Влада добре робить, що не публікує офіційну статистику наших втрат. Не тому, що нам краще не знати правди, а через те, що цифри жодним чином не описують реальні масштаби українського горя.

У визвольній війні статистика позбавлена сенсу. Вона колись буде корисною для істориків, але в цей конкретний момент не має жодного значення. Бо якщо цифра загиблих на фронті захмарно висока, це не означає, що ми складемо зброю і капітулюємо. А якщо наші втрати значно менші, ніж у росіян, це не означає, що вже завтра ми відсвяткуємо перемогу. У нас немає іншого виходу, ми мусимо битися, і жодна статистика нас не зупинить.

Цифра — ворог людини, її персональної сутності. Коли «віруючі» відмовлялися отримувати ідентифікаційний код, то керувалися цією ж логікою — не треба людину мітити цифрами. Тому я й не хочу бачити п’ятизначну цифру українських втрат на війні. Бо вона принижує кожного з тих, хто загинув за нас і нашу країну.

Хочете знати реальний масштаб наших втрат? То я вам скажу: наші втрати — колосальні, жахливі й непоправні. Бо у вільній країні, де армія є не просто частиною державної машини, а частиною народу, кожна втрата — катастрофічна. Кожна загибель нашого воїна — це апокаліпсис для всіх нас, траур для всієї країни.

Тому негоже говорити про тисячі загиблих — немає ніяких тисяч, кожен наш герой загинув окремо, за кожним із них — особиста історія, родина, мала батьківщина. Смерть гідної людини має мати прізвище та ім’я, вписувати її у стовпчики статистичних даних — це потурати ворогу, знецінювати нашу втрату.

Ви, либонь, чули, що в кожному суспільстві незалежно від епохи й географії є від 2 до 5 відсотків активних і думаючих, пасіонарних людей. Так ось, саме цей золотий фонд ми сьогодні й втрачаємо на фронті. Бо захищати Україну пішли ті, яким не «какаяразніца», які не могли всидіти на місці, які в скрутну мить звикли стати й робити свою роботу. Кращі з кращих. Ті, кого в книжках з розвитку називають «агентами змін». Тому ці смерті будуть відлунювати в усіх куточках України ще не одне десятиліття.

Бо вчитель з райцентру, який загинув на фронті, не навчить кілька поколінь дітей не тільки своєму предмету, а й порядності і відповідальності. Кожен з нас знає, наскільки важливо в житті в потрібний момент зустріти правильного вчителя, який розкриє таланти, навчить, виховає власним прикладом. Ці діти тепер виростуть без такого прикладу.

Бо екоактивіст, який ще минулої осені організовував прибирання сміття на Вільшанському водосховищі, а кілька днів тому загинув на фронті, уже не започаткує десяток нових ініціатив, не очолить широкий громадський рух за збереження Карпат, не навчить місцеву людність поважати природу. Таку людину неможливо замінити чи вписати в якесь заокруглене число — вона єдина й неповторна.

Бо кадровий військовий, який загинув від ворожого прильоту, вже не вимуштрує наступні покоління солдатів ефективно захищати Україну, а його діти виростатимуть без батька. Дружина буде змушена багато працювати, щоб дати цим дітям майбутнє, але через це матиме менше часу на них. Виростуть прекрасні, але недолюблені діти, які цю травму понесуть у свої життя, до вже своїх дітей. Хіба таке можна пояснити цифрою?!

Минулого тижня я був на подвійному військовому похороні. Молитви, музика оркестру, постріли почесної варти обох поховань — усе було однаковим. Відрізнявся тільки звук грудки землі, що б’ється об домовину. Цей звук відлунював їхніми іменами, був неповторним зойком життя за непрожитими роками. Неповторним.

Будь проклята ця війна!