Поки лідери цивілізованих країн світу шукають способи швидкого припинення війни в Європі, перший заступник голови адміністрації президента росії сергій кирієнко (відомий на прізвисько «кіндерсюрприз») усіх обскакав і виніс на публіку вирішення проблеми. Воно просте, як огірок, а головне — не вимагає додаткових капіталовкладень.

Тимурівці не допоможуть

У суботу, 22 жовтня, на всеросійській нараді класних керівників колишній реформатор і нинішній куратор окупаційних адміністрацій в Україні рішуче заявив: «Росія завжди вигравала будь-яку війну, якщо ця війна ставала народною. Так було завжди. Ми обов’язково виграємо і цю війну. Але для цього необхідно, щоб це була саме народна війна, щоб кожна людина відчувала свою причетність».

У класних керівників, імовірно, руки свербіли, щоб тут же писати доноси в поліцію, ставши причетними до затримання людини, яка публічно назвала спецоперацію путіна війною. Але кирієнко ще той кіндер. «Народну війну» він завбачливо огорнув у патріотичні фантики. З «агресією Заходу» і з «битвою за молодь». Приплів і тимурівців, без допомоги яких окуповані бабусі, мабуть, не зможуть перейти дорогу і переплисти на лівий берег Дніпра.

До речі, про цей берег, тобто про примусову евакуацію населення Херсона. Хоча російські полі-тики високого рангу останнім часом уникають часто згадувати назву українського міста, воно, як і раніше, присутнє в їхніх промовах. Божевільним указом про анексію в кінці вересня путін не просто розпорядився вважати Херсон і Херсонську область частиною росії. Він провів на карті незриму лінію з негласним наказом: ні кроку назад.

Подібні лінії і накази під час Другої світової війни до Червоної армії доводив товариш Сталін, а втілювали в життя загони чекістів, які стріляли по бійцях, що відступали без наказу. Образи тієї війни так міцно засіли у мізках теперішніх російських політиків і воєначальників, що за їх ме-жі (перемагати кількістю трупів своїх солдатів) не здатен вирватися жоден російський генерал. А Херсону, можливо, належить стати полігоном їх тупості.

Великою помилкою з боку нашого командування було б кинути українську армію в путінську м’ясорубку і домагатися перемог на херсонському напрямку за будь-яку ціну. З вуличними боями в місті, з переправами через Дніпро під вогнем, з усім, чим славилася армія колишньої імперії під командуванням Жукова та інших радянських полководців. З мільйонами полеглих радянських солдатів у так званій «народній» війні.

Хочеться думати, що таке ніколи не трапиться. Що звільнення Херсона буде схоже не на «народну» війну, а на продуману операцію і змусить російські війська до чергового «жесту доброї волі» з відступом на заплановані рубежі. На Уралі, наприклад, або на Далекому Сході. Поки живий путін, вірогідність такого жесту неве-лика. Але вона є. Вже зараз зростає напруга між кремлівськими стратегами і російськими генералами, на яких хочуть повісити відповідальність за фактично програну війну.

Виступ сергія кирієнка перед класними керівниками — класичний приклад втручання чиновника в ситуацію, яка чиновнику не по зубах. А «народна війна» (сучасною мовою — тотальна) проблем не вирішить, а тільки загострить існуючі. І ніякі тимурівці не допоможуть.

Україна всім вдячна і нікому нічого не винна

Утім, неправильно було б стверджувати, що кремлівська військова думка при путіну застигла і не розвивається зовсім. Вона розвивається, але розвивається як нісенітниця. Маються на увазі не доктрини, виписані і затверджені генштабом російської федерації, а методи. Терор, спрямований на мирне населення, не вирішує жодного воєнного завдання. Але він унеможливлює переговори і компроміси. На всіх рівнях. Постійні бомбардування й обстріли цивільних об’єктів, масове руйнування мереж критичної інфраструктури змусили політичне керівництво й особисто Президента Володимира Зеленського заявити, що домовлятися про мир можна тільки з наступним господарем кремля.

Цю жорстку заяву не підтримала низка наших союзників, а у Вашингтоні, як і раніше, підтвердили, що не збираються скидати чинну владу росії. Звісна річ, не збираються. Незважаючи на свої ж економічні санкції, за океаном і в Європі продовжують купувати російську нафту та інші підсанкційні товари, організовувати схеми, що приносять мільярди доларів країні, яка веде проти нас жорстоку війну.

Якщо подумати, то кожну ракету і кожен снаряд, випущені по наших містах і селах, профінансували ті ж люди, що постачають Україні засоби для оборони. І виникає питання: чи слід нам їм за це дякувати? Або інше питання: чи не час їм дякувати нашій країні за те, що українські Збройні сили стримують натиск орди на цивілізацію, забезпечуючи безбідне існування і мирне небо над головами громадян країн «золотого мільярда»?

Поки що всі зусилля України щодо захисту цивілізації призводять на Заході до мізерних результатів. Двері, кажуть, для вас відчинені. Долайте корупцію, вдосконалюйте демократію і стандарти. І тільки-но — відразу. Крок за кроком. Туреччина, до речі, вже майже шістдесят років стукає у відчинені двері ЄЕС, потім — ЄС, але ввійти не може. З правами людини — сутужно, стандарти кульгають, корупція теж трапляється. Одне слово, стукали в європейську демократію турки — і набридло. До диктатури повернулися.

І нас теж розлютити можна. Особливо німцям, у яких демократія зразкова, а стандарти — на голову вищі за наші. І головне — німці люблять усіх повчати. Спочатку Ангела Меркель нас вчила, як організовувати «нормандський формат». Потім — Франк-Вальтер Штайнмаєр (тоді міністр закордонних справ) підключився до процесу. Крок за кроком, казав, треба йти назустріч росії. Ця порада, слід зауважити, застаріла після масштабного нападу на Україну.

А Штайнмаєр (вже у статусі президента ФРН) цими днями прибув до Києва (на знімку). Вибачатися? Навряд чи. Та нам його вибачення й не потрібні. Інша справа — німецька зброя.