Значною і знаковою подією для Кодимщини стало внесення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України клезмерської музики. Це визнане, тепер уже на національному рівні, культурне надбання краю віками плекалося поколіннями тутешніх музикантів.

Коріння жанру – у музиці євреїв, які здавна населяли містечко. Згодом клезмерська духова музика стала сплетінням кількох культур. Вона супроводжувала всі традиційні народні події: свята, весілля, обрядові дійства. Серед людей ці твори іменувалися фрейликами. Веселі мотиви цього жанру у наш час голосно зазвучали на концертах та фестивалях не лише Кодимщини, а й далеко за межами України. Їх популяризатором на закордонних майданчиках став музичний колектив Кодимського будинку культури у складі братів Барановських, які брали участь у різноманітних міжнародних імпрезах.

Начальниця відділу культури Кодимської громади Людмила Басько розповіла, що колись у кожному селі були весільні гурти музикантів різного віку, які конкурували між собою, старалися здивувати один одного цікавими пасажами. Нині таких гуртів, які можуть відтворювати весільні фрейлики, залишилося шість.

Походження одного з фрейликів під назвою «Сльоза старого лабуха» переказують уже кілька поколінь Кодимщини. Коли літній музика Віталій Василевський побував на весіллі, де грав тоді ще зовсім молодий гурт братів Барановських, майстерне виконання старовинного фрейлика розчулило його до сліз. Відтоді серед музикантів цей фрейлик і звуть «Сльоза старого лабуха».

Нині цей вид музичного мистецтва опановують і юні таланти Кодими, Загніткова, Шершенців, Івашкова та Писарівки.

А ще Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України поповнив місцевий спосіб будівництва – так звана суха кладка. Протягом століть вона була поширена у селах району, особливо у Шершенцях, Грабовому, Загніткові, Олексіївці. Каміння вапнякової породи тут є скрізь, а відтак знайшли йому застосування – використовують для різноманітних побутових потреб, зокрема для викладання парканів, оздоблення будівель, облаштування господарського простору тощо.

Ремеслом сухої кладки завжди займалися лише чоловіки, оскільки ця робота потребує фізичної сили. Техніка зводилася до підбирання каменів різного розміру та форми й викладення їх таким чином, щоб вони утворювали стійку споруду. Цьому слугували досвід каменярів, кмітливість і знання, які старші передавали молодим. Вік майстрів, які володіють мистецтвом сухої кладки, зараз становить 45–72 роки.

Людмила Басько зазначила, що з розвитком сучасних технологій важка фізична праця з камінням відходить на другий план, її поступово витісняють нові методи та матеріали. Це певним чином загрожує збереженню цього традиційного для місцевого люду побутового елементу. А для того, щоб ми не втратили цю унікальну частину української культури, вважає Людмила Андріївна, необхідно зацікавлювати й навчати молодь, проводити майстер-класи.

До речі, у громаді поставили за мету зібрати фото та відеодокументи парканів, стін, присадибних будівель, виконаних у техніці сухої кладки, які збереглися у селах Кодимщини.