До «приєднання» чотирьох українських областей до росії більшість українських і західних коментаторів ставиться недостатньо серйозно і схильна називати те, що відбувається, цирком або клоунадою. Зізнаюся, ці події, починаючи з проведення «референдумів» на окупованих рф територіях, хотілося висміяти і забути. А замість огляду помістити на газетній шпальті наказ генерального директора АТ «Укрпошта» Ігоря Смілянського про визнання території московського кремля власністю тієї ж «Укрпошти». Але йде війна, а під час війни — не до жартів.

Ворога небезпечно недооцінювати

Вважати ворога ідіотом зручно тому, що в ідіота не може бути реальної мети. Частина наших політиків і військових переконана, що, віддаючи наказ про масштабне вторгнення російських військ в Україну, путін не мав це за реальну мету, а йшов на повідку емоцій, фактично підсвідомої ненависті до колективного Заходу і «бандерівців», яких Захід використовує, щоб принизити або знищити росію.

Перемогти ворога, бранця емоцій, з одного боку легше, ніж ворога, зосередженого на вирішенні конкретних завдань. Досить завдати удару по паралельній реальності в його голові — і все. Але біда в тім, що досі не винайдена зброя для стрільби по фантазіях. А фантазії путіна працюють як зброя масового ураження. І вражають не тільки його підданих, а й нас з вами.

Якийсь час (до виступу президента росії на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року) більшість аналітиків вважала главу кремлівської мафії бізнесменом, який певен, що за гроші можна купити весь світ. А його агресивну поведінку пояснювала образою, що не все і не скрізь продається. У свідомості путіна і чекістів з його оточення не вкладалося, що, крім продажних політиків, на Заході існує реальна демократія з поділом влади, конкурентна економіка і громадянські свободи. Що саме на цьому, а не на елементарній купівлі-продажу ґрунтується сучасний капіталізм.

Битва фантазій з реальністю тривала з перемінним успіхом майже вісім років. І в результаті фантазії в росії перемогли реальність, розрослися, зміцнилися, стали зброєю масового ураження. У цієї зброї, як у зброї ядерної і термоядерної, є наукова основа й технічне втілення. Це система дезінформації, куди закладена думка, що путін непогрішний і нема нічого, крім путіна. Не тільки в росії — ніде. В принципі, нічого нового. За радянської влади подібну функцію виконував діалектичний матеріалізм, що пояснював усе на світі. Від електрона, який «невичерпний», до рішень чергового з’їзду КПРС.

На забій одноголосно

Фантазію пересічного путіноїда, мені здається, не зможе зруйнувати чи похитнути навіть поразка росії в російсько-українській війні. Міркування на тему розколу в масі вірнопідданих або всередині еліти не витримують ніякої критики. Абсурдні й нікчемні в юридичному сенсі закони про приєднання чотирьох окупованих українських територій до російської федерації одноголосно схвалили депутати державної думи і ради федерації. Під захоплені вигуки. Як на мітингах. Швидше за все, одностайності з цього питання влада домоглася і в конституційному суді.

Нема підстав думати, що указ путіна про так звану часткову мобілізацію викличе організований опір у російського населення. Підпали військкоматів і пікети матерів призовників навіть бунтом назвати годі. Найсвідоміші з невдоволених родичів обурюються тим, що доводиться витрачати власні гроші на придбання для чоловіків і синів військової форми. Одне слово, зброя масового враження накрила всю величезну країну, а люди добровільно йдуть на забій.

Після звільнення Збройними силами України низки міст і сіл на сході нашої країни з’ясувалося також, що серед населення (і це — не беручи до уваги колабораціоністів) чимало тих, хто засвоїв фантазії «русского мира» і просто зачаївся до кращих часів. Повільне зачищення і відновлення контролю над колишніми окупованими територіями — не менша проблема, ніж просування військ з боями. А може, і більша. З такими громадянами після війни доведеться нам жити і працювати пліч-о-пліч. Не знати, як довго жити і як саме працювати.

Ізотопи путінської радіації

Путінська зброя масового ураження, як і звичайна радіація, після вибуху не зникає безслідно. Ізотопи самодержавства, однодумності і покірності за допомогою рунета і російського телебачення у прикордонних областях продовжують спотворювати свідомість українців. Причому, навіть тих, хто далекий від «русского мира». І це відбувається не тільки в прикордонних областях чи на звільнених територіях. Відбір керівних кадрів і топ-менеджерів за принципом самодержавства й особистої відданості начальству характерний саме для столичної адміністрації.

Скандали, пов’язані з порушенням принципів корпоративного управління в найбільших компаніях України, виходять далеко за межі країни. Права іноземних членів наглядових рад або незалежних експертів зневажаються тоді, коли українському чиновнику високого рангу необхідно обійти закон задля своїх інтересів (грубо кажучи, поставити на хлібну посаду свою людину). І на будь-яке заперечення заготовлений залізний аргумент — війна.

Цей аргумент використовується і «регулювальниками» громадянських свобод. Зокрема, для обмеження свободи слова. Замість законодавчого запровадження воєнної цензури з публічним переліком обмежень, зумовлених продовженням бойових дій, у деяких випадках блокується діяльність засобів масової інформації за принципом наявності російських наративів, сумнівних контентів і неприпустимої (з точки зору чиновника) критики адміністрації.

Особливо недоречним є

фактичне відтворення центрального телебачення під маркуванням «Єдина Україна». І нема гарантій, що процеси «єднання» і ручного регулювання припиняться після нашої перемоги над ворогом. Адміністративний ресурс ослаблений нині тим, що для військових він, скоріше, перешкода. Виглядає так, що найважливіші рішення в сфері оборони зараз приймають військові, і тільки вони. Але перемога різко змінить орієнтири. Не заблукати б нам тоді в лісі демократії.