30 серпня у москві помер останній і єдиний президент Радянського Союзу Михайло Горбачов. Небіжчику відмовили в церемонії державних похоронів, але зберегли фрагменти пишного ритуалу — прощання в колонному залі дому союзів, похорон на Новодівичому кладовищі з горами вінків і присутністю представників різних держав — других секретарів посольств та аташе з питань культури. Єдиним прем’єром, який спеціально приїхав до москви, був очільник уряду Угорщини Орбан.

Довгі проводи

Особисто вшанувати пам’ять «Горбі», який нібито змінив світ і завершив «холодну війну» наприкінці минулого століття, могли б лідери більшості держав. Але обставини змінилися, і політична спадщина Горбачова роз-сипалася на порох. Хотілося б сказати, що разом з Михайлом Сергійовичем померла й імперія, але не будемо поспішати. Сконати імперія не могла. Вона перетворилася на труп 5 березня 1953 року. Після смерті Сталіна цей труп довго розкладався, попри спроби його забальзамувати.

У холодні періоди історії другої половини ХХ століття СРСР виглядав як живий і показував усьому світу «кузькіну мать». Під час відлиг у кремлі робили все, щоб замаскувати сліди розкладання на тілі реального соціалізму. Закінчувалося це тим, що бальзамувальники один за одним самі прямували у пекло. Горбачов став останнім, хто намагався до скелета імперії приклеїти людське обличчя.

Президент росії путін у колонний зал дому союзів не прийшов. Він попрощався з президентом Радянського Союзу в морзі. Прощання це можна розглядати як політичну метафору, як реальний і остаточний кінець радянської імперії. Але знову ж таки — не будемо поспішати. Якщо у спадкоємців Горбачова не залишилося більше історичних аргументів, то у спадкоємців Сталіна вони залишилися. А головний з них — війна.

Путін у цьому сенсі прямий спадкоємець Йосипа Віссаріоновича. Той перед смертю вже збирався почати третю світову, але не встиг. Втрутився Бог. Босфор і Дарданелли залишилися у Туреччини, до Балкан радянська влада не дісталася, а НАТО не довелося забиратися зі «звільненої» Європи. Починаючи війну з Україною, путін фактично реалізує план Сталіна початку 1950-х. Тільки у менших масштабах. Та якщо почати, то якось воно піде. У разі успіху на українському фронті ніщо не завадить йому спрямувати ро-сійську армію до Ла-Маншу і закидати ракетами Лондон та Вашингтон.

Мотиви путіна схожі на мотиви Сталіна ще й у тому сенсі, що успішна війна зміцнює владу вождя. Вона змушує населення йти за вождем у здійсненні божевільних намірів і погоджуватися зі злиднями, для яких нема виправдань. Становище у сучасній росії — відмінна ілюстрація подібних процесів.

Поки війна в Україні з точки зору російського обивателя розвивається успішно, цей обиватель готовий миритися з подорожчанням деяких продуктів, безглуздістю кремлівської пропаганди і «точковими» репресіями нечисленних опозиціонерів. Але якщо маятник хитнеться в інший бік й агресори під натиском Збройних сил України змушені будуть залишити захоплені українські території — ставлення до фюрера зміниться. А сімдесят відсотків підтримки російського населення перетворяться в такий же відсоток байдужості, якщо не ненависті.

Похмура осінь

В Україні, тим часом, похолодало. На початку вересня середня температура по країні опустилася так різко, що підготовка до опалювального сезону почала займати перші шпальти друкованої преси, відтіснивши навіть неодмінну тему війни. Втім, холодна осінь теж входить у розрахунки агресора. Погрози заморозити Україну разом з Європою без кінця транслюються російськими засобами масової пропаганди. А маніпуляції російського «Газпрому» з поставками газу в Європу підкріплюють ці загрози діями.

З початку вересня поставки газопроводом «Північний потік» припинилися начебто через несправності у турбінах компресорних станцій. І навряд чи найближчим часом відновляться. Бадьорі повідомлення, що європейські газосховища заповнені на вісімдесят відсотків, ніякого оптимізму не додають. Без регулярного підкачування забра-ти з них паливо — чимала проблема. Ще більша проблема — об’єми газу в найбільших зі сховищ — українських. На запитання, що там залишилося і на скільки вистачить, фахівці відповідають ухильно. Бо ж «будемо сподіватися, що до морозів вдасться накопичити 4,5 млрд кубів до необхідних 19», — це, певна річ, не відповідь на питання.

У зв’язку з неймовірним зростанням цін на блакитне паливо зросла майже вдвічі і так висока ціна на електроенергію в Європі. Був розрахунок, що, експортуючи електроенергію в європейські держави, Україна (де її надлишок) оплатить частину імпорту газу. Але розрахунок може не виправдатися. Реактори Запорізької атомної електростанції то по одному, то всі разом відключаються через російські обстріли і провокації окупаційних військ в Енергодарі, де розташована ЗАЕС. А також через пошкодження ліній електропередач у районі бойових дій.

Широко розрекламований візит місії МАГАТЕ в Енергодар, як і очікувалося, не дав нічого позитивного. Єдиний варіант вирішення проблеми — повна демілітаризація території, де розташована станція, — питання військово-політичне, але окупанти не згодні його навіть обговорювати. А тим часом порушення зовнішнього електропостачання здатне спровокувати некеровані процеси навіть на погашених реакторах. Й аварію, наслідки якої важко передбачити.

За прогнозами, найгірший варіант події порівняний з чимось середнім між Чорнобилем і Фукусімою, а простір, який постраждає, зачепить південь України, включаючи Крим, ро-сійський Кавказ, Грузію, Вірменію і Туреччину. У підвішеному стані таку «бомбу» довго тримати неможливо, і, за непідтвердженими даними, російське керівництво, доводячи ситуацію до критичного стану, готується використати ЗАЕС як ultima ratio, останній аргумент впливу, якщо не вдасться воєнним способом утримати захоплену частину України.

Оскільки засідання Ради Безпеки ООН, що скликаються росією (задля узаконення ядерного шантажу), Україною і західними країнами щодо ситуації на ЗАЕС, перетворюються на безглузду говорильню, то залишається одна інстанція для звернення — небеса. Й один інструмент. Молитва.