З нагоди ювілею журналістки-«чорноморки» Ніни Залевської
Ніна Залевська, за журналістським псевдонімом — Яна Стасіна, прописалася на шпальтах «Чорноморки» із 1986 року, коли газета ще називалася «Чорноморською комуною».
Випускниця престижного Київського університету ім. Т.Г. Шевченка легко й органічно влилася в редакційний колектив і зайняла в ньому, як у строю, визначене їй місце. Визначене не стільки редакційним начальством, скільки нею самою — її тяжінням до людинознавчої тематики й усього, що до цієї тематики дотичне. А це і сімейні стосунки, й окремо — статус жінки в родині та суспільстві, й життя-буття тих, хто досяг полудня віку, й уся медична сфера вкупі зі здоровим дозвіллям, і ще багато-багато чого, з чим ми стикаємося щодня вдома, на роботі, у соціумі. Одне слово, як сказали б сьогодні, апріорі читабельний контент.
Проблематика і справді вкрай важлива для газети, цікава для читачів. Та чи кожен із журналістів, тим більше — молодих, недосвідчених, здатен осилити її? Тут і знання потрібні, і той же досвід, й усвідомлення величезної відповідальності за написане слово, бо ж стосується воно дуже особистого, делікатного, вразливого — людських взаємин, фізичного й психічного самопочуття, самооцінки й самоутвердження, тобто вельми індивідуальних, суб’єктивних категорій, препаруючи які, можна легко помилитися, завдати комусь болю чи й травмувати на все життя. Ніна Залевська успішно проходила цю, так би мовити, журналістську інтернатуру й кожною публікацією доводила — собі, колегам, а, найголовні-ше, читачам, — що не схибила у виборі газетярської спеціалізації і що її слову можна довіряти, бо воно щире, доброзичливе та неупереджене…
За час роботи в «Чорноморці» з-під пера Залевської-Стасіної вийшли сотні статей, нарисів, інтерв’ю на найзлободенніші теми, що хвилюють усе суспільство. У її доробку — цілі цикли мате-ріалів про профілактику і боротьбу з такими небезпечними захворюваннями, як туберкульоз, СНІД, наркоманія та ковід, про проблеми безпритульних дітей і сирітства при живих батьках, про бар’єри-стереотипи на шляху утвердження гендерної рівності й подолання насильства в сім’ї, про доконечну потребу суспільної активності жіноцтва.
До речі, багато з цих публікацій відзначені дипломами чи грамотами обласних та всеукраїнських конкурсів, а «за цілісний особистий внесок у зміцнення національної протидії ВІЛ/СНІДу» авторка навіть отримала подяку від представництва Програми розвитку ООН в Україні.
На переконання Ніни Станіславівни, журналістика повинна бути соціально відповідальною. І з цим важко не погодитися. Особливо сьогодні — у час війни добра зі злом, переоцінки цінностей, випробування кожного, зокрема й медійника, на людяність, професійність, реальний, а не показний патріотизм.
У містечку Братському, що на Миколаївщині, у Ніни Станіславівни залишилася материна оселя. Стоїть, на жаль, необжитою, без людського тепла: ненька відійшла у засвіти, а часті доньчині навідування перекрила війна. «Ні, будь-що мушу там побувати, вклонитися рідному порогу, на цвинтар до мами сходити», — сказала собі й вибралася на перекладних у хоч і недалеку, за мирними мір-ками, але ризико-вану — за законами воєнного часу — путь. Побула там, попорала, що могла, а про решту із сусідами домовилася, розрадилася і наснажилася, бо нема цілющішої води (нехай для когось вона, може, і зам’яка чи солонувата), ніж із власної криниці. Як нема роду без дідизни, без мальв-чорнобривців біля хати, без сходженої дитячими ногами стежини. «Прийде весна — насію квітів ціле море! Нехай цвітуть під нашим синім небом! Хай перемогу нашу прославляють й сліплять очі ворогів!» — сказала, зав’язуючи полотняні мішечки з насінням.
Не сумніваюся, що так і зробить. Життєстійкість, цілеспрямованість, самодостатність (навіть жіночу громадську організацію під такою назвою — «Самодостатність» — заснувала) — прикметні риси нашої колеги-ювілярки. Доказів цьому — безліч. Сама, працюючи, змогла поставити на ноги й напутити на добрі справи двох нині шанованих у своїх професійних сферах дітей — доньку Анастасію та сина Дмитра. Заочно, не на шкоду, а на користь журналістській роботі, в Одеському регіональному інституті державного управління здобула ще один фах — проєктного менеджера. Пропагуючи здоровий спосіб життя, зокрема й відмову від м’ясної їжі, сама неухильно дотримується цих приписів, а для вегетаріанців ще й придумує власні рецепти рослинних смакот. І т.д., і т.п.
Серед журналістів, як і скрізь, завжди була, є і буде конкуренція. У доброму —змагальному — значенні цього слова. Тому похвальне слово колеги дуже багато важить. Тим паче — метра. Ветеранка української журналістики Майя Володимирівна Фідчунова (свого часу працювала власною кореспонденткою республіканської газети, а в останні роки, поки не підвів зір, активно публікувалася на сторінках «ЧН», зібравши ті стат-
ті, нариси й роздуми в прекрасну книжку «Журналістико, доле моя!») з-поміж авторів «Чорноморки» найприскіпливіше стежила за творчим доробком Романа Кракалії, Леоніда Заславського і ниніш-ньої ювілярки. «Її життєві історії, бувальщини — що новели, — казала мені пані Майя. — Є фабула, є інтрига, чудові образи, мова. Передайте Ніні Залевській, що з неї була б гарна письменниця».
Згоден. Ніна Залевська з її тяжінням до людинознавчої тематики могла б стати професійною літераторкою. Але вона поставила перед собою іншу, на її переконання, важливішу мету — служити людям на газетярській ниві. Тим же словом. Щирим, правдивим, відповідальним.
З роси і води, Ніно Станіславівно! Здоров’я, всіх гараздів і творчого натхнення!
Від імені колективу
«Чорноморських новин» — Іван МЕЛЬНИК.
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
© 2005—2024 S&A design team / 0.007Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я» |