Не хочеться писати про ворогів України, але доведеться. Війна триває, кінця їй не видно, і багато що залежить від рішень, які приймаються в російському «бункері». Навіть найбурхливіша фантазія не здатна проникнути за стіни, де ховається путін і, тим більше, передбачити його думки. Але час від часу з «бункера», як хвилі землетрусів на поверхню землі, доходять результати діяльності. Про них і поговоримо.

Ви будете сміятися…

Під час війни мало приводів для сміху, але затримання і взяття під домашній арешт у Москві Владислава Юрійовича Суркова — якраз такий випадок. Колишній помічник і радник президента путіна, головний ідеолог політики кремля, теоретик і практик рашизму, він курирував «собирание русских земель» з осколків Радянського Союзу і довгі роки був альтер его російського диктатора.

«Русская весна», «новороссия», виправдання війни й експансії як єдиного способу виживання імперії — автором і співавтором усіх цих проєктів був Владислав Юрійович. Можна сказати, саме він перетворив погано освіченого чекіста середньої ланки в диктатора світового масштабу і надув його ідеями як мильну бульбашку. Сурков не соромився називати своє творіння сучасним Октавіаном Августом, підкреслював роль путіна у світовій історії. От тільки забув, що поруч з першою особою імперії нема місця для других осіб.

Поки поради та проєкти Суркова давали конкретні результати, він був кремлю потрібен. Коли почалися збої, путін без жодного жалю викинув свого помічника і радника з

орбіти кремля. Творцеві глобальних проєктів після відставок треба було сидіти тихо, помовчувати. Ті, хто це розумів, отримували мільярди доларів відступного, як Роман Абрамович. Тих, хто не розумів, чекала доля Бориса Березовського.

Суркова ж на додачу чекало ще й приниження. Колишній патрон віддав занадто креативного радника на розтерзання російським силовикам, єдиною ідеєю яких є «стрижка бабла». Куратора «русской весни» на українському Донбасі підозрюють у банальному розкраданні під прикриттям «народних республік». Крав Владислав Юрійович чи не крав — тепер значення не має. Він заплямований і як політик перестав існувати. Так йому й треба. На одного ворога України поменшало.

Провал у часі

Для нас тепер важливий провал, який після відставки Суркова та інших порадників утворився у свідомості російського президента. Хтось вважає такий провал божевіллям, але в рішеннях путіна певна логіка є. Щоравда, вона примітивна. Володимир Володимирович повернувся в часи, коли в 1989 році з автоматом навпереваж він нібито «обороняв» особняк КДБ від натовпу в німецькому Дрездені. Тепер, на думку путіна, прийшла пора обороняти росію від Заходу. Звідси — війна з Україною і з усім світом. Ось і весь проєкт. Навіщо якась там «русская весна»? Досить висунути ультиматум, оголосити «спецоперацію» й кинути танки на Київ.

Якщо бліцкриг зірвався, то знову ж таки не варто шукати причини у недоліках проєктів. Значно простіше посадити за ґрати начальника 5-ї служби фсб (розвідка в колишніх республіках СРСР) генерала Бєсєду, а також його заступника. А потім звинуватити в спотворенні інформації, яка надходить до президента, начальство міноборони і сзр. Із чуток, подібні звинувачення готові пред’явити ще сотням російських розвідників.

Як масові посадки в Москві позначаться на ході війни з нашою країною, точно передбачити неможливо. Але судячи з того, що командувачем російськими військами в Україні призначений генерал армії Олександр Дворніков, путін вибрав «сирійський» варіант. Коли головні удари завдаються з повітря, а наземні операції закріплюють результат. У такому випадку низці наших міст (не тільки на сході) загрожує доля Маріуполя та Алеппо. А вся надія — на системи ППО, які нарешті почали постачати союзники.

Стримати кремлівських головорізів від ескалації кривавої бійні не можуть ні економічні санкції, ні протести світової громадськості. Існує тільки два реальних способи заблокувати безглузду війну. Перший — терміново підняти над Україною парасольку НАТО, другий — усунути володимира путіна від влади. Перший спосіб залежить від волі лідерів західних держав. Другий — від волі російського народу або, точніше, від частини народу, здатної приймати рішення. Тобто від військового або від цивільного начальства.

Два шляхи до безпеки

Не будемо себе обманювати. Надії на вступ НАТО у війну на боці України — мінімальні. І навіть близькі до нуля. Надії на відсторонення путіна від влади — теж близькі до нуля, але подібний варіант все ж таки можна розглядати. Замкнений у бункері, позбавлений зв’язків з реальністю старий без кінця робить промахи. Якийсь із цих промахів для диктатора може стати невиправним і навіть фатальним. Мається на увазі не програш у війні (тут пропаганда будь-який результат виправить), а спроба представити цапом-відбувайлом генерала або чиновника, здатного захищатися.

Розвідники і генерали російського міністерства оборони, коли на кону їхні голови, — відчайдушні люди. Сьогодні панові наввипередки чоботи лижуть, а завтра стукнуть по голові табакеркою і шарф на шиї затягнуть.

Недарма засоби масової інформації, московські і наші, останнім часом у різних варіантах відтворюють сюжет «апоплексичного удару», який спіткав у 1801 році імператора Павла Петровича в спальні замку, обладнаного під фортецю. Спадкоємець російського престолу, за чутками, був обізнаний про підготовку змови і навіть дав на це добро, а змовники — впевнені, що Олександр І поверне минуле. А відтак у Росії настане золотий вік, такий, «як при бабулі» Катерині ІІ.

Інша річ — росія путінська. З якого кінця не затягни на шиї шарф диктатора, у кремль повернеться Андропов, а то й Сталін. А точкові репресії перетворяться на масові. З шибеницями для олігархів на Красній площі. Що ж до війни з Україною, то спадкоємець путіна її, ймовірно, не припинить, а розширить до світової. Іншими словами, колективному Заходу в будь-якому випадку дітися нікуди. Доведеться, раніше чи пізніше, з Москвою воювати, чавити рашизм, поки він не проковтнув демократію.

І ядерну парасольку над Україною Заходу варто відкрити зараз, а не тоді, коли в бункері згадають про валізку.