Перечитати книгу Збігнева Бжезинського «Велика шахівниця» сьогодні мало кому спаде на думку. Із часу її написання минуло чверть століття, автор помер, дошка перевернута, а центри впливу розсипані по земній кулі. Хотілося б повернути минуле. Та не вдасться. Секрет гри втрачений.

Турецький гамбіт

Гамбіт у шахах — різноманітні види дебюту. А на побутовому рівні — це підніжка. Ви пропонуєте противнику жертву. Він бере пішака або фігуру, не підозрюючи, що через кілька ходів доведеться віддати ініціативу, а потім втратити ферзя. Так трапляється і в політиці. Кращий приклад із сучасності — тактика турецького президента. Один з оглядачів на репліку американського колеги про те, що США (у разі застосування росією ядерної зброї проти України) здатні знищити чорноморський флот рф за годину, відповів: «Туреччина те ж саме може зробити за п’ятнадцять хвилин».

Будівництво тюркського світу, чим займається останнім часом президент Ердоган, за масштабом завдань нагадує будівництво «русского мира» путіним. Але у Анкари виходить, а у москви — ні. І не вийде. Бо війна і насильство проти сусідів відлякують, а допомога союзнику приваблює союзників нових. Так масштабна війна росії проти України завела кремль в ізоляцію, а військова допомога Азербайджану у прагненні повернути частину Нагірного Карабаху поширила і посилила вплив турків у Середній Азії.

Але повернемося до того, що ближче. У протоках, які відокремлюють Чорне море від Середземного, Туреччина має право пропуску та затримання суден в умовах війни і миру (закріплене на міжнародному рівні). І що показово, цим правом не зловживає. Так, через Босфор і Дарданелли в обидва боки йшли російські військові кораблі під час війни у Сирії. Свободу проходу турки не обмежували навіть після захоплення росією українського Криму в 2014-у. Позицію Туреччини щодо рф багато хто тоді оцінював як доброзичливий нейтралітет. Але це нейтралітетом не було, а було одним з видів гамбіту — підніжкою.

Президент Ердоган розіграв початок партії не на «миротворчих» зустрічах з путіним (де виглядав прохачем), а в силь-ній позиції, коли мова зайшла про його безумовне право пропускати кораблі воюючих країн через протоки. На початку 2022-го росія подала заявку на прохід кількох важкоозброєних і десантних кораблів тихоокеанського вмф із Середземного моря в Чорне. Зрозуміло, для чого. Турки просили почекати. І змусили чекати дев’ять мі-сяців. Потім, у зв’язку з масштабними бойовими діями, цілком обґрунтовано заявку відхилили. Тут, до речі, і санкції наспіли. Російський крейсер «варяг» і великий протичовновий корабель «адмірал трібуц» не змогли практично ніде в Середземному морі заправитися і стати на ремонт. А Ердоган умив руки і без зусиль показав, хто в хаті господар.

Утім, було б помилкою вважати, що Туреччина тепер підтримує нашу країну. Із патової ситуації у війні Анкара, скоріш за все, отримує вигоду. На двосторонніх зустрічах у Сочі «вирішує питання» постачання своєї продукції на російський ринок, на самітах у Стамбулі домовляється з Україною та ООН про розблокування зернового коридору з українських чорноморських портів. І готова, звісно, за-пропонувати себе посередницею тим, хто більше заплатить.

Китайський ендшпіль

Спільним у політичних оглядах стало твердження про те, що після ХХ з’їзду, де Сі Цзіньпіна обрали генеральним секретарем КПК на третій термін, хвилі вляглися і в полі-тичному житті далекої країни настав повний штиль. Негайного вторгнення китайських військ на Тайвань уже ніхто не очікує, партійна і військова номенклатура нагнула голови й повністю підкорилася босові, уйгури тихо перевиховуються у концентраційних таборах, а в Гонконзі студенти вже не виходять на масові протести.

Усе в Серединній імперії було б чудово, якби не упо-вільнення економічного зростання. А зростання це й досі, як на зло, не залежить від вказівок генеральних секретарів і рішень партійних з’їздів. І щоб не скотитися в рецесію, а можливо — й бідність, треба щось придумати. Раніше ситуація складалася так, що нічого не потрібно було придумувати. Китайська продукція всіх видів була конкурентоспроможною. Дешева робоча сила та старанність стали основою для мирного завоювання американського, європейського та африканського ринків. Хмарочоси виростали над колишні-ми селами. Міста пов’язували швидкісні залізниці та автостради. Ще трохи — і юань став би такою ж світовою валютою, як євро або американський долар. І раптом…

Утім, раптом нічого не трапляється. Процвітаючий Китай зазнав ударів з двох боків. І важко сказати, з якого боку вони виявилися сильнішими. Хтось вважає, що з внутрішнього. Хвороба розрослася, як ковід-19, й посилилася жорсткими заходами уряду щодо контролю за переміщенням людей. Комусь здається, що на економіці позначилися невдалі механізми регулювання фінансової системи і кредитування будівництва за участі держави. Але, як би там не було, кількість недобудованих об’єктів і неліквідів по країні збільшується, а необхідний для розвитку обсяг вільних грошей зменшується.

З подібною кризою впоратися важко, але можна, якби не удари з боку зовнішнього. По-перше, китайська, друга за обсягом економіка в світі почала наступати на мозолі економіки першої, американської. А таке ніколи не залишається без відповіді. Починаючи з правління президента Обами, а особливо після приходу в Білий дім Трампа, на ринку США почали встановлювати бар’єри для проникнення китайських товарів. Поступово такі заходи переросли в справжню торгову війну. Збиток від цієї війни оцінити складно, але нема сумнівів, що Китай подібну війну в результаті програє.

Другим за значенням для китайської торгівлі є європейський ринок. Тут істотних обмежень для КНР поки що нема, але є інша, не менш важлива, проблема. У Європі стало менше грошей через запровадження санкцій проти росії. І поки триває війна, на краще не зміниться.

Не зміниться і в російсько-китайській торгівлі. Тут головним є ризик порушення зобо-в’язань партнером. Збільшувати ризики китайці не люблять. У шаховому ендшпілі, як і в реальному житті, це шлях до поразки.