одесу розповідає україномовний одесит, молодий історик Олександр Музичко. «Одеса ніколи не була таким собі «толерантним раєм», — каже пан Олександр. — Навпаки — тут завжди існувала запекла конкуренція на різних площинах, у тому числі й на національній. Українці цю конкуренцію свого часу програли, через умови чужої імперії — і в цьому суть нинішньої проблематики...».

Студенти слухали з увагою і тезу історика сприйняли з розумінням. Адже після початку війни на Донбасі вони й самі добре усвідомили, що міфи про «інтернаціональність» Донбасу, Криму, Одеси були створені саме імперією. Й активно нею використовувалися, щоб не допустити бодай повільного руху цих регіонів у бік України. Бодай мінімальної толерантності до україн-ської мови і культури. Бо що ж це за «двомовність» така агресивна, коли саме двомовній родині Сапункових за їхню проукраїнську позицію спалили автомобіль? Мало того, що виконавців злочину й досі не знайшли, то ще й на послідовну в своєму патріотизмі Ларису Сапункову односельці нещодавно подали до суду. За що? Виявляється, «за образу честі й гідності» людей, які не хочуть, щоб у їхнє село Розквіт, нарешті, прийшла Україна.

Окрім «Чорноморських новин» львів’яни більше дізналися і про «Собеседник Измаила». Адже це найбільш південно-західна газета України! І матеріали там цікаві, і думки висловлюються слушні. Керівник Ізмаїльського центру реабілітації ветеранів АТО Олена Аршинова вважає, що діти з різних регіонів нашої держави обов’язково повинні контактувати. І завідувачка центральної бібліотеки Людмила Забірченко такої ж думки: «Ізмаїл — багатонаціональне місто, а Бессарабія навіть в Одеській області стоїть дещо окремішньо. Тому нам необхідно, щоб до нас приїздили з великої України. Ми відчуваємо, що на 80% наш регіон забутий. Ми — Україна, і не треба нас відокремлювати...».

Потім студенти із цікавістю прослухали уривки із замітки Олександра Вельможка «Так ли страшен бессарабский сепаратизм, как его малюют?».

З видимим полегшенням сприймали інформацію: «В украинской Бессарабии настроения разные. Но в массе своей не пророссийские. Той ситуации, которая была в Крыму и на Донбассе в начале 2014 года под лозунгом «Россия, приди!», нет». Або ще: «Украина нарастила военные силы в этих районах. В Сарате, Болграде и Измаиле дислоцируется Нацгвардия и спецназ. В Измаиле сосредоточены пограничники. А в Овидиопольском районе стоит морская пехота с береговой артиллерией. По своим боевым возможностям морпехи гораздо сильнее армии Приднестровья...».

Після зустрічі студенти питали, чи можна передплатити «Чорноморські новини» у Львові. На жаль, я вимушений був засмутити охочих більше дізнатися про наше Причорномор’я. Хотілося б дочекатися конструктивних змін у ставленні держави до такого важливого регіону, як Одещина. Особливо — до україномовної преси. Йдеться, звісно, не про те, щоб «Чорноморка» з’явилася у кіосках Львова. А хоча б про можливість річної передплати газети в різних регіонах України.

м. Львів.