Найкоротші дні року політики відводять для зустрічей і візитів. У надії надолужити згаяне, доробити недороблене, зміцнити дружбу, яка на вигляд міцна, а насправді тріщить по всіх швах. Так сталося у грудні.

Далекий візит з історичною підкладкою

З подачі Бориса Джонсона протистояння України російському рейху почали порівнювати з протистоянням Великобританії німецькому рейху в 1940 році. Сили були нерівними, і без допомоги Рузвельта країна Черчилля не могла довго чинити опір. Прем’єр Сполученого Королівства вирушив тоді до Вашингтона, щоб обіцяну американську допомогу перетворити на фактичну. І свого домігся. Переказувати сюжет англо-американських відносин під час Другої світової війни нема потреби. Але в деяких деталях він збігається із сюжетом сучасних американо-українських відносин. А візит Зеленського за океан це підтверджує.

Без допомоги Заходу (де частка США складає майже половину) Україна, попри всі успіхи власних Збройних сил, у тривалій війні самотужки не зможе розтрощити російську орду. Але є надія, що за підтримки союзників у швидкій війні Україна таки здатна розгромити росію. Питання в тому, чи хочуть розгрому росії союзники на чолі зі Сполученими Штатами. Тут, на відміну від Другої світової, є суттєві відмінності. Основна — страх, що після падіння путінського режиму і розпаду рф другий у світі за обсягом ядерний потенціал опиниться в руках десятка чекістів, кожен з яких без вагань може натиснути на «червону кнопку».

Подолати такий страх неможливо. Зеленський і не намагався цього робити. Під час переговорів із Байденом він, судячи з усього, обходив болючу тему. Завдання Президента України полягало в отриманні від США максимуму оборонної зброї, включаючи протиракетну систему «Петріот», боєприпасів, що дозволяють вражати тили окупантів, та погодження з європейцями постачання Україні артилерійських систем і бронетехніки. Таких погоджень Байден не пообіцяв, пояснивши, що вони загрожують розколом у НАТО.

Але постачання зброї для Володимира Зеленського були тільки половиною завдання. Друга частина, як для будь-якого артиста, — зірвати максимум оплесків під час візиту. Глава нашої держави із цим завданням впорався блискуче. Під час його виступу в Конгресі звучали овації. Демократи і республі-канці вставали з місць, а очільники фракцій під час виступу Зеленського тримали прапор України, привезений з лінії фронту в Бахмуті.

Щодо підсумків війни, переговорів і майбутньої перемоги, то на публіку винесли підтримку США відомих вимог Зеленського. Про звільнення від окупантів української території, про виплату репарацій за збитки, завдані війною, та притягнення до відповідальності тих, хто війну розв’язав. Без зайвої конкретики.

До речі, ледве не забув. Після повернення нашого президента із США на Батьківщину його рейтинги (згідно з відкритими і закритими бліц-опитуваннями, проведеними в Україні) злетіли до небес. Решти українських політиків і воєначальників начебто й нема.

Зведені брати

Мати у братів спільна — радянська, а батьки — різні. В одного — «комітет», в іншого — радгосп. Базові інстинкти братів схожі, але в одного домінує інстинкт самозбереження, в іншого — інстинкт влади. Тобто вони, як у підручнику з психології, один одному чужі і рідні одночасно. Путін у хвилину небезпеки ловить шпигунів і диверсантів. Лукашенко наснажується, саджаючи в тюрми конкурентів і копаючи в городі картоплю. Як часто буває, зведені брати ненавидять один одного, але жити один без одного не можуть. Ще та сімейка. Із 8 грудня 1999 року вона вважається союзною державою і є єдиним прикладом інтеграції на руїнах СРСР.

Диктатуру на руїнах совка лукашенко почав будувати задовго до путіна. Після відставки Єльцина він розраховував в’їхати у кремль як борець з корупцією. Це відповідало запитам частини населення. У росії кінця 1990-х популярність Олександра Григоровича була високою. Обивателі хотіли сильної руки, порядку і боротьби. Втім, долю росії вирішували не обивателі, а вузький клан близьких до Єльцина людей з умовною назвою «сім’я». Завданням номер один для клану було забезпечення правового імунітету глави російської держави після відставки. А завданням номер два — збереження частини награбованого майна в руках «сім’ї».

Колишній директор білоруського радгоспу вирішити ці завдання не міг. Зате міг ставленик відомої установи на лу-б’янці. У кабінетах чекістів будували плани прибрати до рук і Білорусь. Але білоруський диктатор подбав, щоб його КДБ було саме його КДБ, а силовики — забезпечені не гірше, ніж російські колеги. Лукашенко намагався забезпечити також мінімум благ для решти підданих, щоб не нарікали. Але в нього не було російського газу. Довелося йти спочатку на уклін до Бориса Миколайовича, а потім — до путіна, розігрувати єдиний козир — «безпеку» на західних рубежах.

У чому полягає безпека, якщо на вас ніхто не нападає і не збирається нападати, сказати неможливо. Але абревіатура НАТО так застрягла в мізках радянських громадян, що козир зіграв і досі б’є будь-яку карту в грі двох «братніх» країн. Упродовж чверті століття Білорусь отримувала від господарів кремля безпрецедентні субсидії. А низька ціна на газ із росії дозволяла тримати на плаву радянську неконкурентну промисловість. Але з часом підтримка коштувала дедалі дорожче. Довелося розраховуватися активами, передаючи частину підприємств «братнім» олігархам. Ще трішки, і лукашенко втратив би всі прибуткові заводи. Але почалася масштабна російсько-українська війна. Й обставини змінилися.

По-перше, атакувати Київ із Білорусі зручніше, ніж з росії. По-друге, «братня країна» для агресора є ідеальною базою з готовими аеродромами, складами ракет, залізницями, прикордонними спорудами — одне слово, з усім, необхідним для атаки. Не вина Білорусі, що захопити Київ росіянам не вдалося. І путін не зміг змусити лукашенка приєднатися до «спецоперації» відкрито. Спочатку для кремля це не мало значення. Навіть тішило, що успіхом не треба ділитися. А потім замаячила поразка. Пану довелося летіти до Мінська на уклін до холопа. Та пізно. У переможених друзів нема.

Слава Україні!