Передвиборна кампанія наочно продемонструвала поляризацію українського електорату.

Нічого дивного в цьому нема: кожні вибори (в інших країнах теж) до деякої міри розколюють суспільство. Різні люди, різні погляди... Але є особлива, «південно-східна», розколотість, яка відрізняється від центральної та західної. Вона безпосередньо стосується ідентичності.

Люди в Києві, Львові, Полтаві швидко помиряться після виборів. А якщо й ні, то швидко знайдуть собі інших друзів. В Одесі ж поляризація електорату має імперський присмак. Тут розкол надовго, аж поки не зміниться ідентичність. Про це постійно нагадують ті, хто повірив у незворотність Майдану, у торжество ідеалів Революції Гідності. А революція від початку передбачала мовну толерантність. У Києві половина, а то й більше учасників буремних подій 2014 року розмовляла російською. І ніхто не дорікав їм.

А тепер з Одеси проукраїнський люд посилає чіткі сигнали тривоги. Ось один з них: «Дискутуючи щодо виборів, у нас можна легко наразитися на неприємності. Недавно почув: «Слиш ти, ти чьо такой борзий?! Тут твой укрАінскій нікому нє нужен, ми тут всє за Расію...». І це лише за мою спробу розмовляти з опонентами українською. Раніше ставлення до україномовних було толерантнішим. Я вирішив, що зустрічатися з кимось на тій території більше не буду. Досить...».

Ось такий висновок зробила молода людина, яка сподівалася власним прикладом швидко вплинути на мовну ситуацію в області.

Дещо спокійніше реагують люди з великим життєвим досвідом. Хоча й вони стривожені нинішньою ситуацією, але не панікують. Скажімо, колишній мешканець Донбасу Іван Захарченко вимушений був покинути рідний край ще в 2014-у. Встиг побувати на підвалі у бойовиків так званої ДНР, адже він їм добряче «муляв очі» своїм українським патріотизмом.

Тепер колишній вчитель української живе на Одещині. Будучи людиною неконфронтаційною, ґрунтовно «вростає» в нові реалії. «Сподобалися мені місцеві люди, особливо болгари, — пише Іван Михайлович про жителів Південної Бессарабії. — Імпонує їхня привітність, толерантне ставлення до інших народів, надзвичайна працьовитість, ставлення до мови і традицій. Почав і я вивчати болгарську, її літературний варіант. Уже добре розумію мову, можу читати відповідну літературу».

Це приклад позитивного підходу, коли людина не озлобилася, прагне і надалі жити по-християнськи. З ним і болгари тепер розмовляють гарною українською. Такий ось стихійний консенсус. Як на мене, то це оптимальний шлях для Одещини. Бо наші радикали своїми істеричними заявами лише ллють воду на ворожий млин. Воно й так співвідошення сил не на користь українства, а тут ще неминуче додасться вплив на масову свідомість російських телеканалів.

Радикально-проросійські настрої в Одесі неважко пояснити. Якщо після Майдану велика частина одеситів повірила у швидкі зміни, то тепер люди здебільшого розчаровані. Україномовні теж не в захваті від надто повільних реформ, але їм і в голову не приходить звинувачувати в усьому західний вектор розвитку. А тим паче — українізацію. Розуміють, що підпорядкування України Росії апріорі нічого не змінить на краще.

Але якась частина російськомовного населення, «підсівши на голку» проросійських ЗМІ, починає люто ненавидіти Україну та все українське. Для них політичний реванш полягатиме не стільки у рішучій боротьбі з корупцією, скільки у викоріненні паростків українства. Іншими словами, є попит на «русскую весну» — як символ етнічного домінування.

Одесит, якого я цитував вище, ділиться роздумами: «Я розумію, що ці люди і не могли мати інших поглядів! Вони живуть у чужорідному інформаційному просторі. Якщо їх щось і пов’язує з Україною, то хіба що паспорти з тризубом... Вони не знають, хто такі Дмитро Павличко, Йосиф Зісельс, Іван Малкович, Юрій Андрухович чи Оксана Забужко. Коли я спробував показати одному з таких персонажів пояснення Забужко щодо теперішньої ситуації, він відповів: «Да, імпульсівная тьотя. Нікогда о нєй нє слишал, но говоріт она нєоб’єктівно, она далєка от обичного народа».

А ось розповідь іншої україномовної одеситки: «Вчора в аптеці якась дама, скупившись, недбало кинула чек на підлогу. Я їй кажу: «Підніміть, будь ласка…». Вона кидає: «Извините» та швидко йде до виходу. Я: «Не потрібні мені вибачення, просто підніміть чек…». Дама повертається, штовхає мене, але піднімає чек і каже крізь зуби: «Распладілісь хохли, надо что-то дєлать...».

Бачите, вона трактує українців як мігрантів, «понаехавших», хоча це зовсім не відповідає історичній правді. Хіба це не тема для обговорення в суспільстві? Не думаю, що «реваншистів» в Одесі аж так багато, але вони є, а отже існує підґрунтя для антиукраїнських виступів. Хто б не став президентом, наші спецслужби навряд чи швидко впораються з такими настроями частини одеситів. Якби могли, то зробили б це ще в 2014 році.

Єдиним виходом, як на мене, є тривала і копітка робота з формування нової одеської ідентичності. Вона не повинна формуватися винятково на основі росі-йської мови. Українська також повинна знайти в ній своє законне і почесне місце! Хто не толерує української, той не може вважатися справжнім одеситом.

Пригадалися виступи Свято-слава Вакарчука в Одесі. Завжди він збирає тисячі людей, переважно молоді. Коли виконує російською пісню з репертуару Утьосова «У синего моря», присутні просто шаленіють! Але ж і українські його пісні йдуть на «ура». Хіба це не доказ того, що в одеських умовах можна поєднувати дві культури?

Водночас у ЗМІ треба показувати деструктивну роль Кремля в розпалюванні міжнаціональних конфліктів. Те, як вони там, на окупованих землях (в Криму та ОРДЛО) відразу ґрунтовно зачищають життєвий простір від українства і всього, що нагадує Україну... Навіть від вивісок. Хіба таке прийнятне для Одеси?

У нас свободи на порядок більше, ніж у Московії. Завжди так було! Саме ця толерантність і повинна бути предметом гордості одеситів. Коли у Чорноморській перлині вдасться сформувати більш-менш потужний проукраїнський сегмент (а він, наголошую, може бути і двомовним) населення решти України зможе спати спокійно, не боячись того, що й тут під час якоїсь чергової «русской весны» виникне потворна й деструктивна українофобська «республіка».

м. Львів.