Якщо ви ненароком сядете в екскурсійний автобус, де вас обіцятимуть познайомити з історією Одеси, скажімо, за сто років, то не факт, що ви почуєте з уст екскурсовода ці імена. Хоч майже всі вони були оприлюднені на сторінках «Чорноморських новин», інших ЗМІ. Екскурсоводи часом говорять те, чого їх навчили совкові вчителі. А про людей, котрі склали основу незалежности Одеси, склали її славу періоду, який називаємо Визвольними змаганнями, вони здебільшого поняття не мають. Так само, як і про Українську революцію назагал. Зате про «Одесу бандитську» — того ж Мішку-япончика чи, там, Соньку-золоту ручку — розповідатимуть захоплено і з неабияким пієтетом. І про «велікую отєчєствєнную» теж — із совєтських ще, звісно, позицій, хоч давно вже про неї говорять як про Другу світову. Треба, втім, авансувати екскурсбюро: останнім часом ситуація дещо міняється.

Імена людей, котрі, незалежно від свого походження, освіти й інших факторів, тоталітарна комуністична влада методом терору намагалася вибити з нашої історичної пам’яті, нинішні історики прагнуть повернути в науковий обіг. Певна річ, вони не можуть всього охопити. І тут на поміч їм приходять краєзнавці, аматори, котрі вперто дошукуються до тієї історії, що була засипана всіляким мотлохом та непотребом совєтської доби, і, відкидаючи все те геть, докопуються до чистих, не замулених ідеологічними помиями, джерел. «Аматори, — за словами професора історії ОНУ Тараса Гончарука, — роблять навіть більше, ніж фахівці, вони часом знаходять те, що профе-сіоналам невідоме. Василь Вельможко — не аматор, це справжній дослідник історії. Він один із тих, що формують правильний образ Одеси, на противагу тому, який нам усе ще нав’язують екскурсоводи. Сьогодні бачимо дуже великий попит на краєзнавство».

Василь Вельможко — краєзнавець, очільник Одеського регіонального об’єднання творчих осередків мариністів «Всеукраїнська спілка письменників-мариністів». І один з таких аматорів. А вірніше сказати: чи не єдиний, хто повертає нам настільки глибоко закопані, затоптані імена, що до них навіть науковці ще не добулись.

А починалося з рідного йому фізичного факультету Одеського національного університету, випускники якого уславили рідний ВНЗ, але були добряче забуті. Про них і написав свою першу книжечку. Треба сказати, що в часі обрання майбутньої професії пан Василь якось не думав про фізику. Мріялось про кабіну літака-винищувача. Але тут «підвів» зріст. Далі на черзі було військово-політичне училище. Та закінчилось, одначе, фізматом — як у народі називають цей факультет. А кого не причарує фізика, якщо підійти до неї зі щирим зацікавленням? І невідомо ще, чи став би викладач фізики в школі таким ретельним дослідником, якби не фізика — наука, що спонукає до якихось пошуків, одне слово, не дає спокійно жити. Та й натура тут підійшла — творча, непосидюча…

Йдучи далі «по сліду», краєзнавець розширював коло своїх зацікавлень, і вже не лише фізики, а й, скажемо так, «лірики» потрапляють в цю його орбіту. Пригадуєте дискусію про «фізиків» та «ліриків»? Не була вона випадковою — саме в такому поєднанні. Справдешній фізик-науковець, якщо він не «лірик» — у широкому значенні слова, не знатиме успіху й у своїх пошуках. Уміння втілити свої пошуки в літературну форму вилилося в книжки, у яких автор оповідає про свої відкриття. Не наукові чи літературні — біографічні. Його герої отримують немовби друге життя. Це дуже шляхетно, дуже по-людськи. І… дуже по-фізичному: в сенсі доведення до кінця експерименту, відкриття — аж до його запатентування, себто книжки — в даній конкретній ситуації. Має в своєму доробку вже кілька книжок про одеситів, котрим можна ставити меморіальні таблиці, називати їхніми іменами вулиці. Тут доречно сказати про значну кількість випускників Одеського військового училища, котрі сто років тому воювали за вільну Україну. Василь Вельможко знайшов ці імена, повернув їх літопису Визвольних змагань. «Педагог, у котрого вистачає роботи за основним фахом, він своїми дослідженнями, пошуками в архівах та бібліотеках тягне, можна сказати, ще одного воза», — це з виступу поета Дмитра Шупти.

А говорили про все це на творчій зустрічі з Василем Вельможком, що відбулася недавно в читальній залі Одеської наукової національної бібліотеки. «Я вражений цією зустріччю», — зізнався Анатолій Гриськов, методист-наставник міських курсів підготовки та підвищення ква-ліфікації гідів-екскурсоводів. І розповів отаку історію. Було це, коли збирав матеріали про Миколу Миклухо-Маклая. З Криму зателефонували друзі, занепокоєні тим, що нависла загроза над експонатами музею відомого мандрівника-дослідника. Що робити? Звернувся до Василя Вельможка. Він одразу перейнявся проблемою. У мене, сказав, є в школі кабінет, перемістимо туди. І так ті матеріали вісім років зберігалися в школі, а потім їх передали до музею.

На завершення ж варто зазначити те, що відділ соціокультурної діяльности ОННБ, попри напруженість воєнного часу та спеку, систематично влаштовує різноманітні літературні імпрези, долучаючись до культурного життя, яке в місті не затихає ні на день.