«Динаміка позитивна. Все розвивається в рамках плану міністерства оборони й генерального штабу» Так у Башкирії в середині 2023 року відповів журналістові глава російської держави. Не полінуйтеся заглянути у будь-який пошуковик. Отримаєте аналогічні відповіді путіна в минулому році. Але чи був у нього план проведення «спецоперації» в Україні? І чи взагалі у гопників бувають плани?

Є ще за що воювати

Заглянувши в радянські газети минулого століття, виявимо, що плани бувають. Плани п’ятирічок, наприклад, розробляли в Політбюро, приймали на з’їздах КПРС і публікували в пресі. Більшість з проголошеного в планах, щоправда, не доводили до кінця і вдавалися до коригувань. Але динаміка була позитивною аж до моменту, коли партія разом з планами побудувати комунізм опинилася на звалищі історії. Бували, певна річ, винятки. Плани луб’янки з підготовки і проведення репресій ніде не публікували, а їх результати тримали (в росії і досі тримають) під грифом «Цілком таємно». І ніякий архів у сусідній країні офіційно не відповість, хто доніс на вашого діда чи прадіда і де його розстріляли «без права на листування».

Але це справи давні. Там, де «демократія без берегів», рішення про вторгнення військ у чужу країну на засіданні радбезу під телекамерами приймала одна людина. Про які плани мова? Ми заднім числом приписуємо йому план захопити Київ за три дні, а всю Україну — за три тижні. Не було таких планів. А накази, виявлені у командирів російських частин, фіксували бажану, а не дійсну динаміку розвитку подій. Так відбувається і зараз, коли військові експерти вважають старого божевільного здатним особисто віддавати накази командирам воюючих з’єднань. А ніяких наказів він давно не віддає. Історія з призначеннями і перепризначеннями генералів суровікіна, герасимова і лапіна доводить, що управляти хаосом неможливо. Будувати на його основі плани — тим більше.

Це не означає, що небезпека, яка виходить з росії, зараз менша, ніж раніше. Лівобережжя України, захоплене й окуповане, досі не відвойоване, за винятком Херсона. Азовське море із захопленням Маріуполя на якийсь час стало внутрішнім морем агресора, частина Запорізької області з Мелітополем і Бердянськом — все ще під окупацією. Під окупантами — Запорізька атомна електростанція, Автономна Республіка Крим і захоплені у 2014 році частини Луганської та Донецької областей. Якщо до цього додати частину Миколаївської області і невелику частину Харківської, де законна влада остаточно не утвердилася, то йдеться про одну п’яту української території. Є що звільняти в 2023 році, і рано сурмити з усіх прасок про закінчення війни. Тим більше — про нашу перемогу.

Можна зрозуміти американських генералів, які з великої відстані висловлюють думки, що Україна вже перемогла. Але, чесне слово, не можна зрозуміти українських політиків, які під снарядами, бомбами і ракетами терористів випромінюють на публіці оптимізм, забуваючи, що за військові успіхи наші захисники платять життями, потом і кров’ю. Особливо дивно, коли впевненість у близькій або вже здобутій перемозі України звучить під час блекаутів або трагедій, подібних до попадання балістичних ракет (вбивць авіаносців) у житловий будинок Дніпра чи в торговий центр Кременчука.

Як і мовилося: параноя

Але повернемося до планів, справжніх або ймовірних, які російський генералітет має намір втілити у життя в найближчому майбутньому. «Спецоперацію» в Україні, під керівництвом або без керівництва путіна, за планом або без плану, постараються довести до логічного кінця. Тобто до перемоги справжньої або міфічної. Не шкодуючи технічних засобів, життів своїх солдатів і цивільного населення. Є дані, що в якийсь момент рашисти підуть на пряме збройне зіткнення з НАТО. На це вказує розміщення в історичних центрах москви і петербурга протиракетних комплексів С-400 та С-400м з бригадами обслуговуючого персоналу і засобами виявлення безпосередніх атак. Є також відомості про підготовку до експлуатації московських і пітерських бомбосховищ та переобладнання під бомбосховища частини станцій метрополітенів.

Сигналом для прямого зіткнення з країнами Заходу, судячи з усього, послужить успіх або невдача другого «походу на Київ», який запланований на кінець лютого. Приводом для оголошення війни росії з НАТО та «англосаксами» може бути все що завгодно. Від впевненості, що «Захід прогнив, штовхни — і посиплеться» до думки «якщо ми не захопимо Вашингтон, вони спалять москву». Подібні кліше пережили розпад імперії й добре прижилися в свідомості російської влади. 1956 рік — «вони» ось-ось увійдуть у Будапешт. 1968 рік — вони «майже захопили Прагу». 1979 рік — «вони» вже у Кабулі. 2014 рік — «вони» загрожують Севастополю. 2022 рік — «їхні» бази біля російських кордонів. Вперед — на Київ!

Параноя, як відомо, не лікується і донедавна вважалася незаразною хворобою. Але її носії на вищих постах держави здатні індукувати хворобу в маси і перетворювати населення цілих країн на божевільних. Так було в Німеччині за Гітлера, так було в Радянському Союзі за Сталіна, так є за путіна у сучасній росії. Смерть параноїка №1, до речі, не означає зцілення народу від важкої хвороби. Після смерті Гітлера німецьких нацистів лікували більше п’ятнадцяти років. Після смерті Сталіна совок кульгав на голову більше трьох десятиліть. Як довго після смерті путіна проіснує рашистська московія — не відомо. Але в сусідній країні нема Аденауерів та Ерхардів. Росіянам доведеться лікуватися довго. І нашій країні випаде гірка доля бути передпокоєм у будинку божевільних.

Але так буде, якщо Україна у нинішній війні переможе. Якщо ж параноїки збережуть владу в своїй державі або хоча б збережуть частину впливу на події в світі — доведеться воювати довго. Можливо, завжди. А в більшості воєн — ворогів перемагати. Не розчаровуйтеся. Недалеко від нас існує країна, оточена терористами, яка воює з 1948 року. Там не скаржаться на долю і, судячи з позитивної динаміки, процвітають.

Слава Україні!